Моя Мама наводить лад в історії Пирятина

Сьогодні наша мама, я вважаю, зняла частину прокляття з нашого Пирятина - якщо не заперечувати, що воно було: накладене всіма довгими десятиліттями невеселої його історіі. Відтепер ми повертатимемося додому не на вулицю Петровського...

Сьогодні наша мама, я вважаю, зняла частину прокляття з нашого Пирятина - якщо не заперечувати, що воно було: накладене всіма довгими десятиліттями невеселої його історіі. Відтепер ми повертатимемося додому не на вулицю Петровського...

А на цій вулиці я народилася - його ім'я писала все життя на конвертах додому... І намагалася сприймати його просто як якесь абстрактне ім'я... Щоби не думати, що він один із авторів ЧК і Голодомору...

Що цією вулицею повзли спухлі од голоду селяни, бабуся розказувала, цією вулицею вели на розстріл наших містян, мама розказувала, - нею вивели в Пирогову леваду всіх євреів нашого міста, нею моя мала мама бігала до Успенськоі церкви, де фашисти тримали полонених і тицяла печену картоплю в руки тих приречених - а вони простягали їх у щілини паркану...

Дорослі кричали на неї, щоби не сміла - вистрелить же вартовий! Та вона жаліла солдат... Церкву ту обминали бомби, а на іі даху, каже мама, чомусь росла береза...

А потім НКВД довго розбивало її старовинні стіни - і в моїм дитинстві на цьому місці стояв танк. І нам брехали, що це той, що першим зайшов визволяти. Але всі знали, що це списаний з ужитку несправний механізм. Та квіти носили, приймаючи умови гри...

Колись ця вулиця звалася Успенська - по імені тої розбитої церкви... І на Успення мала храмове свято...

Мій дідусь завжди ходив Успенською до храму співати, а мама моя все життя про це не могла забути - й по сто разів нам це переказувала...

Моя чудова і молода Мама - Ніна Дмитрівна

Навесні не витерпіла й написала листа в місцеву владу - що треба це ім'я Петровського зняти з цієі вулиці, не можна більше під ним жити, коли в краіні он, нарешті, діти повстали! І пішла з паличкою по сусідах - збирати підписи, розказувати все.

Мама наша розказує довго й детально - й по сто разів, щоби дійшло. Вчителька. Це не виправляється.

І весь цей час ми лише про це й говорили!

А ще ... Біля сусідів, навесні ж, раптом впала деревина, й на оголеному стовбурі іі, де трісла й розкрила стовбур кора, всі побачили зображення жінки з дитиною на руках... Місцева газета фотографувала це - і розказувала, як про знак.

А мама точно знала, що то Богородиця звертається - "доки Ви вже житимете, як телята?" ( в маминому переказі це звучить саме так, для того, щоби дійшло).

Ну, нещодавно, як всі знають, справа повернула на декомунізацію. І мама стала нагадувать в "білий дім", як у Пирятині звуть адміністрацію - про що навесні писала. І щовечора нервувала в телефон - що, ой, не назвуть, як було...

Сьогодні був історичний день. Сходка в будинку культури. Що теж стоіть на місці храму, знищеного бомбами (туди й ходив мамин тато колись співати).

Мама напередодні майже не спала. Знаків було перед очима - повно! І на ранок вона взяла газету з тим фото чуда на полеглому дереві, звісно - ікону, щоби "доказать", що на фото саме та Жінка, з ікони, іменем успення якоі була названа церква й наша вулиця колись давно. Взяла ціпок, і, як каже, подибала на сходку.

Вона там казала промову :) Я думаю, довго й у всіх деталях переказувала і про Петровського-звірюку, й про "Голодовку", й про березу на церковному даху, й про розстріляних сусідів.

І наприкінці сказала - не треба ждать, шоб депутати голосували, ми сюди прийшли - ми й голосуватимемо, добре?

І, каже, руки підняли всі - і ті, хто не хотів, і ті, хто казав - нашо воно нужне ото мінять, мені сірамно, хто той Петровський, а шоб не платить тепер за справку, шо улиця вже по-другому зветься...

Мама перемогла! :)

Вона прийшла додому, в ту хату, де ми всі народилися, до садка, що його ще дідусь садив, а бабуся Оля там "командувала", де яку квітку посадить... Зайшла й сказала своєму татові - ну, ось тепер буде твоя Успенська, як ти й хотів!

Дивилася на його портрет - і казала. 

 Дідусь Дмитро Нікіфорович з родиною - моєю бабусею Олею і прабабусею Марією, фото передвоєнних часів


Потім напилася таблеток, оддихалася й нам дзвонила : ну, дочечка, як? Це ж правильно?

Тепер в історіі трохи лад?

Ми з сестрою сьогодні щасливі.

Якби ми були не з Пирятина - не вірили би в прокляття. І в березу, що без землі росла на даху церкви, і в фото на оголеній корі дерева, що впало само.

 Мої пирятинські пра-пра

Не вірили би в те, що душі убієнних і замордованих сусідів витали неспокійні весь цей час... Не вірили би, що на Успенській, тепер нашій вулиці, в цю мить потроху через тріщину в часі, потягне кудись у пекло якусь частину біди...

І що наше життя створене смертю інших, як ось, прочитала, казав ще Леонардо да Вінчі, що про Пирятин наш ніколи й знати не міг - але це про всіх...та він теж добре знав про зашифровані знаки.

Імена роблять свою справу - ми теж у це завжди вірили.

Але й люди щось можуть. Як мама ось.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.

Радомир Мокрик: «Жменька нас. Малесенька щопта…»

Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі «будували комунізм». А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.