Відкрите звернення до лідерів Майдану

Єдиний шлях – децентралізація. Якщо Донбас "годує" сьогодні усю країну, нехай він обмежиться забезпеченням гідних заробітних плат своїм мешканцям. Якщо в Харкові бажають бачити пам’ятники Леніну, давайте звеземо їх туди з усієї України.

Від людини можна очікувати лише того, на що вона здатна.

Ви були лідерами парламентської опозиції, і кожен із вас, напевно, був би кращим президентом, ніж перелякана істота, що сьогодні намагається всіма силами утримати владу. Але ситуація склалася так, що ви змушені були очолити громадянський спротив.

На жаль, із парламентарів зазвичай виходять погані революціонери.

До революції призводить багато чинників, але є два суто суб’єктивних. Революція відбувається у державі, очільник якої неадекватний своєму місцю.

Це може бути жлобуватий завгар, а може бути освічений французький король чи інтелігентний російський імператор. Головне – те, що він не розв’язує кризи завчасно, а безтурботно полює на ворон чи ведмедів, пропонуючи своїм підданим їсти тістечка або капусту.

Але так само революція відбувається в країні, політична еліта якої не здатна усунути неадекватного гаранта від влади у мирний та більш-менш легітимний спосіб. І навіть якщо влада сама впаде в руки, нездатна її утримати й розв’язати накопичені проблеми.

У такому випадку до влади приходять "справжні" революціонери, як-от якобінці у Франції чи більшовики в Росії.

На жаль, зі "справжніх" революціонерів зазвичай виходять погані парламентарі. З них взагалі не виходить нічого доброго, крім вояків та катів.

Як у мирний та легітимний спосіб перебрати владу в мешканця Межигір’я, вам порадять юристи та політтехнологи. Але, раз у раз виходячи на Майдан за вашим закликом і покликом сумління, я вважаю себе зобов’язаним як історик повідомити про деякі загальні речі.

1. Сьогодні у нас існує одна головна проблема і одна головна загроза. І це не Янукович, не його суди і не його "Беркут". З усім цим, зрештою, неважко впоратися.

Загрозу становить його новий стратегічний союзник, який вже довів свою готовність вдаватися до прямої інтервенції для реалізації своїх геополітичних мрій. А проблему становить більшість населення Сходу і Півдня нашої з вами країни, яке у своїй більшості досі щиро підтримує "межигірського гаранта".

2. З Путіним удіяти нічого не можна. За його плечима досвід "жандармів Європи" від Ніколая I до Леоніда Брежнєва. А ще за ним десятки мільйонів його підданих, які щиро вважають Україну частиною Росії, українців – частиною російського народу, а українську мову – російською говіркою.

3. На Європу сподіватися марно. Уся її майже сторічна історія після завершення Першої світової війни – це мартиролог капітуляцій. Мюнхен-1938, Ялта-1945, Гельсінкі-1975 – ось віхи цього "славетного" шляху.

Своєму останньому "переможному руху" на Схід Європа має завдячувати винятково Михайлові Горбачову, адже сама вона не здатна нікого ані визволити, ані захистити.

4. Америка минулого сторіччя тричі ставала рятівником Заходу та демократії. На жаль, сьогоднішній хазяїн Білого Дому не дуже схожий на Вудро Вільсона, Франкліна Делано Рузвельта або Рональда Рейгана. Хоча й він, гадаю, не в змозі буде ігнорувати міжнародні гарантії, надані Україні його попередником. Якщо, звісно, встигне.

5. Навіть Путін не наважиться сьогодні просто вторгнутися до сусідньої країни. Його має запросити на допомогу або "законний" президент України, або хоча б новостворена "держава" на кшталт Південної Осетії. І він має бути впевнений, що його вояків буде радо зустрічати місцеве населення.

6. Щоб мешканці Харкова і Донецька не вітали новий аншлюс, вони мають перетворитися на прихильників незалежної демократичної України. Це дуже важко, адже ці люди не просто "дурні", "затуркані" чи "неосвічені". Вони – інші.

За психологією вони "бюджетники", за культурою – малороси, за історичною пам’яттю – радянські люди. Це означає, що вони потребують мінімальних, але твердих соціальних гарантій, вільного існування російської культури та збереження радянських пам’ятників і свят. І все це ми маємо їм надати.

7. Єдиний шлях до цього – бюджетна і культурна децентралізація. Якщо Донбас "годує" сьогодні усю країну, нехай він обмежиться забезпеченням гідних заробітних плат своїм мешканцям.

Якщо Одеса вважає себе російським містом, нехай там розмовляють і вчаться російською. Якщо в Харкові бажають бачити пам’ятники Леніну, давайте звеземо їх туди з усієї України.

8. І ще одне. За наших чиновників жоден бюджет нездатний прогодувати нікого, крім них самих. Отже, ми маємо, нарешті, створити матеріальну базу громадянського суспільства – європейське законодавство про благодійну діяльність.

Нехай церкви і національні громади, вітчизняні меценати та приватні фонди підтримують усіх, хто цього потребує, фінансують школи та лікарні, музеї та бібліотеки.

Ми не можемо швидко переробити наших співвітчизників, але можемо створити їм умови для існування в сучасній європейській полікультурній державі.

Й усі маємо усвідомити: вони в "нашій" країні жити зможуть, ми в "їхній", напевно, що ні.

Віталій НАХМАНОВИЧ, історик, для ІП

Дивіться також інші матеріали на ІП за темою "Революція"

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.