Українська правда
Історична правда

Грушевський та Франко: громадське і приватне

15.10.2010 _ Ігор Гирич
Версія для друку
Lvivskaxata.com

Наскільки близькими були у взаєминах І. Франко і М. Грушевський? З одного боку, саме Грушевський запропонував Франкові збудуватися на своїй садибній ділянці, а цього не зробиш для людини, яка тобі не є близькою за характером і почуваннями. З другого – відомо, що таке спільне життя не було приємним до кінця ні одному, ні другому.

На сьогодні тема взаємин М. Грушевського і І. Франка втратила ту актуальність, яку вона мала на початку 1990-х років, коли необхідно було позбуватися вузькосоціологізаторської спадщини комуністичної ідеології, яка намагалася всіляко підкреслити розбіжності між двома великими вченими, розвести обидвох по діаметрально протилежних вигаданих таборах: М. Грушевського приписати до «буржуазних націоналістів», а І. Франка – до «революціонерів-демократів».

Зараз не треба переконувати нікого в абсурдності таких тверджень, що були з боку українських радянських вчених до всього іншого подиктовані й благими намірами – зберегти І. Франка в пантеоні офіційно визнаної більшовиками української культури. Для цього можна було пожертвувати іншим класиком, істориком М. Грушевським.

Зберігаючи тезу про спільність устремлінь обидвох велетів науки і культури, довелося б викреслювати з державно затвердженого канону й одного і другого, а це, безумовно, надзвичайно збіднювало б нашу культурну палітру. Тому навіть такий глибокий дослідник стосунків двох вчених, як М. Возняк, що знав про всі перипетії цих взаємин не з других рук, а особисто, змушений був підігравати комуністичній ідеологічній машині.

«На щастя» для підрадянської української інтелігенції І. Франко не дожив до української революції, а тому не взяв активної участі в керівних структурах ЗУНР, натомість М. Грушевський став провідною фігурою в національній революції на Наддніпрянщині, – а отже за комуністичною термінологією став «українським буржуазним націоналістом».

Звичайно, й з І. Франком не було все гаразд: адже його два сини були активними учасниками визвольних змагань. Але на цю інформацію було накладено табу, в результаті сконструйований більшовиками образ Великого Каменяра не постраждав.

За часів сталінізму партійним маніпуляторам не було потреби перейматися браком логіки у їхніх твердженнях, шукати доказової бази і т. п. Ідеологічна машина твердого тоталітаризму не дозволяла будь-яких відхилень від генеральної лінії і сумнівів у раз і назавжди визначеній трактовці подій української історії.

Інша річ, коли настала хрущовська відлига і виникла потреба доведення тези про антагонізм між Франком і Грушевським. Окрім критичних оцінок Франком останніх томів «Історії України-Руси», інших письмових доказів незгоди між вченими радянське літературознавство не мало. І тут стали в нагоді складні взаємні стосунки між членами родин Грушевських і Франків, про які розлого і, очевидно, не без замовлення з боку СРСР написала у своїх спогадах донька Івана Яковича Ганна Ключко.

Чисто побутові сутички й незгоди між двома сусідами у львівському підміському тоді кварталі у них витлумачувалися як світоглядні розбіжності.

У відповідь на спогади Г. Франко-Ключко та Т. Франка, на які спиралися радянські франкознавці І. Басс, О. Білецький, О. Кисельов, О. Дей, А. Каспрук, з’явилися дуже докладні статті Л. Винара і В. Дорошенка в «Сучасності», які можна й сьогодні розглядати як найоб’єктивніше дослідження теми взаємин І. Франка й М. Грушевського.

В. Дорошенко цілком слушно розглядає обидвох як соратників, побратимів у спільній участі в розбудові української науки й культури. У цьому ж напрямі тему досліджували й ті грушевськознавці, що гуртувалися навколо журналу «Український історик».

Багато про плідну співпрацю І. Франка і М. Грушевського написав голова УІТ Л. Винар і його заступник О. Домбровський. Нові досліди й друковані архівні матеріали, зокрема видані Г. Бурлакою листування І. Франка й М. Грушевського, не лише підтверджують висновки В. Дорошенка, але й значно розширюють джерельну базу для поглибленого студіювання зазначеної теми. Хоча паралельно продовжує існувати й інша версія стосунків між вченими, з перспективи погляду І. Франка останніх років життя.

Між тим низка нюансів взаємин, різниць і подібностей в оцінках політичних подій, поглядів на наше минуле лишаються ще не до кінця проясненими. За браком місця ми лише нарисово зачепимо кілька найголовніших проблем. Спробуємо також подати можливу періодизацію взаємин І. Франка і М. Грушевського, що були викликані суспільно-політичними і особистими моментами.

Перший період умовно можна датувати початком 90-х років ХІХ ст. – другою половиною 1894 року, часом, коли стало відомо про переїзд Грушевського до Львова і перші рефлексії Франка й Грушевського щодо один до одного до встановлення безпосередніх контактів і особистого знайомства.

Закінчується він переїздом М. Грушевського до Львова і очоленням історично-філософічної секції та редагуванням «Записок НТШ». Тоді по кількох перших місяцях перебування в Галичині відбувається їхнє особисте знайомство.

Другий етап 1895/1897–1906/1907 рр. – час найбільшого зближення вчених і активного тісного співробітництва на ґрунті НТШ й ЛНВ, особливо з року очолення Грушевським Товариства. Це був час їхнього спільного бачення політичного й громадського розвою українського життя. Це був період найбільшого творчого злету І. Франка й надзвичайної активності як ученого й організатора наукового життя М. Грушевського. Закінчився він перенесенням львівських інституцій до Києва і першими симптомами хвороби Франка.

Третій період нами датується 1906/1907–1916 рр. Він характеризується певним охолодженням стосунків, викликаним, проте, не стільки різницею ідейних, культурних чи естетичних настанов, як передусім важкою хворобою І. Франка, неможливістю далі продуктивно працювати. В міру її загострення загострювалися й взаємини останнього з М. Грушевським. Франко поволі відходить від співпраці в НТШ й ЛНВ і взагалі активної літературної і громадської діяльності.

Перший період взаємин. Від радикалізму до народовства

У перший період на стосунки між обома представниками національного громадського життя по різні береги Збруча впливали почасти незалежні від них політичні обставини. Обидва належали до протиборчих сторін. Грушевський – до табору «барвінщуків», консерваторів-народовців, а Франко був драгоманівцем і радикалом.

Тому приїзд першого до Львова сприймався Франком передусім як значне підсилення народовської партії. В листах до Драгоманова він досить неприхильно відгукується про Грушевського як про національного діяча, критикує його як письменника. На цікавість М. Драгоманова, кого він матиме проти себе в якості опонента, І. Франко 9 серпня 1894 р. писав:

«Про Грушевського я не знаю багато. Він дебютував у нашій літературі декількома новелами з підписом Михайло Заволока і навіть написав був роман [насправді повість, яка за життя Грушевського так і не була видана. – І. Г.] «Свої й чужі» – річ зовсім слабу. Щодо політичних поглядів, він, здається барвінщанин, і отсе недавно, восени минувшого чи весною сього року, коли Барвінський їздив на Україну, щоб збирати підписи людей, похваляючих його політику, а порицаючих Романчука, в числі тих підписів був і його підпис».

Про кандидування М. Грушевського на кафедру до Львівського університету І. Франко знав заздалегідь, про що повідомляв М. Драгоманова ще в середині січня 1893 р. Тоді якраз в «Ділі» з’явилася глава його кандидатської праці з історії Київської землі.

Франкове зауваження щодо М. Грушевського в цьому листі так само витримано в неприхильному тоні, що викликано було, очевидно, загальною неприхильністю Михайла Петровича до табору О. Барвінського – В. Антоновича. З присмаком негативної оцінки пише про Грушевського Франко й в кінці 1894 року, згадуючи М. Драгоманову виступ М. Грушевського на похороні О. Огоновського.

Грушевський також мав ставитися до І. Франка стримано, бо мав від очільників Старої громади О. Кониського й В. Антоновича команду остерігатися «Рудого» (псевдо Франка) як людини, яка може зіпсувати увесь лад в справі польсько-українського порозуміння і яка є ледь чи не найбільшим ворогом О. Барвінського – лідера усіх галицьких українців.

Судячи з листів М. Грушевського до О. Кониського і В. Антоновича, на початках своєї громадської діяльності в Галичині М. Грушевський тримався настанов ідейних керівників київської Громади на додержання спільного фронту наддніпрянських громадівців і галицьких народовців, проте вже досить скоро, розібравшись у львівських обставинах, він здійснює політичну переорієнтацію, намагаючись, злучившися з радикалами, перетягнути на бік скасування угодовського курсу стосовно поляків і більшої частини народовців. Це Грушевському незабаром вдається, а в особі І. Франка він одержує на галицькому терені найбільшу творчу силу.

Цікаво, що спроби знайти порозуміння з радикалами М. Грушевський робив ще до офіційного початку викладів на Львівському університеті, тобто за часів, коли його сприймали ще твердим «барвінщуком».

Від початку Грушевський в політиці пропонував центризм, працюючи на полівіння соціальної програми народовців. Це, власне, був курс на тримання середньої лінії між позиціями Барвінського і Драгоманова. Ще взимку 1894 р. він намагався переконати О. Барвінського шукати порозуміння з драгоманівцями І. Франком і М. Павликом, але одержав від голови народовців відсіч. О. Барвінський писав, що стоїть

«принципіально при тім, що з радикалами нашими, так як вони ведуть лише агітаційну політику, при тім стараються всюди ділати на розбиття народовців, безглядно нападають на наші товариства (доволі згадати про напасти Драгоманова, Франка і Павлика на тов[ариство] Шевченка) до того поставили собі метою підорвати всяку віру між народом, а довести до повного безвір’я (а простий народ без усякої віри – се ж завірюха!), – годі в’язатися в яку-небудь спілку, хоч би союзної лівиці».

Так само О. Барвінський відмовлявся на прохання М. Грушевського допомогти І. Франкові в справі професорування у львівському університеті. «Виймати каштани з жару для радикалів» він відмовився.

Думки про об’єднання радикалів з народовцями постали у М. Грушевського після його поїздки до Чернівців, а можливо, й від перших львівських вражень. Принаймні на Буковині він мав з цієї проблеми розмову із С. Смаль-Стоцьким – лідером буковинських народовців, і той згодився з думкою М. Грушевського, що змовницька тактика О. Барвінського (позалаштункових переговорів з окремими особами) позбавляє українську справу можливості спертися на широкі маси нової генерації українців.

С.Смаль-Стоцький писав М. Грушевському: «Барвінському треба доконечно вийти з потаємного закутка, треба поставити наші змагання ясно перед людей, бо тільки тим чином громада побільшає і скріпиться».

Отже, виходить, для М. Грушевського саме І. Франко – головний радикал, був тою ключовою фігурою, за допомогою якої він хотів поставити культурно-громадську справу на широкий ґрунт.

На Буковині у своїй промові М. Грушевський закликав «коломийських радикалів» залишити свої скрайні змагання і протипопівські настрої й долучитися до народовців. Проте у доцільності такого сценарію подій С. Смаль-Стоцький сумнівався, вважаючи, що якщо радикали й наважаться пристати до народовців, то лише на позиціях, що їх відстоював Ю. Романчук, який напередодні розійшовся з О. Барвінським і посідав у питанні «нової ери» середню між радикалами і народовцями позицію, тобто – був природним союзником М. Грушевського.

Те, що й І. Франко розумів необхідність утворення широкої бази для розгортання національного руху, визнавав і С. Смаль-Стоцький, відзначаючи його переміну у ставленні до власної наукової продукції: «Нарешті удостоївся я від Франка похвали за граматику – я, котрого він зрештою уважає трохи не ідіотом».

Чернівецький університет був місцем, де І. Франко так само міг відбути свою габілітацію, а далі шукати місце на історико-філософському факультеті львівського університету. Цим шляхом прийшов до професури у Львові О. Колесса, який за час деканства С. Смаль-Стоцького у 1895 р. був габілітований на професора у Чернівецькому університеті, а згодом, по смерті О. Огоновського, перевівся до університету у Львові.

Професорування у Львові і кермування в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка вимагали від Грушевського, поза його бажанням, активно ангажуватися у галицьку політику. Наукові проблеми тоді тісно перепліталися з проблемами суспільно-політичними. Товариство було у вузькому сенсі науковим органом народовців.

Тому будь-який співробітник НТШ мав, на думку очільників народовців, поділяти політичну програму народовців. Між тим здібніші працівники, а передусім І. Франко, були, як правило, на боці молодих радикалів, і тому Грушевському йшлося, аби притягнути нові сили для наукової праці, про узгіднення політичного курсу тієї політичної сили, яка стояла за закликанням його на університетську катедру.

