Спецпроект

Насильство заради добра. Чому ми так любимо рицарів

Уявімо собі юнака, який у наші часи вирішив звільнити князівну із замкової вежі. Досягнувши своєї мети самотужки, він би потрапив до звичайної державної тюрми. Бо обов'язком сучасного рицаря, який дізнався про злочин, є хіба що повідомити поліцію.

Здавалося б, у XXI столітті рицарство втішається престижем і симпатією. Але якщо глянемо прискіпливіше, то побачимо, що престиж і симпатію ця "професійна група" не отримала раз і назавжди.

О ні, "етос рицарства" не лише підірваний, він під загрозою. Його захисники сьогодні мусять згуртуватись і майстерно відвоювати втрачену територію. Бо існує аж надто багато причин, через які лицарі прикладом для наслідування... аж ніяк бути не можуть.

Адже, по-перше

Сьогодні, коли насильство назагал засуджується, люди, основним хистом яких є вміння послуговуватись зброєю, не можуть розраховувати на інстинктивну симпатію, особливо через те, що рицар - це не поліціянт, солдат чи прикордонник, а лише "вільний стрілець".

Нам подобаються рицарі, що здійснювали хоробрі вчинки у давні епохи. Але це не означає, що сьогодні ми дозволили б їм рицарську сваволю.

Якби сьогодні наші збройні сили складалися - подібно до 1410-го (року битви під Грюнвальдом - ІП) - із скликаних відважних воїнів, для яких нічого не важать ані військові звання, ані військові статути, ані навіть військовий вишкіл (те, чи рицар підходив для цього фаху, вирішувала не думка капрала, а селекція: чи він виживе на полі битви чи ні), ми б визнали це поразкою держави.

Неприйнятним є й припущення, що армія озброюється самотужки, та ще й зброєю, якою сама захоче.

Та найважливіше те, що сучасні європейці чітко розрізняють статус цивільного і військового, тобто людини, яка підлягає військовому статуту (поліції, прикордонній службі тощо); а ці інституції, в свою чергу, підпадають під суспільний контроль.

І все це для того, щоб дуже чітко окреслити межі застосування озброєними людьми сили до громадян.

Право застосувати насильство функціонерами сучасних служб в уніформах обмежене численними приписами і чітким контролем. Патруль, знешкодивши бандитів, які напали на невинних людей, повинен написати багатосторінковий протокол, а у ньому пояснити  "втручання у справу".

Якщо дійшло до стрілянини, функціонери не лише "сповідаються" про кожен постріл, але й мусять позбирати гільзи від патронів і долучити їх до протоколу.

Лицарство в сучасній Україні - переважно спорт. Реконструктори змагаються у замку Любарта в Луцьку. Фото: perec.in.ua

Цей надмірний (як часом видається) контроль за діями людей, яких, хай там що, саме суспільство і найняло, щоб забезпечити спокій - інколи дратує. Якщо застосування сили вимагає дріб'язкового тлумачення, може скластися враження, що поліціянт, який стріляє в розбійника, робить щось погане (хіба добрі вчинки треба тлумачити?).

Одначе ця суперобережна процедура випливає із слушного переконання, що застосування сили не може стати рутинною, бездумною діяльністю - навіть коли її застосовують уповноважені усіма громадянами функціонери.

Насильство спокушає, воно буває легким розв'язком, дієвим і навіть приємним. А ми, сучасні громадяни, хочемо з цією спокусою боротися. (Слухаючи це, рицарі, мабуть, в гробах перевертаються!).

По-друге (і дуже важливе, бо про монополію на насильство)

Вище йшлося про те, що застосування сили державними функціонерами схвалюється усе менше. А що вже казати про право приватних осіб застосовувати силу! Рицарі не були "державними функціонерами", а воїнами, підлеглими своїм босам, перепрошую, сюзеренам.

У Європі, після багатьох століть важкої праці над ставленням загалу до права громадянина дати, назвімо це побутовою мовою, в пику іншому громадянинові - кардинально редуковане законом і звичаєм.

"Порушення тілесної недоторканості" - це дуже серйозний злочин, і в суді не допоможе пояснення, що "ішлося тільки про невинного штурхана, який мав провчити". Ба навіть словесна агресія проти іншої особи є дією, що підлягає покаранню.

Де нема рицаря, приходить бандит. Чечетов і Грюнвальдська битва

Покаранню, ну так - але державою, а не ображеним! У сучасній Європі монополію на застосування насильства має держава. Звісно, кожне законодавство містить параграфи про необхідну оборону - та вони сформульовані так, щоб не розтягнути "поняття необхідності" до "поняття справедливості", а тим більше - до відплати "око за око".

Адже інколи буває, що хтось цілком справедливо заслуговує на доброго прочухана - але держава все одно вимагає, щоб це встановлення справедливості відбулося в рамках, передбачених законом: поліція, прокурор, суд...

Ми, суспільство демократичної Європи, хочемо унеможливити приватне застосування насильства, незважаючи на те, чим його виправдовують. Світ, у якому кожен, хто переконаний у власній моральній правоті, може побити, обікрасти чи убити особу, яка - на його погляд - є негідником, міг би виявитись світом всезагального розбою! 

Князівно, чекай поліції!  

Ми вказали лише на дві абсолютно фундаментальні засади сучасного юридичного ладу, а вже видно, як у рицарства тікає земля з-під ніг.

Уявімо собі енергійного і шляхетного вояка, який у наші часи вирішив звільнити князівну із замкової вежі. Досягнувши своєї мети самотужки, він сам, у свою чергу, стовідсотково потрапив би у полон. І полонили б його не волошкові очі князівни. Рицаря посадили б до звичайної державної тюрми.

Адже, вдираючись до чужого замку, він зневажив право так званого "хатнього миру". Якби ж він принаймні врятував князівні життя! Але ж ні, хоч вона в неволі плакала, але її  життю не загрожувала ґвалтовна небезпека (як, наприклад, у випадку порятунку жертви від час пожежі).

Таким чином мимохідь убиті охоронці вежі -  оскільки саме у цей момент  вони не піднімали сокири над шиєю ув'язненої - стають жертвами нападу нашого рицаря. Обов'язком рицаря, який дізнався про злочин, було повідомити поліцію. Можу побитись об заклад, що в пригодницькому запалі він про неї геть-чисто забув, або "забув свідомо", щоб поліціянти зі спецназу не зіпсували йому забаву.     

Який вирок дістав би наш герой? Важко передбачити, але фактом є те, що його роль мала звестися до походу у відділок з інформацією про позбавлення свободи панни Х. Інакше його поведінка уже переходила межі бандитизму. Розбій, ось так.

Ґанґстерство учора і сьогодні

Ну так, оскільки вже пролунало слово "бандитизм", задумаймося разом над подібністю фаху рицаря (тільки рицаря справжнього, такого з XI чи XII століття, а не рицаря із казки про ув'язнену князівну) і фаху "солдата мафії".

Подібність кидається в очі, оскільки у феодальній системі раннього середньовіччя можна зауважити схеми, присутні сьогодні й у діяльності мафії.

Мафія живе з того, що, коротко кажучи, брутальними засобами обкладає даниною багатьох осіб на певній території. Взамін вона гарантує  певного роду безпеку - за витрясені гроші обіцяє, що ніхто інший уже нічого не вимагатиме.

 Образ рицаря був настільки авторитетним, що він став державним гербом Великого князівства Литовського, звідки втрапив у головні символи Литви і Білорусі

Феодальний пан у ранньосередньовічній Франції розумував так само "на цій території підданці мусять сплачувати і давати свідчення на мою користь, а якщо ні, то я вишлю на них своїх рицарів, а ті наведуть лад з бунтівниками. Взамін я гарантую, що із тих, хто перебуває під моєю опікою, ніхто чужий вже не злупить".

Феодал - як і шеф мафії - потребує "своїх людей", щоб утримати послух (а також для війн з іншими феодалами / мафіозі). Ясна річ, він вибирає тих, у кого бійка у крові - і хто на додачу має коня, збрую і зброю.

Рицар перебував у доволі складному становищі, бо обладунок, необхідний з мілітарного погляду, коштував маєток. Отож він був зацікавлений у тому, щоб сюзерен вів достатньо авантюрну політику - кожна сутичка є оказією для здобичі, що дозволяє амортизувати кошти.

Особливо підтримував він ідею війн більшого масштабу, війн, коли нападають та грабують сусідні королівства.  Громадянською війною також не гребували, бо вона не лише приносить певну здобич, а ще й відкриває політичні можливості: якщо сюзерен поставить на переможця, то той у нагороду обдарує війська привілеями, і з великою користю для його рицарів зміцнить позиції феодала в королівстві,.

Наш середньовічний рицар намагається бути лояльним, доблесним і корисним, але він безсумнівно не є голубом миру.

Хрестоносці - теж не те, про що мова

А хрестові походи? Це тільки один - щоправда, мабуть, найвідоміший - злочин рицарства. Все складалося так добре: піднесені вірою рицарі вирушили до Святої Землі, щоб відбити її з рук мусульман. Це навіть вдалося, майже століття існувало Єрусалимське християнське королівство.

Та ба, під час боїв за його здобуття і утримання рицарство поводилось так, як і під час інших воєн, тобто - жахливо. Та й внутрішню політику королівства визначало те, що часто визначає політику взагалі - тобто нічого доброго.

Здобич, що могла стати перлиною у збірці музею рицарства, якби такий існував, сьогодні трактують, як приклад "брутальної експансії європейського колоніалізму", а також "християнського лицемірства". Ні, рицарі таки справді не мають доброї репутації.  

Скажімо про рицарів щось доброго

Ну добре, скаже хтось, все це правда, але водночас і неправда. Війни війнами, насильство насильством, феодалізм феодалізмом, але саме розмахування мечем ще не робить рицарем!

Важко заперечити, що рицар мусів уміти добре битися, але це ще не доводить, що кожен добрий воїн був рицарем! Рицар - це не просто забіяка, це хтось інший. Гм-гм-гм... Певно, що інший... Тільки хто?

Білоруський фольклор про рицарів князя Вітовта (ВІДЕО)

В одному з ранньосередньовічніх віршів великий ірландський воїн Осін сперечається з великим ірландським святим (Патріком, ясна річ) про сенс свого солдатського ремесла.

 "Святий Патріку, досить твого бурчання

І прикривання святими пасторалями.

Твоя патериця згоріла би в одну мить

Якби отут при мені стояли мої війська"

Непогано починається, правда ж? Упевненість в собі не полишає Осіна до кінця - він не розмовляє з святим Патріком на колінах. Вихваляючи батька-небіжчика, героя Фіона, він навіть не сумнівається, хто кращий -  Господь Бог чи воїн над воїнами:

"Якби то батько мій Фіон з твоїм Богом

Взялися за барки на узгір'ї зеленому,

І Бог на горло поставив йому ногу,

То я би сказав: - Я переможений!

Але як зміг би твій Бог - аскетичний, примарний

Перемогти Фіона своїми молитвами?

Та ж Фіон був хлопцем жилавим, плечистим

І як борець - перший між нами.

Ми добилися в світі усього

відкрито, в бою, власними руками.

Без чуда, чарів, без найменшої брехні

Панували ми на широкій землі (...)

Твій Бог пам'ятає, можеш його спитати,

Яка в нас була відвага і молодість!

Чи були колись ліпші хлопці в битвах

На усій землі від Сходу до Заходу?

Спитай Його ще, чи в своєму високому небі

Стільки відваги, мудрості зустріне?

Чи серед святих своїх десь вишпортає

Такого, що був рівний Фіонові?"

У аргументах Осіна відчувається зворушлива віра в силу зброї, чи не так? А також бундючність, аби не сказати пиха.

Але як би хоробрий Осін не захоплювався батьком і його ратними товаришами, він все ж інтуїтивно відчуває, що вартість героя не вимірюється тільки професіоналізмом. Герої, у яких він вірить:

- при потребі чесно визнають: "я переможений" (зрозуміло, у чесній боротьбі);

- гидують підступом і брехнею;

- вони прямодушні;

- вони є опорою один для одного;

- усім, чого досягли, завдячують собі самим;

- вони відважні, але не дурні, їхню відвагу супроводжує мудрість, і то такої потуги, що засоромила б не одного із Господніх святих.

Ось воно що! Фіон і компанія не були звичайними "силачами", вони мали у собі щось більше, те, за що їх і слід поважати. Не за перемоги, а за стиль - назвемо його, вслід за поетом "відважний, молодий і мудрий".

За стиль, у якому вони здобували свої перемоги, за те, ким були  -  їм належить посмертна слава.

Ось тут нам подано на тарілочці суть лицарства. Мало бути відважним в бою: татари, які у XIII сторіччі напали на Європу, також були хоробрими. Але рицар має стиль - можна навіть сказати, клас.

Рицар - це не посіпака?

У VIII столітті європейці інакше означували "клас", у XIV - інакше, а у XXI - ще інакше. Однак є вчинки, які завжди вважаються позбавленими стилю. Хто цього не враховує, може викликати страх, але не може сподіватися на захоплення.

Історія середньовіччя переконує, що люди мають сильну потребу ушляхетнювати вчинки, які спираються на насильство, розбій чи навіть убивство. Рицарство разом з багатьма представниками церкви витворило власний кодекс етичних норм і звичаїв. 

Згідно з цим кодексом, рицар повинен:

 - діяти згідно з Євангелієм;

 - бути доблесним;

 - будь-якою ціною боронити свою честь;

 - завжди дотримувати слова;

 - зберегти вірність "дамі свого серця";

 - ставати на оборону слабших.

Дотримання цих засад давало воїнові бренд, про який кожен з сьогоднішніх "солдатів мафії" може тільки мріяти - бренд рицаря. Очевидно, що навіть у найліпші часи багато рицарів не ладнали з етичним кодексом свого середовища.

Військо Запорізьке теж мало гербом рицаря, тільки вже ранньомодерного:
"Як мужність запорожців королі пізнали,
Тоді за герб такого їм рицаря дали.
Котрий ото готовий Отчизні служити
І за її свободу голову зложити"

Чимало з них мали імідж посіпак, однак більшість дуже віддано намагалася дістати престижний і духовний аванс, використовуючи можливості, які давала середньовічна культура. Посвята в рицарі було релігійною урочистістю. Духовні особи силувалися стримати войовничі звичаї епохи, наприклад, пропагандою Божого миру: у Різдвяний, Великодній пости, а також від вечора середи до ранку понеділка заборонялось битися.

Свою агресію рицарі мали розрядити під час численних ігор, турнірів і полювань. А також під час війни. Але війни в певних рамках - "якщо боротьба йде з необхідності, щоби нею досягнути миру, не з ненависті або помсти чи хтивості, а для вдосконалення і любові, справедливості і послуху, тоді воювати не гріх, а гріхом є воювати для здобичі"...

Дати воїнам інші завдання, не лише військові, поставити до рицарської верстви вищі духовні вимоги, ніж до інших людей - це одна з найважливіших звичаєвих революцій давніх віків. Поразки, отримані на цьому шляху, не зменшують вартості здобутків. У європейській культурі ми поставили на збірну постать: і хоробрий, і духовний, і порядний. Не "або".

Сьогодні!

Уже великий Сервантес осміяв рицарство. Раз, але добре. Його Дон Кіхот з Ламанчі попросту нерозумний: він не бачить реальності. У цій ситуації епігон, начитавшись рицарських романів, виставив на посміховисько велику традицію замість її оновити.  

Але чи можна її оновити?

Проблема, справді складна теоретично, на практичному ґрунті уже розв'язана. Кінематограф опирається на героїв-рицарів. Можливо, у щоденному житті важко зустріти воїна, який з'являється у відповідну мить із відповідною зброєю, щоб побороти зло і встановити справедливість, зате у фільмах їх повно.   

"Рицар" - це той, хто своїм вчинкам надає рис шляхетності, сенсу, а також ефективної доблесті. Вони йдуть за світлом у мороці, дістаючи при потребі зброю швидше за ворога.

На відміну від Дон Кіхота, вони не переодягаються у рицарів, а втілюють у життя притаманні рицарству чесноти, які вирізняють їх у натовпі звичайних пожирачів хліба. Це завжди відвага, завжди готовність присвятити себе справі, визнаною за справедливу.

Цікаво, що режисери особливо люблять тих своїх героїв, які мають невеликий ґандж. Рицарство має у них визріти, воно не напоказ, воно добре приховане.

Люк Скайвокер у "Зоряних війнах" має аж забагато позитивних рис (він навіть хоче вчитися!), але вже його друзяка, контрабандист Соло, на перший погляд рицарем зовсім не виглядає. До цієї ролі він зросте у сутичці зі Злом (воно сильне, але людей із певним рівнем внутрішньої шляхетності відштовхує), маючи делікатного суфлера - любов до красивої рицарки...   

Фродо, часом нерішучий і розгублений, Сем, попервах простакуватий, його друзі-гобіти інколи поводяться, як дурники, гном Гімлі спершу виступає як недовірливий расист - однак коли вони і багато інших потягнуться за Добром, у їхніх серцях прокинеться Лев.

Найновіша кіноверсія Шерлока Холмса представляє розумного детектива диваком, якого важко витримати (досить сказати, що він курить у кімнаті, не відчиняючи вікна!). Та ми ані хвилини не сумніваємося, що в Холмсі не згасне іскра шляхетності.

Персонажів, яких грають Клінт Іствуд, Мел Гібсон, Цезарій Пазура чи навіть Боґуслав Лінда, дуже часто об'єднує одне - коли настає відповідна мить у житті, вони знають як діяти, а втиснені у крісла глядачі заздрять їм майже так само, як слухачі заздрили рицарям, яких оспівували у середньовічних епічних поемах.

Попит на рицарів не згасає. Сьогодні ми маємо навколо справжню навалу позитивних героїв, яких можна наслідувати, яким можна заздрити: вчені, лікарі, спортсмени, журналісти, профспілкові діячі, підприємці, винахідники і космонавти.

Та, видно, існування добрих і шляхетних представниць і представників цих і багатьох інших професій не зменшує, однак, потреби спілкування з хоробрими, відважними і блискавично спритними Доброчинцями зі зброєю.

Ми погоджуємося на необхідну порцію насильства у виконанні не конче персоніфікованих представників демократичної влади, аби насильство служило добру. Допоки сучасні рицарі будуть заселяти масову уяву, за стан нашої цивілізації можна не хвилюватися.

Ян Врубель - історик, викладач, журналіст, автор підручника "Віднайти минуле".  Публікувався зокрема в "Дзєнніку", "Ньюсвік" і "Впрост". Директор I Громадського Загальноосвітнього Ліцею "Беднарска" у Варшаві. 

Джерело: офіційний сайт 600-річчя Грюнвальдської битви

Перше міністерство здоров’я України

На початку травня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський розпорядився створити Міністерство народного здоров’я та опіки. В УНР часів Центральної Ради такого міністерства не було. Медико-санітарна справа раніше перебувала у відомстві Міністерства внутрішніх справ, а потім окремого департаменту при уряді

Подвійне життя КҐБіста Заваригіна: чи міг чекіст співпрацювати з ОУН?

Павло Заваригін бореться з українськими повстанцями на Тернопільщині та робить непогану кар'єру. Але в якийсь момент все починає йти не так, і врешті решт чекіст стріляє собі в голову. Збереглися спогади, згідно яких Заваригін насправді став агентом ОУН. Чи не цим пояснюється самогубство?

Як виглядає бункер на випадок ядерної війни під Херсонською ОДА

Це на всіх працівників обкому розраховувалося? — Ні, не на всіх, у разі удару рятується тільки керівництво. Вони спускаються в бункер, а решта гинуть.

Година папуги. «Золотий вересень»

«Ось два пістолети. Коли увірвуться українські бандити, ти застрелиш дітей, а потім застрелишся сама! Пам’ятай: у тебе мають лишитися три набої!» — останню розмову батька і мами семирічний Адам підслухав випадково.