Українська правда
Історична правда

Український некрополь: Могила історика Дмитра Дорошенка

27.03.2017 _ Оксана Юркова, LIКБEZ. Історичний фронт
Версія для друку

Щотижневик "Українські вісті", що виходив у Новому Ульмі, писав, що ховали Дорошенка три українські священики УАПЦ та грузинський священик. Віддати йому останню шану зійшлося понад півтори сотні людей різних віровизнань та політичних переконань.

Березень 1951 року видався нещасливим.

6 березня у Франції у містечку Мужен, що розташований неподалік від Канн на Лазурному березі, пішов у засвіти Володимир Винниченко.

А за два тижні, 19 березня, у Мюнхені у Німеччині відійшов у Вічність Дмитро Дорошенко.

Володимир Винниченко (1880–1951) та Дмитро Дорошенко (1882–1951)

Обидва були непересічними українськими політичними, державними та громадськими діячами. До того ж Винниченка небезпідставно шанують як письменника, а Дорошенка – як дипломата та історика.

Попри різні політичні погляди, обидва брали активну участь в Українській революції. Обидва були членами Української Центральної Ради. 28 (15) червня 1917 р.

Винниченко першим очолив Генеральний секретаріат – уряд, сформований Українською Центральною Радою. У серпні 1917 р. головування в уряді на кілька днів перебрав Дорошенко, але згодом посаду знову зайняв Винниченко.

У 1918 р. шляхи Винниченка та Дорошенка розійшлись. За Гетьманату Дорошенко працював міністром закордонних справ Української Держави, а Винниченко перебував в опозиції до влади гетьмана Павла Скоропадського.

Восени 1918 р. Винниченко фактично відіграв провідну роль у підготовці протигетьманського повстання. Після перемоги повстання він очолив Директорію Української Народної Республіки та був на цій посаді до лютого 1919 р.

Машинопис першої сторінки статті Наталії Полонської-Василенко “Д.І.Дорошенко і його громадсько-політична діяльність” (1953). Архів Українського вільного університету у Мюнхені

Зрештою, внаслідок поразки українських визвольних змагань і Винниченко, і Дорошенко опинились на еміграції та остаточно розійшлись. Відомий своїми соціалістичними поглядами Винниченко займався літературною працею та жив спочатку у Німеччині, потім в Австрії та Франції. У 1934 р. Винниченко на постійно оселився у Мужені.

Дорошенко в різний час професорував в Українському вільному університеті у Відні та Празі, Карловому університеті у Празі, Варшавському університеті, директорствував в Українському науковому інституті в Берліні, а по війні став професором Українського вільного університету у Мюнхені.

У 1945 р. його обрали першим президентом Української вільної академії наук, що була створена українськими вченими в еміграції на противагу Академії наук УРСР. Поглядів своїх Дорошенко не міняв, залишаючись активним діячем гетьманського руху до самої смерті.

Обкладинки книжок В. Винниченка “Відродження нації” (Київ, Відень, 1920) та Д. Дорошенка “Історія України 1917—1923 рр.” (перевидано у Нью-Йорку, 1954) (зображення із сайтів електронних бібліотек “Чтиво” та “Diasporiana”)

Обидва писали дуже багато, зокрема і про Українську революцію. У 1920 р. вийшов тритомник Винниченка "Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. — грудень 1919 р.)".

У 1923—1924 рр. світ побачили Дорошенкові "Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 рр.", а у 1930—1932 рр. — його ж двотомник "Історія України. 1917—1923 рр.".

У 1947 р. 65-річний Дорошенко здійснив карколомний вчинок. Із Німеччини, де він тоді жив, Дорошенко виїхав до Франції, а звідти до Канади. Там він посів посаду професора колегії (коледжу) св. Андрія у Вінніпезі (наразі це коледж св. Андрія при Манітобському університеті).

Але внаслідок важких умов життя та незвичного клімату літній вчений важко захворів. У 1950 р. Дорошенко повернувся назад до Німеччини, де невдовзі й помер.

Клепсидра (оголошення про смерть), випущена Крайовою організацією Союзу Гетьманців-Державників Німеччини й Австрії та редакцією тижневика "Ранок". З фондів Архіву Українського вільного університету у Мюнхені.

Похорон Дмитра Івановича Дорошенка відбувся 22 березня 1951 р. Поховали його на найвідомішому кладовищі Мюнхена Вальдфрідгофі.

Щотижневик "Українські вісті", що виходив у Новому Ульмі, писав, що ховали Дорошенка три українські священики УАПЦ та грузинський священик. Віддати йому останню шану зійшлося понад півтори сотні людей різних віровизнань та політичних переконань.