Влити радикалів у народовську партію йому не вдалося. Проти цього був О. Барвінський і головний промотор І. Франка – М. Драгоманов. М. Грушевський тоді намагався вплинути на В. Антоновича й О. Кониського, аби знайти з боку киян підтримку у справі реформування галицької політики, і перш за все знайти можливість тиску на О. Барвінського осіб, які власне й організували польсько-українську угоду 1894 р. з Києва.

Розуміючи необхідність компромісу між крайніми становищами, М. Грушевський почав схилятися до групи Ю. Романчука. Але співчуття у О. Кониського своїм планам він не одержав. У жовтні перед Загальними зборами НТШ О. Кониський закликав до продовженння лінії О. Барвінського. Він не вірив у щирість Ю. Романчука й боявся спілки останнього з В. Шухевичем та союзу того з І. Франком.

Через місяць О. Кониський знову вертається до пропозиції М. Грушевського робити ставку на союз Ю. Романчука, І. Франка, М. Павлика, замість підтримувати чистих народовців О. Барвінського. Цю візію М. Грушевського він знову відкидає:

«Знаєте мою думку про потребу опозиції – розумно-реальної, але ж з ким її робити? Чи не з Шумилом [Павликом] або з Рижим [Франком], з людьми, у котрих і на макове зерно нема щирости? Я певен, що оті, що прохали Вас стать на чолі – ніщо більш як Юліанові [Романчукові] заходи… Перед виборами йому треба повалити Ратая [Барвінського]. От він під впливом чисто егоїстичних рахунків і кинувся через таких підступних людей як Шумило і Рижий – «позискати» Вас… Ні! Нехай без нас».

О. Кониський був переконаним супротивником І. Франка, вважаючи, що саме завдяки О. Барвінському, завдяки домовленостям з поляками, галицькі українці за чотири роки добилися більше, ніж за останні 35 без «нової ери». Франкові ж як людині й діячеві він не вірив.

«Я йому ні в чому не йму віри, – писав Олександр Якович в листі до М. Грушевського. – Сила фактів довела, що се людина цілком неморальна, завсегди вдатна зрадити, «предать и продать», і ніколи, ніколи він ліпший не стане, бо така вже атмосфера навкруги».

О. Кониський мав власний досвід взаємин з Франком, коли у 1880-ті роки перебував у Львові й редагував «Правду». У його оцінці Івана Яковича багато особистого й не цілком об’єктивного, це оцінки людини в звичайному, однолінійному дискурсі.

Іван Франко. Малюнок - Fotomag.com.ua

Йшлося, очевидно, про особливу Франкову вдачу, тримання його зосібна в галицькому суспільному житті й систематичні переміни у відносинах з різними очільниками цього життя.

Будучи ревним прихильником М. Драгоманова, по смерті останнього він розчарувався у багатьох ідеях першого українського політика європейського зразка.

Зв’язавши себе різними домовленостями з антагоністами М. Драгоманова, лідерами київської громади В. Антоновичем і О. Кониським, І. Франко, зрештою, псує стосунки й з ними.

Недовгою була й спілка з Ю. Романчуком, що скінчилася відомим віршем «Сідоглавому». Довголітня дружба з М. Павликом завершилася також довголітньою ворожнечею і взаємними нападками.

Та, власне, й тривала дружба з Грушевським закінчилася розривом й публічними випадами І. Франка проти голови НТШ.

І тут мав рацію О. Кониський, що причина була не стільки у Франкові, скільки в особливостях суспільного клімату, який плодив один особистісно-громадський конфлікт за другим, побільшуючи до безкінечності мікроворогування однієї постаті проти другої, що коренилися в ображених амбіціях й марнославстві. При чому часто-густо недавні друзі й колеги ставали затятими опонентами й навпаки.

Проти О. Барвінського ворогував В. Шухевич, хоч обоє належали до однієї партії. У свою чергу, В. Шухевич спочатку прихильно ставився до М. Грушевського, а потім став його найзапеклішим опозиціонером. К. Студинський, навпаки, на початку ХХ ст. опонував М. Грушевському, а у 1920-х роках зробився йому найщирішим приятелем. Прикладів можна наводити безліч. Свідчать вони більше про те, що годі у цих взаємних звинуваченнях дошукатися абсолютної рації однієї чи другої сторони.

У питанні обрання на кафедру мови до Львівського університету О. Кониський, на відміну від О. Барвінського, підтримував опінію М. Грушевського. Та й сам новоспечений професор намагався мати в особі І. Франка свого університетського колегу.

У кінці 1894 р. М. Грушевського, разом з двома польськими професорами Каліною і Пілятом, ректор Бобжинський включив до габілітаційної комісії в справі іспиту І. Франка.

Польські професори повели обструкцію українського літератора, виказавши ректорові, що не в змозі через некомпетентність оцінити рівень наукової підготовки кандидата на посаду. М. Грушевський таку готовність відразу висловив. Та попри нібито вдалий початок габілітаційної компанії у середині 1895 р. стало відомо, що освітнє міністерство у Відні не затвердить І. Франка навіть на доцента.

Настійливих порад старших товаришів Грушевський не дослухався. Він діяв за власним планом. Кращого співробітника для НТШ, ніж І. Франко, годі було відшукати у Львові. Тому, коли відбулася рокіровка на владному олімпі в Товаристві у 1897 р. і Барвінський поступився місцем голови Грушевському, Михайло Сергійович ужив усіх заходів, аби перетягти Франка на постійну посаду в НТШ. Благо, випадок допоміг.

Франко розсварився з поляками статтею в газеті «Zeit» про А. Міцкевича як «поета зради» і залишився без стабільних засобів для існування. З приводу жалів на поляків через нападки на І. Франка і бажання нового голови бачити підпис Франка серед членів Товариства на відозві, що закликала до збору коштів на НТШ, О. Кониський не підтримав свого учня. Він написав, що такого типу очорнительного твору очікував від Франка. Так, поляки поступили «по-грубіянські», але заплатили його ж Франковими «грішми».

«Я згоден, – писав Перебендя [Кониський], – що в годину поривання роспуки (значить в психозі) все те можна сказати, може й написати, але се тількі сума всего того, що Франко писав про русинів часточками за всі 20 р[оків]. Значить, се не психоз. Се просто шило вилізло з мішка. Я гадаю, що се ще не край, буде ще щось!».

Грушевський не погодився з присудом О. Кониського. «Ви занадто вже нападаєте на Франка, я з ним в Товаристві маю діло вже третій рік і ще не разу не посварився», – відповів у листі історик. Та певну рацію з приводу нестабільного психічного стану І. Франка, схоже, О. Кониський мав, коли взяти до уваги дальший розвиток взаємин Грушевського і Франка.

Моменти особистої вдачі у стосунках

Наскільки близькими були у взаєминах І. Франко і М. Грушевський? З одного боку, саме Грушевський запропонував Франкові збудуватися на своїй садибній ділянці, а цього не зробиш для людини, яка тобі не є близькою за характером і почуваннями. З другого – відомо, що таке спільне життя не було приємним до кінця ні одному, ні другому.

Є більше ніж достатньо свідчень про прохолодність у їхніх взаєминах, чисто діловий характер співпраці, відсутність якоїсь особливої задушевності й інтимності у стосунках. Навпаки, можна казати про прагматизм і взаємне матеріально-духовне зацікавлення. Разом з тим відчувався респект і рівноправність сприйняття на рівні духовної творчості і громадської праці.

Цікаво, що протягом усього періоду взаємин, навіть найтепліших у 1897–1905 рр., М. Грушевський ніколи не звертався до І. Франка у листах зі словами «Дорогий» і по імені та по батькові, як це було протягом майже двадцяти років з О. Олесем, десяти років з В. Доманицьким, О. Кониським, І. Джиджорою або п’яти років із С. Єфремовим.

До Франка він звертався виключно «Високоповажаний пане докторе» та «Високоповажний Добродію». Тим самим відповідав й І. Франко – «Високоповажний пане професоре», «Вельми Шановний Пане Професоре», «Вельми Шановний Пане Добродію». Лише в одному листі за 1898 р. він звертається «Дорогий друже». Проте, як переконливо довела Г.Бурлака, цей лист не був адресований І.Франком М.Грушевському, а писався для О.Маковея. 

У листі в час відомого конфлікту навколо псів І. Франка, М. Грушевський в емоційному запалі розкриває своє інтимне ставлення до Івана Яковича, додаючи до шаблонної вступної фрази «мій найблизший Товаришу в роботі суспільно-національній і Приятелю». Отже, на першому місці виступав чинник культурно-громадський і лише на другому – особистий.

І все ж можна припустити: більший душевний сантимент у взаєминах мав Грушевський до Франка, аніж навпаки.  

Навіть побіжний підрахунок згадок прізвища Франка у щоденнику Грушевського за 1904–1910 рр. показує, що Іван Франко – найзгадуваніша особа у ньому.

Про нього говориться у близько двох сотнях поденних позицій щоденника. Цей показник у кілька разів випереджає усіх інших осіб, навіть родичів М. Грушевського. На усі зміни в поведінці Франка Грушевський реагував надзвичайно сильно й емоційно, рефлексував на кожну зміну поведінки доктора.

Приміром, коли він дізнався про ляпаса в обличчя Франкові від Василя Левицького, професор записав у щоденнику: «Я почув фїзичний біль, почувши се!! Страшні люде! Так як би менї хтось зробив якусь болючу образу!». Знаки оклику в кінці кожного речення.

Можна припустити, що як інтелектуала М. Грушевський шанував І. Франка вище, ніж Франко ставив Грушевського. В тому ж таки листі львівський професор кваліфікує Івана Яковича як «поета-психолога». Натомість Франко у листі до А. Кримського, написаного майже рівночасно з тим листом, де звертався до М. Грушевського «дорогий друже», так пише про голову НТШ:

«Про вплив Грушевського на мою літературну діяльність не можу Вам нічого сказати. Ані його твори ні в чім не були для мене взірцем, ані його знання літератур не є таке, щоб я міг дечім від нього покористуватися. Чи мав я який вплив на нього, сього також не можу сказати».

Франко був митцем у науці й науковцем у поезії. В його особі поєднувалися два малосполучні таланти: раціоналіста і майстра художнього сприйняття дійсності. Франко був не лише мовним поліглотом, але й енциклопедистом-гуманітарієм, європейцем за способом мислення і світовідчуттям.

Михайло Грушевський. Малюнок - Ukrtime.com

Грушевський, натомість, маючи нахили до красного письменства, не був майстром прози, а скоріше вправним ремісником (коли не брати до уваги його новели). І він це знав, і не міг не відчувати в цьому відношенні переваги Франка.

Грушевський був дуже талановитим публіцистом, але прийшов до публіцистики з науки, натомість для Франка публіцистика була рідною стихією, з неї він починав свій шлях в літературі.

Він був неперевершеним полемістом софістичного таланту. Міг довести будь-яку, навіть протилежну тезу, якщо цього вимагали обставини.

Коли М. Грушевський запрошував до себе додому Франка на прослуховування своїх газетних і журнальних статей на суспільно-політичні теми, то робив це не стільки заради ознайомлення свого колеги, як задля порад з приводу логіки доведення, стилістики подачі і ясності мови.

Для Грушевського Франко був ніби експертом, метром публіцистичного жанру, точка зору якого багато важила для професора.

Франко був куди обізнаніший в сучасній літературі за Грушевського. Для нього польська й німецька були рідними мовами. Для Грушевського ж рідною була хіба російська, з класичних мов він кохався в латині.

З іншого боку, Грушевський був людиною великих проектів, він ставив перед собою надзавдання – написання фундаментальної історії України та української літератури. На цю стежку він почав готувати себе зі студентської лави. Франко ж працював, як правило, у малих і середніх формах, він був чорноробом літературного процесу, брався за будь-яку тему і проблему, коли цього вимагали обставини й соціальне замовлення. В листі до А. Кримського він писав:

«У науці і публіцистиці я був і, мабуть, усе буду тільки дилетантом. Мене тягне сюди і туди, я силкуюся пізнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головне для того, що ніхто компетентніший про нього не пише. Я більш популяризатор, ніж оригінальний учений… В свої наукові і публіцистичні праці я вношу свій темперамент і сим способом розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, що досі й не підозрювали сих питань».

Грушевський потребував Франка не лише як найголовнішу літературну силу товариства, але й як соратника у боротьбі з різноманітними опозиціями на терені НТШ, як дорадника у культурній і громадській праці. Франко натомість в Грушевському був зацікавлений як в людині, яка давала йому заробіток і давала можливість існувати його великій родині. Такого заробітку ні до, ні після Грушевського він вже не мав.

Разом з тим Грушевський, користаючи з фантастичної працездатності Франка, змушував останнього не лише працювати на творчій ниві, але й виконувати величезний обшир технічної праці: читати коректи, правити рукописи, укладати покажчики, редагувати силу-силенну різної продукції, що проходила через ЛНВ і НТШ.

Франко в силу свого характеру не міг відмовитися від низки замовних статей і рецензій, від підписування різних громадських відозв, укладених Грушевським. Це давало привід звинувачувати останнього, особливо в час хвороби літератора, в експлуатації й використанні з боку історика.

За своїми вольовими якостями І. Франко достатньо надавався для такої «експлуатації», він схильний був коритися авторитетові і слідувати в фарватері настанов такого авторитета.

Чому це відбувалося? Здається, основною причиною було його постійно непевне матеріальне становище, вічне безгрошів’я, необхідність при наявності достатньо численної родини шукати засобів для існування. Втративши підтримку, у тому числі і матеріальну, в особі М. Драгоманова, І. Франко одержав досить широке матеріальне сприяння від М. Грушевського, що не мав проблем з грішми і, за мірками галицьких українців, був людиною достатньо заможньою.

Грушевський, запросивши до роботи в НТШ Франка, забезпечив його постійною платнею. До того ж, Франко одержував лише гонорари за праці, що друкувалися на сторінках «Записок НТШ», «Літературно-наукового вісника», «Етнографічного збірника» та ін. видань товариства.

У 1898 р., коли святкувалося 25-річчя літературної діяльності Франка, М. Грушевський організував збір коштів для Івана Яковича. Як людина практичної вдачі, М. Грушевський, оцінивши надзвичайну потужність таланту Франка, власне взяв на себе клопіт про фінансову сторону життя письменника і вченого. Лише після того, як Франко потрапив в орбіту піклувань Грушевського, побутовий стан Франка нарешті стабілізувався й він одержав сталу оселю і тривку, забезпечену невеликим, але надійним заробітком, працю. Тому цілком логічним виглядає побудова вілли Франка на ґрунті, купленому для себе Грушевським.

Грушевський натомість був іншої вдачі. Він звик кермувати, давати накази і розпорядження і стежити за їхнім неухильним виконанням. Ця його провідницька постава в період нормального фізичного здоров’я Франка викликала у останнього готовність до сумлінного виконання. У часи ж занепаду фізичних сил і хвороби – навпаки, призводила до глухої образи й вічного незадоволення від прийнятого на себе добровільного уярмлення.

Ставши на чолі НТШ, Грушевський звалив на себе й функції політичного провідника. Він активно включився в галицьку і наддніпрянську політику. Навпаки, Франко, одержавши в особі Грушевського протектора, відійшов від активної політики й зосередився суто на наукових й мистецьких проблемах. Він цілковито покладався на думку професора й виконував майже усі його настанови політичного характеру. Грушевський йшов в опозицію до опортуністичної позиції націонал-демократичної партії, в опозицію ставав і Франко.

Грушевський потребував підтримки ендеків, коли переносив свою діяльність на Наддніпрянщину, і тимчасово замирявся з К. Левицьким і Тіснішим комітетом (ЦК партії), на те ж приставав і Франко. Грушевський вважав приватні гімназії в Галичині важливішим здобутком за національний театр, з цим погоджувався і Франко.

Коли Франко зблокувався з Грушевським на ґрунті співпраці в НТШ, він відразу збайдужів до активної політики і перестав грати ту активну суспільну роль, яку мав у свій драгоманівський період життя. Ця апатія Франка до суспільного життя після 1905 р. часто доводила Грушевського до відчаю і він писав у щоденнику, що «тутешнї приятелї [малися на увазі Франко і Гнатюк. – І. Г.] на минї їдуть, за мною сидять – на мене скидають всї прикрости і не уважають ніколи потрібним віддати, що минї належить. Така моральна нечутливість дуже прикра»...

p.s. Повна версія з примітками та посиланнями на особистому сайті автора.



Теми: історія України, Грушевський, Франко, Галичина, Львів, XIX сторіччя, XX сторіччя




Директорія: хто, чому, як?

18.10.2018 _ Олександр Кучерук
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте