Спецпроект

Голодомор. Різні народи – одна історія

Дідусеві Жанчубу 97 років. Коли почалась колективізація, йому було усього сім. Жанчуб баабай погано пам’ятає свою батьківщину. Те, що пам’ятає, волів би забути, але не може. Дідусь Жанчуб – бурят-монгол, батьки котрого втікли у Китай від жахів радянської колективізації на території сучасної Бурят-Монголії, котра почалась на початку 1930-х років.

 

Зараз Жанчуб баабай живе у Барун-сомоні, що у евенкійському хошуні Хулун-Буїрського округу. Ця місцевість відома ще за назвою Шенехен, що з бурят-монгольської перекладається, як "доволі новий", "новітній". І місцевість ця знаходиться у Внутрішній Монголії – особливому районі КНР.

"В нас було десять овець, десять кіз, дві корови, бугай і п'ять коней. Ми були не бідна, але й не дуже заможня сім'я. Батько був простим чабаном, пас худобу, ми жили біля монастиря "Дечєн Лхунбулінґ".

Там, у цьому монастирі мій старший брат був хубараґом (послушником). Мав і я туди йти, але у 1930 році більшовики почали арештовувати монахів. Арештували і мого старшого брата. Більше я про нього нічого не знаю" - розповідає дідусь.

У процесі роботи над новою книжкою, я, як і завжди, заглибився у історичні матеріяли. Інформації про те, що відбувалось на моїй Батьківщині у 1920-х 1930-х роках вкрай мало. Я маю на увазі, об'єктивної інформації, а не даних радянської історіографії, котрим можна довіряти з таким самим успіхом, як довіряти шахраю на ринку. І абсолютно випадково, через друзів, я потрапляю на старенького Жанчуб баабая.

Ми спілкувались через Weibo-месенджер його онука. Старенький згадує, як почався голод: "Худобу нашу забрали. Їсти нічого. Спочатку збирались з сусідами і ділились тим, що вціліло. Потім і це закінчилось. У степу переловили вже все, що можна було. Їли спочатку комах, а потім прийшла зима і ми їли гутули.

— Що їли?

— Шкіряні черевики. Ремені. Варили і їли.

Коли сусіди з'їли власну бабусю, що померла, батько прийняв рішення тікати у Монголію. Ми проходили повз монастир і бачили тіла лам і послушників. Просто у яру вони лежали."

Я вже колись писав про це. Придушення самостійних улусних сімейних кочових господарств припало якраз на початок тридцятих.

Бурят-монголи – кочівники. Кочове скотарство і полювання, це традиційні способи господарювання на моїх землях.

Сім'ї мали отари і табуни у кількадесять голів. "Табан хошуун мал" – п'ять традиційних видів худоби: коні, вівці, кози, корови і верблюди.

Поголів'я худоби у заможніх сімей доходило до кількох сотень. З ними потрібно було кочувати, бо вівці виїдали всю траву у степу у радіусі кількох кілометрів, їх треба було оберігати від вовків, за ними потрібно було доглядати взимку у кошарах.

Але прийшла радянська влада і кочувати заборонили. Почалась колективізація і у сімей почали відбирати худобу. Заганяти її у колгоспи. А спробуй-но прогодувати кілька тисяч овець, корів, кіз, коней і верблюдів на одному місці, не кочуючи?!

Першою з голоду почала вмирати худоба. За нею – люди. Почався бунт – люди ховали сушене і в'ялене м'ясо, сушений сир, аби врятувати своїх дітей від голодної смерті. Але приходили червоні комісари і забирали останнє. Найгірше, що серед тих грабіжників були і свої, бурят-монголи. Манкурти у шкіряних куртках з наганами.

Ті, хто не змирився – давали останній нерівний бій і гинули цілими сім'ями.

Невеличкий, мій 225 тисячний народ втратив майже половину своїх людей.

Моя бабуся також розповідала, як вони варили у воді шкіряні ремені і гризли їх. Як помирали рідні. Я у дитинстві слухав і не міг повірити, що це відбувалось насправді.

Складно повірити і в те, що офіційна російська історіографія не володіє, або не хоче володіти інформацією про страшні події тих часів: "Сложно опрєдєліть чісло умєрших от голода в Восточной Сібірі, офіціальной статістікі на етот счьот нє сущєствуєт".

Казахстан, натомість, має таку статистику. Тільки за 1932-1933 роки, внаслідок Голодомору загинуло більше півтора мільйона казахів. Більше 600 тисяч змогло покинути країну. Казахи також втратили половину свого народу.

СРСР методично вбивав українців, білорусів, казахів, татар, башкир, мій народ, і багато інших, і росіян, хто мав сміливість думати не так, як наказує партійна комуністична верхівка.

І зараз російський режим продовжує вбивати кримських татар, нєнців, хантів, черкесів, чеченців, росіян, і усіх тих, хто не захотів коритись свавіллю.

Це холодні і жорстокі факти. Історія і буденність.


Пам'ятаймо про Голодомор.

1932-1933

Never Again

༄༅།ཨོཾ་མ་ཎི་པདྨེ་ཧཱུཾ་ཧྲཱི༔

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: косатки, сани, поні на власний дім

День лиха. Я зробив дурницю, дозволивши сьогодні спустити треті моторові сани. Це швидко виконали, поставивши їх на тверду кригу. Пізніше Кемпбелл повідомив, що один із матросів пірнув ногою під лід, проїжджаючи по сльотавому відтинку десь за 200 ярдів від корабля. Я не надав цьому великого значення, бо подумав, що він просто пробив наст.

Максим Майоров: Від Рокитного до Перемишля: кілька дат з історії Другої Світової на «східних кресах»

4 січня маємо 77-му річницю початку акції «Буря». Польський уряд у Лондоні та «підпільна держава» у німецькій окупації спланували виступ завчасно. Партизани Армії Крайової тільки чекали на привід – вступ регулярних радянських військ на польську землю

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: свобода після двадцяти днів у кризі

У переддень Нового року ми досягнули моря Росса, але ще не досягнули краю наших нещасть. Жахлива видалась ніч. На першій вахті ми відхилилися на два румби і встановили косе вітрило. Наші умови це не покращило, але принаймні додало швидкості.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Різдво посеред криги

П’ять годин після того компанія сиділа за столом і дружно співала; таланту в нас небагато, але кожен долучився тією чи іншою мірою, “тож співи були просто приголомшливі. Приємна несподіванка, що наша зовсім не музична партія виявилася такою завзятою до співів. У Різдвяну ніч вони тривали аж до першої по опівночі і супроводжували кожну роботу.