Українська правда
Історична правда

Казахська родина Тараса Шевченка

30.03.2011 _ Галина Пагутяк, Zaxid.net
Версія для друку

Аксакали стверджували, що його неофіційною дружиною (токал) була казашка Катя, молодша від нього на 20 років, і в них було двоє дітей, хлопчик та дівчинка. Нащадки Тараса роду Муалім-Адай є хранителями його пам'яті ось уже понад 150 років. Нова книга про старовинну легенду.

Моя знайома, композитор із Астани, Алія Єгізбекова тільки нещодавно довідалась, що її дідусь загинув і похований під час війни в Черкаській області, а його могила не загубилась і доглянута. Можливо, колись Алія побуває в цьому черкаському селі, у краї, що подарував нам Шевченка. Вона пам'ятає, як у дитинстві у них вдома висів портрет Шевченка з написом: "Думи мої, думи мої...".

Спілкуючись із цілим світом завдяки Інтернету, ми отримуємо змогу доторкнутися до реальності за лічені хвилини і секунди, оминувши безліч інстанцій та всілякі прикрі перепони на своєму шляху. Ці разючі зміни в комунікації здатні в майбутньому змінити  світ. Приязнь до України, в чиїй землі спочиває прах рідної людини,  викликала в Алії інтерес до України сучасної, і ми часто обмінюємося світлинами, музичними файлами.

Письменник, художник і цілитель Станіслав Мастєров

Побачивши світлини Аральського моря, що нагадали мені акварелі Тараса Шевченка, я поцікавилась, чи  немає в Алії чогось про місця, пов'язані з перебуванням Шевченка в Казахстані, й отримала унікальний матеріал - книгу лікаря й астропсихолога Станіслава Мастєрова "Я памятник воздвиг себе..." (Памятник-автопортрет Шевченко на Мангишлаке), що була видана 2006 року в Кустанаї.

Ця невелика книга на 150 сторінок, укладена у формі щоденника-мемуарів і поєднує подробиці життя автора та його систематичні, часом імпульсивні пошуки слідів великого українського поета в Казахстані.

Практично кожна інтелігентна людина, незалежно від національності, потрапивши у ці пустельні місця, де Шевченко провів 7 років, опиняється під магічним впливом  Тараса.

Чесно кажучи, я завжди відчувала, що мої знання біографії Шевченка потребують корекції. Нині такий час, коли ми звільнюємось від догм, від того, що приймали колись на віру. Світ від того не перевертається з ніг на голову, а образ Шевченка стає повнокровнішим і ближчим.

Він часто був неполіткоректним: москалі, німота і "полукацапи"

Тарас Шевченко (акин Тарази) вважається у казахів своїм. Попри те, що той носив мундир чужої армії, був іншої віри, іншого звичаю й належав до іншої цивілізації. Ми звикли сприймати автоматично, що Тарас Шевченко був відкритий, комунікабельний, і нічого дивного в тому немає, що він добре ставився до казахів, а ті до нього.

Однак у середині ХІХ століття подібна толерантність була унікальним випадком, як свого часу в ХVІ столітті слово Яна Щасного Гербурта, польського аристократа на захист автохтонного населення Галичини.

 

Це не були стосунки рівних. Надмірний демократизм в стосунках аборигенів і колонізаторів може викликати в перших зневагу.

Шевченко в очах казахів належав до касти акинів, навіть шаманів, адже він вмів малювати, і казахи довіряли йому настільки, що навіть позували. А це неприпустимо для людей, які сповідують іслам. Утім, це був не зовсім правовірний іслам, надто багато в ньому було язичництва, залишків прадавньої віри в магічні сили природи.

Але й цього мало, щоб завоювати довіру. Треба стати членом одного з родів - кланів, що утворюють певну ієрархію.

 

Станіслав Мастєров розповідає, як в 60-х роках їздив по околицях Мангишлака разом з редактором газети "Огни Мангишлака" Юрієм Татариновим і записував розповіді аксакалів, чиї діди пам'ятали про експедицію 1851 року за участі Тараса Шевченка.

Вони стверджували, що неофіційною дружиною (токал) була казашка Катя, молодша від нього на 20 років, і в них було двоє дітей, хлопчик та дівчинка. А 1857 року  Шевченко повернувся із заслання. Саме вона зображена на однойменній картині.