Першим над розкритою могилою промовляв архієпископ Палладій (Відибіда-Руденко), який, як і Дорошенко, був свого часу членом Товариства Українських Поступовців та Української Центральної Ради.

Потім виступали промовці від Українського вільного університету, Української вільної академії наук, Наукового товариства імені Шевченка та інші.

Некрологічна звістка у газеті “Український Робітник” – органі Союзу Гетьманців-Державників у Канаді

А за кілька днів стався скандал.

25 березня 1951 р. у православній церкві у таборі для переміщених осіб "Орлик" у Берхтесґадені українцями була оголошена панахида за душі покійних Володимира Винниченка та Дмитра Дорошенка. Зібрались громадяни. 

Кілька вірян — прихильників гетьманського руху — виступили проти спільної молитви за двох небіжчиків. Вони наполягали, що не можна одночасно молитись за "гетьманця Дорошенка" та "комуніста Винниченка".

Табір “Орлик” у Берхтесґадені. Фото кінця 1940-х рр.

Отець-настоятель, не бажаючи приймати одноосібне рішення та загострювати ситуацію, звернувся до присутніх. Мовляв, він зробить так, як хоче громада. Кілька чоловіків та одна жінка — нею була історик Наталя Полонська-Василенко-Моргун — вважали таку спільну молитву вкрай недоречною та активно заперечували.

Однак більшість погодилась на спільну панахиду. Перемогла точка зору, що перед Богом обидва покійника рівні і що громада прийшла помолитись за спокій їхніх душ. Натомість "розгляд їхнього політичного обличчя й діяльності належить до відчитової зали і ніяк не до церкви", — підсумовували інцидент "Українські вісті".

 Мюнхен. Центральний вхід до Вальдфрідгофу. Фото Оксани Юркової 2013 р.

Вальдфрідгоф (Waldfriedhof з німецької — лісовий цвинтар), де похований Дмитро Дорошенко, вповні відповідає своїй назві. Він розміщується у лісі та є місцем спочинку відомих людей.

 Мюнхен. Вальдфрідгоф. Фото Оксани Юркової 2013 р.

Кладовище має "нову" та "стару" частину. В Україні це кладовище відоме тим, що тут на полі (дільниці) 43 на "старій" частині кладовища знаходиться могила Степана Бандери.

Однак тут є також дві "українські дільниці" — поля 421 та 430, що розміщені на "новій" частині кладовища. Вони заслуговують на окрему розповідь.

 Мюнхен. Вальдфрідгоф. Фото Оксани Юркової 2013 р.

Дмитро Дорошенко похований на полі 71. Його могилу видно здалеку — вона розташована якраз на розі поля (номер поля позначений на камені — його видно у правому нижньому куті фотографії).

 Мюнхен. Вальдфрідгоф. Могила Дмитра та Наталі Дорошенків. Фото Оксани Юркової 2013 р.

На могилі на сірому кам’яному постаменті стоїть сірий кам’яний хрест. Вгорі постаменту — бронзовий герб роду Дорошенків.

Напис на пам’ятнику зроблений українською та німецькою мовами, наголос поставлений на історичному фаху Дорошенка ("Ukrainischer Geschichtsforscher", тобто "Український історик"):

Дмитро Дорошенко
Dmytro Doroschenko
Ukrainischer Geschichtsforscher 
26.ІІІ.1882—19.ІІІ.1951

Мюнхен. Вальдфрідгоф. Могила Дмитра та Наталі Дорошенків. Фото Оксани Юркової 2013 р. У лівому верхньому кутку — зображення палітурки книги Дмитра Дорошенка "Гетьман Петро Дорошенко". Мистецьке оформлення Петра Холодного. Нью-Йорк, 1985. 

Коли у 1970 р. померла дружина Дмитра Івановича, Наталія Михайлівна Дорошенко, її також тут поховали. Напис так само зробили українською та німецькою мовами по обидва боки від герба.

Не заблукати на Вальдфрідгофі вам допоможе ця схема:

 Мюнхен. Схема кладовища Вальдфрідгоф. На схемі позначені могили Степана Бандери, Дмитра Дорошенка та українські дільниці

За сприяння дослідженню висловлюю щиру вдячність співробітникам Українського вільного університету у Мюнхені, зокрема ректорці УВУ у 2012—2015 рр. проф. Ярославі Мельник, та директору Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика при Канадському інституті українських студій проф. Франку Сисину.

Джерело: LIKБЕЗ. Історичний фронт.

Читайте також:

Український некрополь: Могила Наталії Полонської-Василенко



Теми: історія України, ХХ сторіччя, еміграція, діаспора, історики, Німеччина, Гетьманат




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter