Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». П`ята зупинка

Боєнська вулиця, сповнена тваринного жаху в прямому сенсі, Іван Кудря, за яким тягнеться шлейф крові та нищення, трагедії Жовтневого палацу та Хмарочоса Гінзбурга, а тепер готелю `Україна`, які стоять практично поруч, дивляться один на одного – усі ці місця та імена якось фантастично сплелися драматичними нитками нашої історії.

 
Суворовське, тепер Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, училище

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Вулиця Івана Кудрі існувала з 10-тих років двадцятого століття і зараз пролягає через дорогу від зупинки, якщо їхати в бік центру.

Колись ця київська вулиця називалася Боєнський провулок чи Бойнинський провулок. Така назва походила від недалеко тоді розташованої міської різниці, бійні для худоби.

У 1940 році провулок перейменували у Боєнську вулицю.

Мешканці Печерська, кажуть, використовували в своєму лексиконі топонім `Боєнська` аж до 70-тих років.

Зупинка `Вулиця Івана Кудрі`завжди здавалася зайвою, бо я нечасто нею користувалася. Так, транзитна.

Але мені подобалося дивитися з вікна на тоді Суворовське, тепер Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, училище.

За парканом училища завжди панував ідеальний порядок, жодного осіннього листочка не валялося на подвір'ї, жодного папірця, а влітку перед прохідною час від часу з'являлися смішні голомозі курсанти із морозивом.

Вони виглядали років на дванадцять, форма на них була ідеально випрасувана, штани завжди були заширокими, а голови на тоненьких шийках смішно стирчали із цупких комірців.

Вони були схожими на скромні городні квіти, яких не купили на попередній зупинці "Печерський міст" і вони втекли на свободу.



Піонерський табір

Для мене в юному віці будь-яке перебування за парканом без можливості вільно вийти і будь-що військове викликало внутрішній спротив і неприйняття.

Я навіть у таких тоді поширених піонерських літніх таборах була лише два рази, коли вже ніяк батькам не вдавалося відправити мене на море.

Та й взагалі, тоді зайняти дитину відпочинком на ціле літо вимальовувалось у неабияку проблему, особливо, коли не було дачі чи села.

Піонерські табори мені не сподобалися.

Там треба було носити піонерські галстуки. Щодня.

 
Піонери в Києві

Пам`ятаю, як в першому таборі ми з деревної кори робили такі трикутнички або сердечка з двома отворами, через які протягували обидва кінці галстука.

Було гарно, спереду виглядало, як брошка.

Навіть піонерське дитинство потребувало хоч якогось розбавлення одноманітності.

Робили такі прикраси, звичайно, дівчата.

Але недовго нам довелося демонструвати індивідуальність, бо це помітила піонервожата, дуже суворо нас вичитала, присоромила і сказала, що піонерський галстук – це така свята річ для кожного піонера, що ганьбити його якимись там дерев`яшками негідно звання радянського піонера. І ще щось у такому ж дусі.

Нам стало соромно, дерев`яні handmade-брошки сумно залягли у приліжкових тумбочках, а ми знову стали носити галстуки з однаковими вузлами.

Між іншим, тоді піонервожатими були, в основному, студенти-практиканти, тобто, їм було десь по 20-22 роки і ми, звичайно ж бачили, як вони вечорами весело ганьбили звання радянського вже комсомольця, палячи цигарки та попиваючи вино, ховаючись за адміністративними корпусами від свого керівництва.

Коли чергова зміна підходила до завершення, на галстуку було прийнято писати побажання на пам`ять.

Я добре запам'ятала, як одна дівчинка, подружка по табору, написала мені:`Ната – роза, Ната –мак, Ната – одуванчик, Ната, я тебя люблю, только я не мальчик`.

На спільній фотографії також написали подібне побажання, там вже залишали, окрім текстів, номери телефонів.

Ще мені дісталася мудрість від товаришки, написана кульковою ручкою на піонерському червоному ацетатному трикутнику:`Лезу, лезу на березу, несмотря на высоту, умный любит за характер, а дурак за красоту`.

У піонерському таборі доводилося рано вставати і вмиватися дуже холодною водою.

Ранній підйом ще якось можна було пережити, але оця крижана вода мені дуже не подобалася, бо вдома я вмивалася теплою.

І я потім довго, коли в нас відключали влітку гарячу воду для профілактики труб, згадувала свій піонерський табір і раділа, що я вдома, а не в таборі.

 
Піонерський табір

У таборі, як тільки ти встав, треба було заправляти постіль. Це, звичайно, виховувало дисципліну і привчало до порядку.

Але вдома я постіль ніколи не застилала, бо для цього існували спеціальні тумби.

Коли я прокидалась, то складала подушку, ковдру та простирадло в таку тумбу, а пізніше в мене з`явилася модна німецька софа з відкидним спальним місцем і постіль я закидала просто в ту нішу.

Дуже зручно і ніяких розгладжувань складок на ковдрі, особливо, коли вранці кожна секунда – на вагу золота.

Причому в таборі цю, вже ідеально складену, ковдру треба було по діагоналі зверху попідтикати згорненим вздовж простирадлом.

Цього я вже зовсім не могла зрозуміти.

Вихідними приїжджали батьки, їх у табір не пускали, проте нам можна було виходити за межі території.

Родини купками сиділи у лісі навколо табірного паркану і діти з задоволенням знищували запаси смачних домашніх страв, а батьки зворушливо дивилися, як їхні нащадки наминають усе підряд, навіть ті, які вдома комизилися і доводили бабусь до стрибків артеріального тиску вередуванням та капризами.

Якось з`явилася нагода і мене машиною хтось на вихідні забрав у Київ.

Можливості попередити батьків не було, вранці вони ще не приїхали, то ж я була впевнена, що вони вдома і я приготую їм сюрприз.

Коли ми виїжджали, якась машина поїхала у табір, водії перемахнулися, я не звернула увагу.

А виявляється – мама передала мені величезну сумку їжі.

Я тоді просто мріяла наїстися полуниці, вона мені снилася, я про неї думала, але такі дурниці в таборі не віталися. Макарони, котлети, минулорічні яблука і компот.

Коли я подзвонила у двері, батьки спочатку перелякалися, потім зраділи. Після душу одразу погнала на кухню, бо була голодна.

І я до сьогодні пам`ятаю, як засмутилася мама і вже не кажу, як засмутилася я, коли мама перераховувала, що було в тій сумці, з якою я розминулася.

Звичайно, ми потім разом пообідали на кухні і все було, хоч і на скору руку, проте смачно, як завжди.

Але моя мама, коли щось пакувала своїй дитині, навіть у ті часи тотального дефіциту, знаходила і готувала такі смачні страви, що позаздрив би будь-який ресторан.

 
Типовий магазин радянської доби із пустими поличками

А ще в тій сумці був величезний пакунок розкішної крупної полуниці…

Коли через два дні батьки відвезли мене назад у табір, ясно, що з тієї сумки з продуктами залишилися лише кульочки і пусті баночки.

Мені було й не шкода, ми всі ділилися домашніми продуктами, але тієї полуниці, що мені не дісталася, мені шкода до сьогодні.

І коли тепер я десь бачу величезну достиглу полуницю на торговельних розкладках, на мене накочується легка сумна хвиля досади, моєї й маминої.


Другий табір відбувся для мене уже в трохи старшому віці.

Табір складався із кількох піонерських загонів і найстарші за віком школярі переважно належали до першого та другого.

Тобто, це ще були піонери, але з натяком на старших, вже майже комсомольців, а, отже, розваги та інтереси ставали іншими.

Якщо в молодших загонах найулюбленішою неформальною нічною пригодою було намазати зубною пастою сплячого піонера чи піонерку, то вже в першому загоні повним ходом квітли залицяння, симпатії, вечірні парні повільні танці на табірному танцмайданчику і навіть часом спалахувало перше кохання.

З того табору в мене залишилися одне пікантне відкриття і одне незабутнє яскраве враження.

У першому загоні, до яких входили найстарші школярі й школярки, була одна дівчина, яка мала справжнього кавалера.

Така висока, пишна, вже з розвиненими формами, довгим густим волоссям, повільними плавними рухами, вона мені нагадувала молоду купчиху з якоїсь російської старої картини.

Проте дівчина була неприємною, виявилася страшенно пихатою, дерла носа і дуже заохочувала фальшиві лестощі та підлабузництво.

Коло неї весь час крутилася якась школярка, маленька, худенька, готова щомиті виконувати для `кустодієвської` красуні будь-які її примхи та доручення.

 
Авторка у згаданому піонерському таборі, у верхньому ряду крайня ліворуч, без галстука

Між іншим, на відомій картині `Красуня` Бориса Кустодієва, про яку мені нагадала дівчина з піонерського табору, зображена театральна актриса Фаїна Шевченко.

Вона, за переказами, розбила серце Федору Шаляпіну, вийшла заміж за знаменитого актора з Полтави Григорія Хмару, який вже розбив серце їй, чкурнув сам у Париж, захопився зіркою німого кіно Астою Нільсен, грав з нею й з Гретою Гарбо у кіно, а Фаїну Шевченко кинув у Полтаві на родичів.

Але молода жінка не розгубилася. У Полтаві вона познайомилася з братом Григорія, Олександром, з ним поїхала в Москву і жили вони разом до кінця життя.

Так ось, у нашої піонерської юної`купчихи` у таборі був роман.

Вона щовечора, після відбою, міняла набридливу піонерську форму на пишний літній сарафан у квіточки й у супроводі своєї маленької худенької компаньйонки вилазила через вікно у романтичну темряву.

Вона, звичайно, мала особливий статус в таборі, користувалася пошаною, бо у неї був постійний хлопець і своя, можна сказати, служниця, тому вона й дерла так високо носа.

Я з нею не дружила, бо, по-перше, вона була з першого загону, а я з другого, по-друге, вона була пихата, я таких не любила, а по-третє…

Дівчата першого та другого загонів жили в одній величезній кімнаті дерев`яного довгого будинку і все спільне побутове життя було на виду.

Наші ліжка, моє і `кустодієвської` красуні стояли недалеко. І я іноді вимушено спостерігала, як вона готувалася до вечірніх пірнань у вікно.

І якось, коли вона переодягалася, я побачила на ній величезні труси.

Вони були велетенського розміру, десь аж під груди, якісь такі надуті по боках, як часом у малюків в дитячих садочках, невизначеного сіро-блакитного кольору, на широкій, зібраній густо, резинці.

Словом, труси були величезні, страшні й смішні.

Мене став душити сміх, я відвернулася, придумала сусідці з іншого боку якусь причину, чому я трясусь від сміху і буквально фізично почула гуркіт, з яким впала з голови красуні її велична корона.

Світлина ілюстративна
Світлина ілюстративна

З того часу, як я її десь бачила, у яких би сукнях та сарафанах вона не з`являлася на танцювальному майданчику, з якою б пихатою міною не вилазила ввечері у вікно, я уявляла ті труси і мене душив гомеричний сміх…

Під кінець зміни до нашого табору привезли групу школярів з Німеччини, з НДР.

Побачити живого іноземця в ті часи було величезною рідкістю, а вже однолітків, та ще й у небагатому на розваги піонерському таборі – поготів.

...Ми прогулювалися малою компанією і нас обігнав новоприбулий гурт німецьких школярів із синіми галстуками на шиї.

Я, досить несмілива в підлітковому віці, раптом голосно та несподівано сама для себе, сказала їм вже в спину - `how are you?`

Вони різко зупинилися, дуже швидко обернулися, привітно, і з радістю, що почули щось знайоме, дружно заусміхалися, а один хлопець, високий симпатичний блондин із блакитними очима, зробив крок вперед і сказав - `I am fine! And you?`.

Тодішні німецькі школярі вивчали російську мову в своїх школах, проте англійську вони знали все одно краще.

А мені рівень викладання у нашій знаменитій українсько-англійській школі імені Лесі Українки на той час також дозволяв непогано спілкуватися англійською мовою.

Дві групки, наша і німецька, постояли чемно навпроти, поки ми з Яном (так його звали), провели світську бесіду, обмінялися піонерськими люб`язностями і розійшлися.

А потім я вперше дізналася, що таке прокинутися знаменитою.

Ввечері у таборі були танці.

Коли високий блондин з голубими очима, Ян, найсимпатичніший хлопець серед німецької делегації, пройшов через весь танцювальний майданчик прямо до мене і запросив на повільний танець, усі погляди, увесь захват, заздрість і захоплення були нашими. Навіть сам Кустодієв у цей час заздрісно засопів носом…

 
"Піонери" НДР

Потім Ян ще раз мене запросив на танець, потім з друзями навіть провів до корпусу і ми розпрощалися.

А вранці, коли я йшла табірною галявиною на сніданок, усі шиї викручувалися мені вслід.

Я вже була знаменитою.

Німці буквально на наступний день від`їжджали, ми з Яном обмінялися адресами, довгенько переписувалися, присилали один одному привітання із святами.

А одного разу, він, знаючи мою любов до німецького фігуриста Яна Гофмана, прислав листівку з його фотографією й автографом.

Я спочатку ледь не луснула від щастя, бо думала, що це автентичний автограф, але виявилося, що він був просто надрукований, серійний, проте й це тішило мене довгі роки, а потім десь осіло в наших бібліотечних книжках і врешті решт загубилося.

Душевний спомин від двох Янів одразу.


Повертаючись до спогадів про тодішнє Суворовське училище на зупинці Івана Кудрі, його суворі обмеження, режим піонерських таборів та моє несприйняття подібних правил, я думаю – можливо, такі особисті відчуття мали генетичне походження?

Адже улюбленою фразою моєї мами була – "найсолодше у світі – це свобода", а батько походив з бойків, єдиного українського карпатського етносу, який навіть за умов крайньої бідності майже не ходив у найми. Бо не міг на клітинному рівні стерпіти будь-яке помикання собою.

І ще ця тролейбусна зупинка мала характерну особливість.

Коли у години "пік" тролейбус був забитий під зав'язку, тут чи не єдиною на усьому маршруті була ситуація, коли ніхто не нарікав, якщо водій її проїжджав, не зупиняючись.

Бо сісти у тролейбус на зупинці бажаючі були. А виходити – вкрай рідко.

Така маленька несправедливість скромної зупинки.

 
Суворовське, тепер Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, училище



Хмарочос Гінзбурга та готель `Україна`

Ім`я Івана Кудрі вулиця отримала в 1963 році.

Іван Кудря був чекістом, керівником групи НКВД у Києві під час німецької окупації (про його діяльність у тодішньому Києві існують суперечливі версії), боровся проти українського національного визвольного руху.

Він займався справами активістів ОУН та українців, які служили в армії Української Народної Республіки.

За офіційно опублікованою в 1963 році довідкою КҐБ при Раді Міністрів УРСР, група Кудрі мала відношення до мінування та підриву ряду будинків на Хрещатику у вересні 1941 року, а також Успенського собору Києво-Печерської лаври (з Вікіпедії).

24 вересня 1941 року – перший день початку радянської спецоперації, з якою пов'язують Івана Кудрю.

Спецоперація мала на меті знищення в окупованому німцями Києві електростанції, водогону, мостів через Дніпро, адміністративних будівель, а також Успенського собору Києво-Печерської лаври і житлових будинків у центрі міста, переважно на Хрещатику.

Внаслідок вибухів і пожежі, яка тривала з 24 по 29 вересня, історичний центр Києва зазнав нищівного руйнування`(Вікіпедія).

Деякі джерела, щоправда, приписують вибухи на Хрещатику іншій групі радянських диверсантів.

Відомо, що Кудря, який мешкав на той час у хмарочосі Гінзбурга, разом із своєю нареченою-соратницею Марією Груздовою, ледве встигли, в одній білизні, вискочити перед вибухом будинку, під завалами залишилися його розвідницькі документи, гроші та паролі, необхідні для підпільної роботи.

Проте залишимо Івана Кудрю історикам і оглянемо київський Хмарочос Гінзбурга.

 Вулиця Інтитутська, на задньому плані хмарочок Гінсбурга
Вулиця Інститутська, на задньому плані хмарочос Гінсбурга

Величезний, та що там величезний, найвищий будинок з 12-ти поверхів, висотою 67,5 метрів, почали будувати у 1910 році на вулиці Інститутській.

До початку будівництва на ньому стояв чотириповерховий будинок військового інженера Михайла Фабриціуса, потім цю ділянку викупив купець Лев Гінзбург, який і замахнувся на будівництво такого хмарочоса.

До речі, пан Гінзбург був одночасно й власником будівельної фірми, яка зводила будинок.

Будівництво тривало протягом 1910-1912 рр. і велетень довго втримував пальму першості найвищого хмарочосу Російської імперії.

На початку ХХ сторіччя такої висоти будинки, як Хмарочос Гінзбурга, були лише в США, Канаді, Аргентині та Німеччині.

Ліфти американської фірми Отіс вперше у Києві отримав також цей будинок.

Хмарочос Гінзбурга підірвали радянські диверсанти 24 вересня 1941 р., а остаточно, разом із розбиранням фундаменту, він був знищений на початку 1950-х рр.

Цікаво, що пана Гінзбурга після такого будівельного успіху запросили у Чикаго для будівництва інших хмарочосів, проте він відмовився.

Киянин вирішив, що він та його Хмарочос були, є та завжди будуть номером один саме у рідному місті.

У 1913 році український художник Олександр Мурашко відкрив на вулиці Інститутській `Художню студію Олександра Мурашка`, яка розмістилася на 12 поверсі Хмарочосу і проіснувала аж до 1917 року.

Паломники, що приїжджали в Київ до Софійського собору чи Києво-Печерської лаври, хрестилися на Хмарочос, очевидно, сприймаючи його за якийсь храм.

Коли я `копнула` глибше, щоб дізнатись про діяльність Лева Гінзбурга, мене просто придавило потужним відкриттям та неймовірною кількістю прекрасних будівель Києва, які завдячують своїм народженням саме йому.

Національна Опера, Національний художній музей, Національний банк, Національна оперета, Національний театр імені Івана Франка, костьол святого Миколая, караїмська кенаса, Будинок учителя на вулиці Володимирській, лікарня швидкої допомоги на вулиці Рейтарській і не лише це... Просто хочеться довго помовчати після цього переліку…

Помер Лев Гінзбург у 1926 році.

 
Київська поштівка із ще збереженим Хмарочосом

Осип Мандельштам залишив короткий спогад про Лева Гінзбурга в своєму начерку `Киев`: `Мученики частного капитала чтут память знаменитого подрядчика Гинзбурга, баснословного домовладельца, который умер нищим (киевляне любят сильные выражения) в советской больнице`.

Взагалі, впродовж 24—27 вересня 1941 р. шістнадцять будинків на Хрещатику, включно із Хмарочосом Гінзбурга, були знищені підготовленими вибухами.

24 вересня 1945 р. кияни запалили поминальні свічки на честь жертв цих вибухів.

Хмарочос виявився так надійно збудованим, що його фундамент ще довго розбирали – у 1950 р., а також під час підготовки будівництва на його місці готелю `Москва`, який виріс протягом 1954-1961рр.

Цікаво, що через тодішню `боротьбу з архітектурними надмірностями` запланованому задуму готелю пообрізали `вуха та хвости` – зменшили кількість поверхів та прибрали шпиль.

Між іншим, коли Микита Хрущов опинився біля готелю під час якогось візиту, то здивувався – куди подівся шпиль, який він бачив у проєкті?

Йому знову заспівали про боротьбу з надмірностями в архітектурі. На що Хрущов відповів, що це стосувалося лише звичайних житлових будинків, проте ці його зауваження допомогли цілісному проєкту готелю, як мертвому припарка. Було запізно.

Зараз на місці легендарного Хмарочосу Гінзбурга височіє перейменований у 2001 р. готель `Україна`.

 
Готель Москва (нині – Україна)

Цей готель під час Революції Гідності, в 2013-2014 рр., був активним учасником історичних подій, він допомагав пораненим і сам зазнав поранень. У прямому сенсі.

Коли снайпери розстрілювали беззбройних людей на вулиці Інститутській з боку Жовтневого палацу, кулі влучали у будівлю.

Мій товариш розказував, що він та його друзі бачили численні сліди на його стінах навесні 2014 року, готель був буквально зрешечений кулями.

Зараз ці сліди ретельно затерли…

Коли ми відпочивали в Хорватії, нам з болем і гордістю показували місцеві гіди сліди від бомбардувань та обстрілів на будівлях прекрасного міста Дубровник.

Бо ці сліди, ці рани будинків – це живі свідчення, як народ боровся за свою незалежність, нікому й в голову не прийшло замазати штукатуркою живу, справжню історію країни.


…Жовтневий палац, як його ще недавно називали, що поруч готелю `Україна`, а колись київський інститут шляхетних дівчат, у страшні дні 1918 р., коли в Київ увірвалися банди Муравйова, українофоба, який потопив тоді місто у крові, став моторошною катівнею для багатьох відомих і невідомих українців.

У тридцятих роках там були катовані та розстріляні Григорій Косинка, письменник, Микола Івасюк, художник, Тарас й Іван Крушельницькі — діти Антона Крушельницького, Майк Йогансен, Михайль Семенко, Андрій Бандера, священник, батько Степана Бандери та багато інших.

…18-20 лютого вже 2014 р. з боку Жовтневого палацу снайпери розстрілювали багатьох невинних людей, і з готелю `Україна`, за деякими свідченнями, стріляли також у протестувальників на ураження.

На першому поверсі готелю `Україна`тоді облаштували медпункт для допомоги пораненим з Майдану, з Інститутської, і туди ж приносили вбитих.

Про ті дні у кожного є свої спогади, у мене їх безліч.

 

Але я хочу зараз лише згадати, як мигнув повідомленням екран мого гаджета вночі 19 лютого 2014 р. о 3 годині 28 хвилин.

Ми тоді взагалі практично не спали, так, тривожно дрімали при одночасно увімкнених телевізорі, телефоні, планшеті, з ноут-буком під боком.

Я моментально кинулася до екрану. Моя знайома з Фейсбуку, яку я навіть ніколи не бачила в реальному житті, лікарка, написала мені тоді:

`ось прийшла додому, сиджу, хірург з 20 річним стажем роботи, такої крові і у такій кількості ніколи не бачила. голова та руки стомилися. просто стан спустошення і все. здається, зараз можу тільки з Вами, Наталко, поділитися цим....................... Дякую, що прочитаєте`(пунктуацію я зберегла, бо я ніколи не насмілюся правити таких Людей).

І коли я це вже тут написала, мені трапився такий спогад часів страшної київської зими 1918 р .:"… 26 января, когда стихла канонада и в город вступили большевики, и в последующие дни нам было не до спокойных наблюдений и параллелей. Эти первые дни были полны ужаса и крови... Солдаты и матросы, увешанные пулеметными лентами и ручными гранатами, ходили из дома в дом, производили обыски и уводили военных. Во дворце, где расположился штаб, происходил краткий суд и тут же, в царском саду, — расправа. Тысячи молодых офицеров погибли в эти дни. Погибло также много военных врачей — между ними известный в городе хирург Бочаров, который ехал на своей пролетке в госпиталь и показал остановившему его солдату свою регистрационную карточку...".(Зі спогадів О.О. Гольденвейзера, Вікіпедія)

Вони, ті більшовики, обвішані кулеметними стрічками та ручними гранатами, так і не змогли вбити знаменитого київського хірурга Бочарова – він руками моєї нічної дописувачки, теперішнього київського хірурга, все одно допомагав і рятував киян.

Хай і майже через сто років.

 
 Жовтневий палац

Боєнська вулиця, сповнена тваринного жаху в прямому сенсі, Іван Кудря, за яким тягнеться шлейф крові та нищення, трагедії Жовтневого палацу та Хмарочоса Гінзбурга, а тепер готелю `Україна`, які стоять практично поруч, дивляться один на одного – усі ці місця та імена якось фантастично сплелися драматичними нитками нашої історії.


А в 2019 році вулицю Івана Кудрі перейменували на честь американського державного діяча, сенатора Джона Маккейна, який був вірним Україні в її боротьбі з російською агресією.

Усі пам`ятають, що Джон Маккейн відвідував Україну під час Революції Гідності.

З інтерв'ю американського дипломата журналістці Української служби `Голосу Америки`, який супроводжував сенатора в Києві у грудні 2013 року.

`Одного вечора я супроводжував сенатора Маккейна на Майдан і ми пішли до будинку Профспілок на сьомий поверх. Тривала демонстрація, у якій брали участь 250 тисяч людей, наскільки я пам'ятаю. Грала рок-група "Океан Ельзи`.

Сенатор Маккейн та я стояли і дивились у вікно і в певний момент вокаліст `Океану Ельзи` звернувся до людей, щоб вони включили свої мобільні телефони і повернулись в напрямку до нас. Всі зробили це одночасно і сенатор Маккейн повернувся до мене і сказав: `Девід, це один з найбільш надзвичайних моментів мого життя…`.

Ось так одна маленька скромна тролейбусна зупинка часом може потягнути за собою масштабні враження та події історичного значення.

Українці - громадяни Польщі: За вашу і нашу пам’ять! До 100-ї річниці війни 1920 року. ЗВЕРНЕННЯ

Українці – громадяни Республіки Польща до сторіччя війни 1920 року та напередодні визначальної у цій війні битви за Варшаву написали звернення, яке «Історична правда» публікує у повному обсязі.

Анатолій Івах: Навіщо Путіну в Криму Республіка російських німців?

Те, що Росії Крим потрібен лише як військова база і вкладати колосальні кошти на його утримання вона не готова, - питання очевидне. Тому сьогодні РФ намагається використати анексований півострів як розмінну монету для торгівлі з європейськими державами.

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Дев`ята зупинка. Зупинка «Вулиця Госпітальна»

Ця зупинка завжди була якоюсь незахищеною, зсутуленою, затисненою галасливим бульваром Лесі Українки та вулицею Мечникова. Проте її місце опинилося на перетині усіх найкрутіших та найпрестижніших київських перехресть. Вона стоїть, як "хрущівка", що вижила серед сучасних багатоповерхових "монстрів" - хоч і стара та занедбана, проте на умовному ріелтерському ринку дуже затребувана, бо ж – надпрестижний район.

Сергій Громенко: 30 років, як синьо-жовтий повернувся до Києва

Саме сьогодні, 24 липня, - ідеальна дата для святкування Дня прапора. 23 серпня слід залишити на згадку змови Молотова-Ріббентропа. У 100500 раз повторю свої аргументи.