 

Три роки потому Катю віддали заміж за іншого, й у неї було ще багато дітей. Але про Тарасових їй заборонили згадувати. Належала Катя до войовничого роду Адай, що займає одне з найпочесніших місць серед інших казахських родів. Нащадки Тараса роду Муалім-Адай є хранителями його пам'яті ось уже понад 150 років.

Очевидно, що в історії літератури теж панує мовчазна домовленість - не згадувати про ці стосунки, хоча аналіз ДНК міг би внести ясність. Усе, що я розповідаю зараз, жодним чином не може вплинути на репутацію поета й художника. Просто життя Шевченка упродовж тих семи років було не таке похмуре, як нас намагаються переконати офіційні біографи.

Публіцист Юрій Макаров стверджує - "Шева" живий!"

Він по-своєму був щасливий і, попри заборону писати й малювати, переживав творче піднесення. Але  настав день, коли довгоочікувана свобода вирвала його з казахського степу, й він відчув страшну порожнечу попереду себе - вже немолодий чоловік намагався заглушити страх перед майбутнім, подорожуючи до Петербурга, з яким його розділяло десятиріччя. З огляду на це варто перечитати його щоденник...   

Власне, книга Станіслава Мастєрова не про казахську родину у вузькому сенсі, а про людей, які проводили дослідження, пошуки довкола слідів поета в Казахстані, збираючи матеріал, який подекуди був використаний шевченкознавцями, губився і навіть використовувався в Україні без згадування його власників.

Тепер привласнити чуже ще легше, бо Казахстан від України відділяють кордони, і подорож туди не по кишені скромному науковцеві.

Світлина з книги Станіслава Мастєрова "Я памятник воздвиг себе..." (Кустанай, 2006)

Інформація про перший у світі пам'ятник Шевченку стала відома завдяки лікарям протичумної Мангишлакської станції, які на дозвіллі подорожували, малювали, писали вірші й ділились одне з одним краєзнавчими вислідами.

Станіслав Мастєров у формі щоденника розповів про це надзвичайно колоритно й інтимно.  Перша ніч його перебування у форті Шевченка, коли тоді зовсім молодий лікар зустрівся з колегами: 

"Шалений повний місяць, рев верблюдів, знаменита мангишлацька пилюка від черепашника. Плентаємося вулицею, суцільна стіна з черепашника, вхід у двори, двері, ворота, невеликий пустир, дерева на напівзруйнованому мурі з черепашника... Це і є сад Тараса... при місяці все обійшли, усе мені показали. Посиділи під вербою, біля пам'ятника. Допили пляшку. Пом'янули Тараса...2 година ночі".

Чума, інфекції, розлита нафта, радіація - реальність 60-х років. Суворе життя, яке мобілізує людину бути уважною, спостережливою і терплячою, й найголовніше приходити один одному на допомогу, ділитися останнім.

І всі вони обертаються довкола Тараса Шевченка, звертаючи раз у раз погляди в його бік. Прокладають туристські маршрути, цікавляться рештками автентичної казахської архітектури і авторством пам'ятника-погруддя, що стоїть при вході до музею.

Росіяни й українці  пізнають культуру народу, який мешкав у юртах, однак дорогим своїм  мертвим ставив високомистецькі кам'яні надгробки, які Шевченко не лише замальовував, але й, здається, проектував...

Реве, та стогне

У квітні 1970 (чи 1971), займаючись справами дисертації в Алма-Аті, мешкав в гуртожитку медінституту. А в сусідній кімнаті розташувався Республиканський штаб студентських будзагонів України, по  вечорах  сабантуйчики влаштовували. І якось чую, заспівали пісні українські.

Зайшов до них. Сидимо. Слухаю. Підспівую. Потім я раптом завів "Реве та стогне..."  Заспівали. Заговорили  про  Тараса. Став я їм розповідати про жахливе становище музею у Форті, де все валиться...  Вербу Тараса, дерева, що він посадив, об'їдають верблюди, нема кому полагодити паркан, і жодної тобі допомоги... Україна дає мізер.

Більшість з них навіть не знали про існування такого музею, і тим паче про те, що там знаходиться перший у світі пам'ятник Тарасу. Студенти не залишились байдужими, повідомили громадськість в Україні, перерахували одноденний заробіток на підтримку музею. Все зрушилось з місця (переклад з російської Г.П.). 

 

Після цього приїхав Анатоль Костенко. Його зустріли гостинно. Тоді в музеї працював наглядачем фанат Шевченка Єсбол Умирбаєв. Цей чоловік все життя збирав матеріали і ще 1966 року повністю відновив маршрут експедиції, в якій брав участь Шевченко, і провів по ньому перші групи туристів та журналістів.

Унікальну колекцію зі 115 книг Кобзаря губернатор Добкін передав з Харкова до Канева  

Удвох Костенко з Умірбаєвим видали невелику книгу в Казахстані. У 1984 році Анатоль Костенко видав книгу "За морями, за долами", де використав матеріали Умірбаєва,  згадавши про нього мимохідь у передмові, чого Єсбол не міг пробачити йому до самої смерті.

У 2003 році пан Станіслав знову побував у музеї Шевченка. Там добудували ще дві кімнати, мармурове погруддя Шевченка зараз зберігається у приміщенні. Питання авторства першого у світі пам'ятника Шевченку Мастєров вирішує просто: це автопортрет. І створений він не з марнославства, а з банальної причини: Шевченку заборонили малювати й писати, але різьбити й ліпити - ні. Та й хто б ліпив портрет людини, яка засуджена й під підозрою?

Даних про перебування інших скульпторів у це відносно спокійне семиріччя немає. Родина Ускових зберігала погруддя дуже ретельно і навіть зважилася встановити його на подвір'ї через 24 роки після від'їзду Шевченка на постаменті, який спорудив кунак поета Каражусуп.

Стела з місцевого білого мармуру у степу в 40 км від селища Карабутак. Автор невідомий

Ми живемо в якомусь неправильному світі, де немає місця гіпотезам та іншим думкам, що викликає згодом справедливий спротив у наступних поколіннях, які відчувають сумнів. Усе, що ви тут прочитали, теж суперечить офіційній біографії Тараса Шевченка. Але істини може не виявитись ні тут, ні там.

Українські шевченкознавці не довіряють російським чи казахським, і навпаки. Якби вони частіше обмінювались думками, дискутували, від цього була б лише користь. Утім, переписувати біографію так само небезпечно, як і історію. І вже напевно натальна карта Шевченка, яку створив Станіслав Мастєров, здатна викликати шалений спротив у ортодоксалістів. Але я бодай відкрию її шматочок...

«Дата: 9.03.1814 Рік Вовка (за зороастрійським календарем). Рік Синього Пса (за східним календарем). Символ: подружжя, любов. Виноградне гроно, дзвін.

О   2 годині ночі  9  березня 1814  року щойно народжений Тарас вперше вдихнув повітря. Перший вдих відбувся у той момент, коли над обрієм закінчував сходження зловісний знак життя і смерті, Скорпіон, і його останній градус, градус мутації й переродження, із зорею Альфа Центавра, що забороняє зупинятися на досягнутому і велить бути у вічному русі, що відбирає усе й навіть садовить до в'язниці, якщо людина заспокоюється на досягнутому. Народився гібрид психолога Скорпіона і вчителя Стрільця з фатальним призначенням. Розпочався шлях великомученика до святості, шлях його на Голгофу. Поєднання геніальності, божественної любові та інтуїції, відзначеної Богом...".

Верба Шевченка вже в другому поколінні росте біля пам'ятника на подвір'ї. Ми з дитинства знаємо, що гілочку верби Шевченко привіз з Оренбурга, і вона проросла на сухій вбогій землі Мангишлака. З неї не раз ламали гілки й розвозили по світу.

Тарас Шевченко - хрещений батько українського націоналізму (за версією трьох літераторів-"бузин" з Луганська)

І у Львові, в Стрийському парку теж росте Тарасова верба. Можливо, колись я приведу туди гостей чи друзів і розповім цю зворушливу історію про людей, які вміли любити і продовжують любити у світі, де з кожним днем стає дедалі більше ненависті. Вірні шляхетні друзі, допитливі шукачі правди, врешті сам Шевченко був переповнений любов'ю до всього сущого.

Джерело: Zaxid.net



Теми: Шевченко, XIX сторіччя, історія України, Казахстан




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter