«Всі ми вмремо, а Україна буде жити!»

В ніч з 4-го на 5-те грудня 1934 р. НКВД арештувало по всій Україні 65 письменників.

 

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу авторки.


Вражаюче привітання Галини Плужник другові Борису Антоненку-Давидовичу в його 80-літній ювілей, мовлене через залізну завісу і океан у Нью-Йорку на відзначенні ювіляра українською громадою. Ювіляр міг дізнатись про цю подію лише з радіотрансляцій "ворожих голосів".

"Шановні Пані і Панове! Я не літературознавець і не мовознавець. Я лише друг Бориса Антоненка-Давидовича – давній і вірний друг. Друг в часи безтурботної молодости, і в дні печалі і горя.

Доповідачі фахівці скажуть вам про його місце в літературі і висвітлять його як політичного і громадського діяча. Я ж хочу тут, в присутності всіх вас, які прийшли привітати його в день 80-річного ювілею, сказати йому кілька слів привіту особисто.

Дорогий Борисе! Далекий мій друже, сердечно вітаю Вас з нагоди Вашого восьмидесятиріччя.

Чи думали коли-будь Ви, чи думала я, що вітатиму Вас з цим днем не в Рідному Києві, який ми з Вами так любили, а з далекого Нью-Йорку, з далекої Америки, за тридев'ять морів. Ні! Ми не думали і припустити цього не могли. Але так сталось… Від судженої долі ніколи ніхто не втік!..

Отже вітаю і замислююсь над тим, що Вам побажати? Звичайно, здоров'я та сил духових і тілесних, які так потрібні Вам, Борисе. Завжди були потрібні, і тепер так само, щоби Ви перетерпіли все до кінця з честю і гідністю людською, які не покидали Вас в часи найстрашніші Вашого життя.

Згадую Вас часто. Згадую і той день в Києві, коли в руки взяла Вашу книжку "Сині Волошки". Зібралися ви всі разом (Валерік Підмогильний, Гриша Косинка, Боб Тенета (Борис) і Євген Плужник) у кімнаті нашій, на поверсі шостому, на Прорізній вулиці… Молоді Ви були тоді, повні надій, сподівань, енергії і мрій. Вітали Вас, Борисе, з появою книжки, читали, раділи, дискутували.

Згадую, коли Ви всі приходили провідувати хворого Євгена. Були до нього добрі, уважні, ніжні, і кожний з вас приносив йому щось солодке, бо знали, що Євген любив солодке – цукерки, шоколадки і т.и.

Багато, багато дечого ще пригадую, але про все не розкажеш. Пригадую навіть і Вашу звичку, Борисе, пальцями правої руки перед виступом чи то в Академії, чи будь-де, зсувати з лоба пасмо неслухняного волосся, і тоді починати виступ словами "Отже, товариші!" Промовцем Ви були дуже добрим, цікавим, дотепним… Авдиторія Вас уважно слухала, нагороджуючи оплесками.

А після 1-го грудня 1934 р. все закінчилось – стряслася над усіма вами страшна трагедія. Думаю, що більшість присутніх про цю трагедію знають.

В ніч з 4-го на 5-те грудня 1934 р. заарештовано було по всій Україні 65 письменників. Ви, Борисе, тоді не були в Києві, і до цього списку не попали. Вас привезли пізніше, десь в кінці січня 1935 р. з Алма-Ати.

Першим помер на Соловках Євген Плужник (2 лютого 1936 р.). Мав відкритий туберкульозний процес, а потім В. Підмогильний, Г. Епік та інші. Дат точних не знаю.

Про Вас, Борисе, довгі, довгі роки не було нічого чути. А потім війна і нескоро по війні я дізнавалась, що Ви повернулись до Києва. Один з усіх, Борисе, Ви лишилися живим (маю на увазі заарештованих ланківців).

Зраділа я за Вас дуже.

В пресі, здається в журналі "Дніпро", прочтиала Ваш спогад про Євгена – теплий, дружній… Отже, пишете, друкуєтесь.

А потім (десь року 1967) Ваша книжка "На довгій ниві". В ній роман "За ширмою", яким захоплювались читачі, і увесь тираж розійшовся дуже швидко і дістати уже було важко. В ній були і чудові мисливські оповідання. Поява її була і для мене великою радістю. Купила її в Нью-Йорку, принесла в хату, і читала, читала.

На першій сторінці Ваше фото. Подивилась я на нього, і здалось мені, що з далекого минулого, з часів молодости нашої Ви увійшли в мою хату, але, звичайно, не тим сірооким, ривким, повним життя і енергії, молодим Борисом, а людиною, яка пройшла страшний, страдницький шлях страждань і терпіння, але все ж повернулась до рідного Києва, щоби ще жити і творити, та приносити людям своїми творами ту насолоду, яку вони дістають, читаючи їх.

Я радію, Борисе, що дожила до того дня, в який можу привітати Вас з Вашим 80-річчям.

Коли вийшла друком Ваша повість "Смерть" ще в Києві, даруючи її Євгенові, Ви написали: "Всі ми вмремо, а Україна буде жити!"

Так, Борисе, Україна буде жити!! Відходитимуть старші покоління, їх замінятимуть молодші … і так буде ВІЧНО!

В своїх думках згадайте і Ви мене, Борисе і … Прощайте.

Галина Плужник

13 жовтня 1979 р."



***Лист зберігається в Архіві ім. Д. Антоновича УВАН у США

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: косатки, сани, поні на власний дім

День лиха. Я зробив дурницю, дозволивши сьогодні спустити треті моторові сани. Це швидко виконали, поставивши їх на тверду кригу. Пізніше Кемпбелл повідомив, що один із матросів пірнув ногою під лід, проїжджаючи по сльотавому відтинку десь за 200 ярдів від корабля. Я не надав цьому великого значення, бо подумав, що він просто пробив наст.

Максим Майоров: Від Рокитного до Перемишля: кілька дат з історії Другої Світової на «східних кресах»

4 січня маємо 77-му річницю початку акції «Буря». Польський уряд у Лондоні та «підпільна держава» у німецькій окупації спланували виступ завчасно. Партизани Армії Крайової тільки чекали на привід – вступ регулярних радянських військ на польську землю

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: свобода після двадцяти днів у кризі

У переддень Нового року ми досягнули моря Росса, але ще не досягнули краю наших нещасть. Жахлива видалась ніч. На першій вахті ми відхилилися на два румби і встановили косе вітрило. Наші умови це не покращило, але принаймні додало швидкості.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: Різдво посеред криги

П’ять годин після того компанія сиділа за столом і дружно співала; таланту в нас небагато, але кожен долучився тією чи іншою мірою, “тож співи були просто приголомшливі. Приємна несподіванка, що наша зовсім не музична партія виявилася такою завзятою до співів. У Різдвяну ніч вони тривали аж до першої по опівночі і супроводжували кожну роботу.