Пішла у засвіти Ганна Шепко…

Все повторюється, Ганю, все знову повторюється, українці не можуть спокійно творити і умирати своєю смертю. І цьому мусимо покласти край

 

Востаннє ми розмовляли 11 серпня, говорили про передачу до колумбійського університету безцінної переписки її батьків – Алли Гербурт та Михайла Бойчука.

Ганна Бойчук-Шепко народилась 10 грудня 1936 року, вона ніколи не бачила свого батька – його перший лист з ув'язнення датовано 7 грудня 1936-го: "Мені дуже хочеться побачити те маленьке сотворіння — донечку нашу…". Єдине, що дозволили передати йому до ув'язнення – цератову бірочку з іменем, яку зазвичай кріпили на руку немовляти: "Оце одержав твого листа з 28/ХІІ з браслеткою донечки…" - радіє Михайло Бойчук.

У наступному листі він напише пророчі слова: "От як виросте будеш мати заступницю і помішницю. Яка ж вона собою? Мені здається повинна бути гарна. Коли в тебе вдалася то напевне хороша буде, а коли в мене то гадаю, що також нічого — бо у мене сестри гарні на вроду. А як ти записала Ганусю, на чиє прізвище? Гербурт чи на моє?".

Прізвищем батька пані Ганна скористалася лише під час роботи на радіостанції "Свобода". Навіть зараз я чую цей чіткий, гарно поставлений голос: "Говорить Ганна Бойчук"… Статна, мудра, працьовита, відповідальна і обов'язкова – її дуже цінували у мюнхенській редакції радіостанції. Маю тому докази у вигляді листів її колег, відібраних у архіві Колумбійського університету.

 

Життя пані Ганни Бойчук-Шепко з роду Гербурт, це життя сотні тисяч утікачів від совєтського режиму. Її доля типова для сотень і тисяч жертв могутнього цивілізаційного розлому, який дав поштовх трагічному експерименту над культурним надбанням і гуманітарним ресурсом однієї з найбільших країн Європи - України.

Але також це доля конкретної жінки з потужним творчим потенціалом, сила духу якої здатна здолати нездоланне. Вона зуміла провести крізь море скрути пам'ять про своїх батьків – талановиту художницю Аллу Гербурт-Йогансен і Михайла Бойчука, любов до України.

До помешкання пані Ганни я потрапила у січні 2020 року, ми розбирали її безцінний архів і вона, час від часу перериваючи читання листів Михайла Бойчука і Майка Йогансена, з гіркотою повторювала: "Яке нещастя з тією Україною, що не могла вона нормально жити, нормально народжувати, творити і умирати своєю смертю…" Все повторюється, Ганю, все знову повторюється, українці не можуть спокійно творити і умирати своєю смертю. І цьому мусимо покласти край.

Якось ми були на кухні – пані Ганна мила посуд, я проходила до кімнати і раптом гуркіт – з цілком дальньої полички сама собою впала гарна керамічна пляшка… і не розбилася. Пані Ганна повернула голову і, оцінивши ситуацію, спокійно сказала: "То мама! Дає нам знак". Дайте нам добрий знак, Ганю, Ганничка – так вас називала мама. Спочивайте з миром.






Наталя Дзюбенко-Мейс: Тільки пам'ять може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам'яті Джеймса Мейса

3 травня виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора Джеймса Мейса. Тема Голодомору ламала і мучила його. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця.

Дарця Веретюк : Національне Військове Меморіальне Кладовище. Як уніфікувати пам'ятні знаки?

Військові меморіальні комплекси - це не про нагромадження окремих пам'ятників і безпросвітну скорботу. Увесь комплекс є великим пам'ятником на знак шани і поваги до свідомого зрілого рішення чоловіків і жінок стати на захист країни і її територіальної цілісності. Це про їх подвиг, безвідносно віку, кольору шкіри, зросту, довжини волосся, релігійних вподобань, статків, професій та інших розрізнюючих ознак. Бо була одна на всіх ознака, котра всіх об'єднала — ідея свободи та незалежності.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.