Невдячний російський колоніалізм

Серед дослідників та інтелектуалів існує дискусія, чи можна вважати колоніальною владу Москви і Петербургу над Україною в давніші часи. І хай там як, але сучасна війна РФ проти нашої країни – еталонно колоніальна

 
Шаміль Басаєв (ще не терорист, бойовик і ваххабіт, а віцепрем'єр-міністр Чеченської Республіки Ічкерія) нагороджує іменним пістолетом російську поп-зірку Йосипа Кобзона за його концерт у Джохарі / Грозному. Літо 1997 року

Авторська колонка була опублікована на сайті InformNapalm.

Абсолютно все у риториці та поведінці загарбників вказує та те, що вони ставляться до т.зв. "СВО" як до упокорення бунту папуасів. Росіяни прийшли сюди іменем і правом панів, істинних власників.

По-перше, власників землі й активів. Постійно звучить ідея, мовляв всі матеріальні блага, якими досі користуються українські папуаси, – це плід зусиль і спадок метрополії, Радянського Союзу. А СРСР – це та ж РФ, яка повернулася по своє. Хоче – руйнує. Вважає за доцільне – відновлює. Проводить нові кордони як їй зручно. Папуаси за час, відколи відбилися від рук і забули про хазяйську палицю, розпорядилися ввіреним їм майном нерозважливо. Пора відновити порядок.

По-друге, росіяни вважають себе панами над самими тубільцями. Суто в рабсько-кріпосному розумінні. Пани розпоряджаються як своєю власністю і людським ресурсом. Карають. Гвалтують. Перевиховують. Депортують. Тому то звинувачення Міжнародного кримінального суду в крадіжці українських дітей (геноцидальному діянні) для росіян наче грім серед ясного неба. Як же так?! Вони ж дбають про малолітніх мауглі! Як всі нормальні люди дбають про підібране на дворі кошеня чи цуценя.

При чому перепрограмування свідомості: від потреби дотримуватися формальних пристойностей до неприхованого хижацтва – у росіян відбувається якось напрочуд легко і швидко.

Це було помітно ще під час Другої російсько-чеченської війни. Невеликий відступ. Коли кажуть, що Чечня – це сепаратистський, тимчасово відпалий від Росії регіон, то в уяві може спонтанно з'явитися з аналогія з якимись "ДНР" чи "ЛНР". Нічого подібного! За спиною Ічкерії не було ляльковода і покровителя, як у донбаських "народних республік". У своїх відносинах з Москвою Чечня демонструвала суб'єктність і фактичну, і формальну.

Вибори Масхадова 1997 року були конкурентними і відбувалися за участі спостерігачів ОБСЄ. На його інавгурацію завітали секретар Ради безпеки РФ та низка інших російських чиновників. "Сепаратистська" Чечня вела з Росією прямі двосторонні переговори, укладала з нею угоди. Ічкерійські чиновники відвідували з офіційними візитами російські міста. У федеральних ЗМІ Масхадова називали президентом і загалом рахувалися з бодай фактичним, якщо не юридичним, суверенітетом ЧРІ.

 
Чеченський лідер Аслан Масхадов і російський президент Борис Єльцин під час мирних переговорів у Кремлі. Москва, 18 серпня 1997 року

Але з початком війни ставлення до Чечні моментально змінилося. Її лідери і чиновники раптом стали нелегітимними і "самозваними", а її військовослужбовці – "бойовиками". В одну мить ЧРІ перестала бути для росіян закордоном, а сама назва республіки та її символіка почали вважатися "терористичними".

Російські війська вкотре перетворили Грозний у те, в що вони пізніше перетворять Маріуполь. У новинах показували руїни, але пояснювали просто: війна. Водночас розгорнувся справжній ярмарок "благодійності": і біженців у наметових містечках розміщують, і годують їх з польових кухонь, і обіцяють щось там відновити, "повернути мирне життя". Путін дає розпорядження зайнятися чеченськими дітьми. Вони ж бо не мали без Росії нормальної освіти. Словом, у Чечню повернувся справжній пан і господар.

На Кавказі це спрацювало. Самі зруйнували, самі відновили. Перевиховали. Хто пручався – вбили. Ніяких претензій, міжнародний консенсус. Чому б так само не вчинити і з Україною? Хай там у Києві "сепаратисти" і засиділися не на роки, а на десятиліття. Хіба велика різниця?

Різницю врешті відчули, різниця прикро здивувала. Міжнародну реакцію на війну проти України росіяни сприйняли як безцеремонне втручання у свої внутрішні справи. Наче проникнення хуліганів та грабіжників на свій задній двір.

Москва любить жонглювати словом "суверенний". Мовляв, втручання у справи суверенних держав неприпустимі. Маючи на увазі протидію міжнародної спільноти російському приборканню "українських сепаратистів". Самі сепаратисти не можуть бути суверенами. Багатополярний світ, за який агітує Кремль, це світ колоніальних держав з їх невід'ємним правом на колонії. Цікаво, чи замислюються про таке ті ж араби та африканці, яких надихає антизахідний пафос Росії?

До речі, як ставляться араби до того що своє право на війну з Україною росіяни прямо обґрунтовують війною США з Іраком та іншими прикладами інтервенцій Заходу в країни "глобального Півдня"? Бо ж підтекст прозорий: українці – це наче якісь іракці, проти яких можна безкарно вчиняти будь-що, коли ти справді "суверенна держава". Росіян дратує, коли їм відмовляють у праві наслідувати (в міру свого розуміння) знавіснілий Захід.

У російській логіці прав і наслідування бракує розуміння ролі власне самих іракців, українців, чеченців. Бо ж вони ніби – власність, приз переможця у геополітичній грі. Москва не вірить у суб'єктність і спроможність тубільців. А дарма.

Адже стійкість України в боротьбі з агресією та масштабна (і справді вирішальна для нас) міжнародна підтримка – це не просто удача. Ми самі змогли її забезпечити для себе, на відміну від іракців та чеченців. Українці – дуже хвацька нація. Якщо й існує якась всесвітня змова – то саме українська. Ми змовилися стукати в усі двері та здобувати собі друзів. Змовилися не здаватися та обходити невигідні нам пропозиції замирення від партнерів. Тож Москва мусить ображатися передусім не на Захід, а на українців, що ті не поводяться під час агресії проти себе так як іракці або чеченці.

Наталя Дзюбенко-Мейс: Тільки пам'ять може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам'яті Джеймса Мейса

3 травня виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора Джеймса Мейса. Тема Голодомору ламала і мучила його. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця.

Дарця Веретюк : Національне Військове Меморіальне Кладовище. Як уніфікувати пам'ятні знаки?

Військові меморіальні комплекси - це не про нагромадження окремих пам'ятників і безпросвітну скорботу. Увесь комплекс є великим пам'ятником на знак шани і поваги до свідомого зрілого рішення чоловіків і жінок стати на захист країни і її територіальної цілісності. Це про їх подвиг, безвідносно віку, кольору шкіри, зросту, довжини волосся, релігійних вподобань, статків, професій та інших розрізнюючих ознак. Бо була одна на всіх ознака, котра всіх об'єднала — ідея свободи та незалежності.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.

Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.