Українська правда
Історична правда

Як українці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню

31.05.2011 _ Олексій ГорбачевськийУТ
Версія для друку

Вони були першими, хто підняв повстання в серці ГУЛАГу. Після них був Кенґір та інші, які струснули основами радянської репресивної машини і змусили Хрущова розпочати "відлигу". Їхнім прапором був чорний - з червоною смугою.

58 років минуло від події, яка струснула ГУЛАГ і назавжди змінила табірну систему Радянського Союзу. Події, яка, власне, стала початком кінця страшного "архіпелагу".

Чекістів недарма так цікавили подробиці Норильського повстання, адже важко зрозуміти, як знесилені тяжкою працею в суворих природних умовах в'язні, оточені колючим дротом та озброєною охороною, змогли кинути виклик радянській машині терору, яка виявилася не всесильною.

Тоді, у травні 1953 року, одночасно застрайкувало понад 20 тисяч політв'язнів Норильська. 70% з них були українцями. Протистояння з адміністрацією тривало 69 діб і завершилося поразкою. Але прецедент був сенсаційним, а наслідки - набагато серйознішими, ніж могло уявити собі радянське керівництво на той час.

Карагандинський етап

"Вірус непокори" привіз до Норильська карагандинський етап.
Олександр Солженіцин

Державний, особливо режимний, табір (далі Горлаг - "государственный особо режимный лагерь") Норильська невипадково мав серед в'язнів недобру славу. Сюди відправляли особливо "незручних" для радянської влади осіб. Відправляли, за термінологією кадебістів, "на вимирання". 1953 року в Горлазі перебувало 30 тисяч ув'язнених.

  Вигляд на 5-й лагпункт (зону) Мінлагу - "Інтауґоль". 1955 р. Архів Центру досліджень визвольного руху

Влітку 1952-го переважно українців і литовців з усього Піщаного табору (Караганда) без попереджень зібрали і відправили на пересилку до Майкудука.

Переведення з Караганди не обіцяло нічого доброго. Тут уже був вдалий досвід боротьби в'язнів за свої права. Крім того, навколо карагандинського табору було багато українців-поселенців і розправитися з українцями-в'язнями відкрито адміністрація не могла. Тому найнепокірніших вирішили перевести до Норильська.

В карагандинському етапі налічувалося 1200 людей. Серед них значну частину становили вояки ОУН-УПА. Табірне начальство ретельно підготувалося до зустрічі. "Всім сукам (кримінальним злочинцям, які перебували на службі у табірного керівництва) табору роздали "для самооборони" фінські ножі, пояснивши, що до Норильська рухається великий етап бандерівських головорізів", - згадує Євген Грицяк, який ішов у тому етапі.

Євген Грицяк - уродженець Прикарпаття, член Молодіжної сітки ОУН, солдат Четвертого Українського фронту, керівник повстання в 4-ій зоні Горлагу

Жорсткий режим серед в'язнів завжди забезпечували спільні зусилля табірної адміністрації та "блатних". Через це потерпали "політичні". Не дивно, що земляки, яких етаповані зустріли в Горлазі, просили не висовуватися, замаскуватися, інакше всіх тут знищать.

"Української в Норильську ніхто не забороняв, але розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми видавали себе як українців або, як нас всюди презирливо називали, "бандерів", чим викликали на себе шквал різних додаткових утисків", - пише Євген Грицяк.

"Ми знаємо, з ким маємо справу"

Умови в Горлазі були жахливими. В'язні будували місто Норильськ. Полярна зима, жодних вихідних, 12-годинна робоча зміна. "По 12 годин працювали в котлованах. Дали кайло, і я там довбу. І маю видовбати 20 см, то буде стільки там хліба", - розповідає вінничанка Агафія Книш.

Глибина котлованів сягала трьох, п'яти, а часом і десяти метрів.

Іван Кривуцький, колишній в'язень 4-го табірного відділення згадує: "Бувало, повертаємося з роботи, а тут оркестр грає "Кипучая летучая", а в кожній колоні зі 100 чоловік одного-двох несуть уже неживих, а трьох-чотирьох ведуть під руки, тому що вже ледве ноги тягнуть".

Футурист, шестидесятник і бітник. Соратник Семенка не розкаявся після ГУЛАГу

Крім тяжкої роботи, мусили терпіти постійні приниження й знущання з боку охорони, активістів, "блатних". Місцем катувань часто ставав БУР (барак посиленого режиму). Щоби знищити хоча б думку про непокору, в'язнів пропускали через так звану молотобійку: групу людей заковували в наручники, після чого били, відтак піднімали догори й кидали всім тілом на підлогу й топталися по них.

Також дошкуляли "стукачі". Агентура в політичних таборах була доволі численна.

"В нашій 4-й зоні були виявлені списки всіх агентів оперативного чекістського відділу. Там нараховувалося 620 агентів, тобто завербованим був кожний п'ятий ув'язнений. Це та сама норма, введена серед всього населення великого Радянського Союзу, де так "вільно" дихала людина!" - згадує Євген Грицяк.

Норільські каторжани. Фото: glavred.info

Конвой постійно погрожував зброєю. Коли в'язні казали, що охорона не має права в них стріляти, відповідь була однаковою: "Маємо право! Ми знаємо, з ким маємо справу!" натякаючи на бойове минуле бійців ОУН-УПА. А неподалік відгарнізону висів красномовний плакат: "Боец, помни кого ты охраняешь! Убийц своих отцов и матерей! Будь бдителен!"

За словами Євгена Грицяка, адміністрація вирішила відразу "зламати" членів карагандинського етапу: "Біля воріт зони стоять шість "сук" із ножами й залізними палицями в руках. Конвой обшукує перших п'ятьох в'язнів і запускає за ворота. Там їх збивають з ніг, б'ють, погрожують ножами і гонять болотом по-пластунському до самого барака. І так п'ятірка за п'ятіркою".

Керівництво розраховувало, що "бандери" не винесуть такої образи й дадуть відсіч. А за це їх можна було б безкарно розстріляти. Але вони витримали.

Понад те, з прибуттям карагандинського етапу в Горлазі почастішали випадки відплати, яка чекала на особливо старанних виконавців безчинств. Приміром, помічник начальника БУРу Іван Горожанкін насолоджувався, б'ючи в'язнів. Особливо насідав на "бандер". А десь за два тижні після знайомства з їхнім етапом його знайшли з відрубаною головою.

Колишній в'язень Степан Проць згадує: "Старший нарядчик, вгодований чекістами, каже: "Бандери", вам тут могила. Але через півтора місяця він сам її знайшов у цьому таборі".

Майже перемога

"З української точки зору, всі ті опори були продовженням визвольної боротьби"
Степан Семенюк

Винних у випадках страт активістів та інших живодерів знайти було неможливо. Дедалі менше охочих було ставати так званими молотобійцями, і згодом молотобійки взагалі скасували! Карагандинський етап виявився адміністрації не по зубах. Її впевненість у власних силах підірвала й смерть Сталіна у березні 1953 року.

Політв'язні сприйняли цю звістку з надією на амністію. Та їхні сподівання, як з'ясувалося, були марними. Навпаки, у в'язнів почали стріляти без попередження. Ці показові розстріли відверто провокували арештантів на протидію, яка не примусила себе чекати.

Табірний цвинтар

З Довідки начальника тюремного Управління МВС СРСР полковника М. Кузнєцова:

"25 травня під час етапування ув'язнених 1-го табірного відділення до 5-го охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в'язень Шигайлов і поранений в'язень Дзюбук.

Того ж таки 25 травня під час етапування в'язнів 4-го табірного відділення до 5-го за непокору охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в'язень Сафронюк Еміль Петрович.

26 травня молодший сержант Дятлов безпідставно відкрив автоматну стрілянину по ув'язнених, які перебували в житловій зоні 5-го табірного відділення, поранивши 7 в'язнів - Климчика, Медвєдєва, Коржева, Надейка, Уварова, Юркевича і Кузнєцова.

Ці факти розлютили ув'язнених 4-го, 5-го табірних відділень, яких там було 7000 чоловік, останні відмовилися вийти на роботу, поводяться вкрай збуджено, відмовилися виконувати розпорядження адміністрації табору, висунули категоричні вимоги про приїзд московської комісії..."

27 травня 1953 року

В'язні масово відмовлялися виходити на роботу. До страйку приєдналися 1-ше табірне відділення, 3-тє каторжне відділення й 6-те жіноче.

В'язнів стали морити голодом. Вони встановлюють на одному з будинків, який зводили, плакат: "Нас убивають і морять голодом". Того самого дня їжу привезли. В'язні повернулися до бараків, але на роботу не виходили. Керівництво табору посилило зовнішню охорону, але до рішучих дій не вдавалося.

6 червня 1953 року прибула комісія з Москви, яку очолював начальник тюремного Управління МВС СРСР, особистий референт Берії, полковник М. Кузнєцов. Він вів перемовини з представниками всіх табірних відділень, окрім 3-го. Каторжани повноважень московської комісії не визнали.

Табірне весілля

У складі делегацій для переговорів з московськими гостями були представників всіх національностей табору. В'язні висунули низку вимог, зокрема, вимагали покарати адміністрацію Горлагу, скоротити робочий день, дозвіл на листування. Кузнєцов пообіцяв їх виконати, але за умови, що всі повернуться до роботи.

Як радянська влада вбивала інвалідів і божевільних

9 червня всі табірні відділення, крім 3-го, вийшли на роботу. Того ж дня Кузнєцов повідомив, що уряд розглянув вимоги в'язнів і постановив:

    1. Змінити керівництво Горлагу.
    2. Скоротити робочий день до 8 годин.
    3. Гарантувати вихідні.
    4. Дозволити листування і побачення.
    5. Зняти з бараків замки і ґрати, а з одягу ув'язнених - номерні знаки.
    6. Вивезти з Норильська всіх інвалідів.

До того ж Кузнєцов обіцяв, що згодом всі права засуджених будуть переглянуті.

Кульмінація протистояння

И черный флаг с кровавой полосой
Укажет путь нам в праведной борьбе!

Гімн Норильського повстання, слова Григора Климовича

Начебто перемога, проте ці поступки - лише прикриття. Начальника Управління табором, генерал-майора Семенова зняли з посади і призначили... заступником начальника Горлагу.

Старшого лейтенанта Ширяєва і старшину Бєйнера, яких в'язні звинувачували у багатьох вбивствах начебто відправили до тюрми. Щоправда, не як засуджених, а як начальника та його заступника сумнозвісної тюрми, яку називали "Ямою".

Тим часом 3-тє каторжне відділення продовжувало страйкувати. Їх не годували. "Каторжники" вирішили сповістити про це населення Норильська. В'язні виготовили листівки. Спеціаліст із типографської справи, Петро Миколайчук з Умані видовбав матриці для них у камені.

Листівка з таборів на Воркуті, подібна до норильських. Державний архів РФ. Фото: glavred.info

Проблему розповсюдження вирішили оригінально - за допомогою повітряних зміїв, один із яких нині експонується в музеї Норильська. Кожен змій переносив до 300 листівок, які прив'язувалися під змієм скручені в трубку і перев'язані ниткою. З-під нитки звисав запалений ґніт із вати. Коли змій піднімався, ґніт перегоряв і листівки розсипалися містом. Охорона стріляла в зміїв, намагаючись збити.

Ось тексти деяких листівок:

"Нас розстрілюють і морять голодом. Ми домагаємося виклику Урядової комісії. Ми просимо радянських громадян надати нам допомогу - повідомити уряду СРСР про знущання над в'язнями в Норильську.

Каторжники 3-го відділення"

"Солдати військ МВС!

Не допускайте пролиття братської крові. Хай живе мир, демократія і дружба народів.

Каторжники Горлагу"

Розпочинається новий наступ на в'язнів, який очолює, між іншим, саме московська комісія, посилена помічником генерального прокурора Вавіловим, який прибув зі столиці. Активістів відділень, які вийшли на роботу, виловлюють, і вони зникають. В'язні відновили боротьбу. Оголошено траур за тими, кого встигли забрати на розправу. На найвищих бараках з'явилися чорні прапори.

Протокол огляду місця події в Горлагу. Державний архів РФ. Фото: glavred.info

Виникла нова проблема - не всі в'язні хотіли продовжувати страйк. Із загостренням протистояння такі настрої посилювалися. Серед українців 4-ї зони внутрішню опозицію очолив Іван Кляченко-Божко, колишній комуніст, який на той час відсидів уже 21 рік.

Його аргументи були вагомими: "Вони перестріляють нас усіх і тоді вже переконаються, що повстання більше не буде! У Східному Берліні передавили танками німецьких робітників на очах у всієї Європи, а тут, на безлюдному Таймирі, вони посоромляться стріляти у власних політв'язнів?"

Проте страйк тривав. Адміністрація застосовувала різні методи тиску: відключала воду, замінила солдатів охорони, поширила чутку про арешт активістів протистояння, намагалася розколоти в'язнів. До бараків підкидали провокаційні листівки, в яких, наприклад, йшлося, що безчинства в Норильську організували українці, щоби відірвати від Росії радянське Заполяр'я і приєднати його до України.   

13 червня адміністрація починає форсувати події. Кузнєцов наказує в'язням покинути 1-шу зону. "Не бійтеся ватажків-провокаторів - бийте і ріжте їх", - кричав він у гучномовець. Розуміючи, що подальший супротив призведе до трагедії, керівник комітету повсталих Павло Френкель виводить в'язнів із зони.

28 червня 1400 в'язнів 5-го табірного відділення відмовляються покинути зону. По людях відкрито кулеметний вогонь. 11 людей убито, 14 - важко поранено (з них 12 померло).

Про тих, хто вижив у Сибіру. Як КГБ перевиховував колишніх повстанців

В'язні 4-го відділення піднімають над своїми бараками чорний прапор із червоною смугою посередині на знак того, що пролилася кров. 4 липня Кузнєцов вимагає припинити страйк у 4-й зоні. Гарячі голови пропонують продовжувати опір. Але Євген Грицяк відмовився вести людей на смерть і вивів в'язнів із зони.

7 липня оточено 6-ту жіночу зону. Литовка Ірена Сметонене-Мартінкуте згадує: "Жінки створили живе кільце. Лікоть до ліктя 4 тис. стояли і скандували: "Стріляйте! Свобода або смерть!". Кільце було навколо викопаної заздалегідь ями. Протистояння тривало ніч - солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді адміністрація застосувала пожежні машини. Почали бити водою в обличчя і по ногах. Так здолали опір жінок.

Жінки-політв'язні на роботі в копальнях. Архів ЦДВР

Ще майже місяць трималися "каторжники" 3-го відділення. Навколо нього стягнули війська. 4 серпня на територію зони на великій швидкості увірвалися чотири вантажівки. У кожного солдата автомат був прив'язаний паском до руки. На кабінах - кулемети. І без попередження почали стріляти в людей. Загинуло 57 чоловік, поранено - 98.

Так завершилося Норильське повстання, у якому загинуло близько 150 осіб. Їхні тіла були поховані під горою Шмідтіха. Але значно більше людей загинуло в Горлазі від непосильної праці та знущань адміністрації.  

ДОВІДКА
Гора Шмідтіха

Неподалік Норильська є гора імені Шмідта. Біля її підніжжя - величезне місце поховання норильських в'язнів. Слово "Шмідтіха" було синонімом смерті. "Піти під Шмідтіху" - значить померти.

Люди часто помирали, тож для того, щоб усіх їх закопати у вічній мерзлоті, необхідно було чимало робочої сили. Тому якось влітку екскаваторами було викопано 20 двадцятиметрових ям, куди впродовж багатьох років мали скидали трупи. Але 400 метрів ями заповнили трупами всього за два роки.

Стефанія Надорожняк-Коваль згадує: "Так було холодно. Кажемо до конвою: "Он везуть шпали на санях, дозвольте взяти одну, роздовбаємо кирками і розпалимо вогнище. Коли ті сани під'їжджають, а то везуть трупи з 4-ї зони під Шмідтіху. От де наша еліта, де наші президенти...".

Джерело: "Український Тиждень"

P.S.: Наслідки ГУЛАГівських повстань були значно більші, ніж можна собі уявити - хоч ця тема ще потребує ґрунтовніших досліджень.

Радянське керівництво усвідомило, що по-старому жити вже не вийде. Після десятиліть сталінського терору розпочалася хрущовська відлига з її світлими сподіваннями на прогрес, а потім - ситий брежнєвський застій, який виховав обивателів, котрі хотіли жити ще краще і зрештою розвалили СРСР.

Таким чином у минулому сторіччі українці разом з іншими народами доклалися до знищення двох найстрашніших режимів в історії людства. Чотири Українські фронти перемогли нацизм, а ув'язнені в Сибіру повстанці і політв'язні все ж таки вийшли переможцями у своїй нерівній війні проти репресивної машини Сталіна.

Теми: ГУЛАГ, XX сторіччя, історія України, СРСР, репресії, терор, сталінізм, Сталін, УПА, ОУН




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте