Українська правда
Історична правда

"Поляки та українці: важкий діалог"

Вахтанг Кіпіані _ Субота, 23 квітня 2016
Версія для друку

Яцек Куронь народився у 1934-му і все його дитинство – це спогади старших про вічне змагання за волю і гідність, "робітничу справу". Коли почалась ІІ світова війна малий все боявся, що вона закінчиться і він не встигне взяти в ній участь. "Я хотів битися за Польщу".

Що читаємо? Книгу публіцистики видатного діяча "Солідарності", історика, політзека Яцека Куроня "Поляки та українці: важкий діалог" (Київ, "Дух і літера", 2012).

Автор, один із найбільших українських приятелів у Польщі, пішов із життя у 2004 році, тож його першу книгу українською мовою впорядкували Іза Хруслінська у співпраці з Андрієм Павлишиним.

Що цікавого? Його друг, легендарний редактор "Газети Виборчої" Адам Міхнік називає Куроня "одним із найвидатніших поляків свого часу".

На жаль, у нас про нього знають дуже мало. І у Львові, де він народився, і де кілька років тому відкрили пам’ятну таблицю на домі по вулиці Стрийській, де він жив, і по всій країні.

Мати Куроня була "найвродливішою дівчиною у Львові", походила з професорсько-генеральської родини. Батько ж був робітником, затятим безбожником, членом бойової організації Польської соціалістичної партії (PPS), що нею керував майбутній лідер відродженої держави Юзеф Пілсудський, воював добровольцем проти Червоної армії у 1920-му, а вже у немолодому віці – в Армії Крайовій.

"Батько мав абсолютне, безмежне переконання, що елементарним обов’язком людини є боротьба. І незважаючи на те, що завжди ця боротьба є гівно, але треба битися, бо такий наш обов’язок".

Львів'янин з походження Яцек Куронь був душею "Солідарності" 

Яцек народився у 1934-му і все його дитинство – це спогади старших про вічне змагання за волю і гідність, "робітничу справу". Коли почалась ІІ світова війна малий все боявся, що вона закінчиться і він не встигне взяти в ній участь. "Я хотів битися за Польщу". Але це були романтичні мрії, він уже бачив смерть і трупи на вулицях Львова.

"Коли у 1939 році ми вперше побачили росіян, у нас просто серця зайшлися від обурення. Таких дітей – зовсім позбавлених будь-яких моральних засад – до того ще ніхто не бачив".

І про це пише людина, яка щойно зізнавалась у тому, що все його босоноге дитинство проходило в компаніях вуличних хлопців-розбишак.

Одного разу пара новоприбулих підлітків гукнули "рукі ввєрх!", підставили йому до голови рогатку, "заряджену" гайкою. І Яцек, якому було років шість, підняв руки вгору, що потім не міг собі пробачити.

Невдовзі батько йому зробив таку саму рогатку. "І в мене виникла проблема, я питав себе: чи зміг би я вистрілити комусь у голову заради Польщі. Я відчував, що не зміг би".

У1941-му у місто прийшли німці. "Львів збожеволів від щастя… Всі вірили, що німці є носіями справжньої європейської культури, а росіяни – це така собі Азія".

Батько у ці наївні казки не вірив і як старий конспіратор пішов у підпілля. Спільником його по контррозвідці в Армії Крайовій був українець на прізвище Чайка.

Дитина зі здивуванням розглядала цього, як йому здавалося, неприродного союзника, аж поки батько якось не сказав – "Людина випадково народжується українцем, поляком, циганом, євреєм. Абсолютно випадково. Я цілком міг би бути українцем".

Зі своїм великим українським другом Михайлом Горинем

Ці прості слова запали в душу Яцкові. Через шістдесять років Міхнік сформулював світогляд Куроня так: "Етнічний націоналізм викликав у нього відразу, він зневажав звичай прибріхувати та славословити, коли йдеться про власне минуле, його жахала ксенофобія".

Це тим більше дивно, що, за його власним зізнанням, дід і батько виховували цілком в антиросійському дусі. Скажімо, в родині співали отаку пісню:

"Ідіть до Азії нащадки Чінгіс-Хана,

Там корінь ваш, там справжній царський край,

Бо не для вас земля моя, мов рана,

Гей, струнко стій! Влучніше, друг, стріляй!...".

"Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Галичини в роки остаточного розв'язання єврейського питання"

Німецька окупація відкрила Куроневі і факт існування євреїв, багато з яких були сусідами, дуже асимільованими в польській культурі. Незабаром їх перевели до гетта. "І єврейські колони щоденно четвірками проходили містом. Абсолютно голі, в якихось пов’язках… проходили тіні людей".

Одного разу, коли грався з дітьми у дворі, пролунав постріл. Всі завмерли. Аж поки двірник спокійно не сказав: "Та нічого, українець убив жидка". Це була дитина, одноліток Яцка.

"З небувалою силою я відчув нашу близькість, однаковість із цим тілом, що лежало на вулиці". Куронь гранично відверто розповідає про батьків, про "лінивий спокій" матері, яка мовчки спостерігала за нещасними євреями, які не мали сили встати і лежали уздовж трамвайної колії, та батька, який вигнав з дому перед комендантською годиною старого знайомого єврея, якому не було куди йти…

 Літо 1941-го. Місцеве "шумовиння" змушує євреїв руками прибирати сміття

"Частина людей обирала боротьбу з окупантами та допомогу євреям. Інші могли жити нормально і не збожеволіти тільки погодившися з тим, що єврей є іншим та гіршим від них, такою собі недолюдиною… Я не міг визнати євреїв гіршими. А якщо так, то мусив пререживати увесь цей біль, сором і жах…".

Ще під час війни, відразу після приходу, як кажуть на Галичині, "других совітів" Куроні переїхали до Кракова. І Куронь вже ніколи не повернувся до рідного міста.

Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба

Дорослішання проходило під акомпанемент антиєврейських погромів і "народного антисемітизму", який підживлювався великою кількістю євреїв у Службі безпеки та інших органах вже "народної" Польщі.

Політика "поділяй і володарюй", здійснювана за царату і нацистів, була і тут, з точністю до навпаки. Поляки, особливо правих, католицьких переконань, не хотіли йти на службу до комуністів, та й їх і не брали, отже, місця в апараті займали ті, які, як вони вважали, мали на це право після нацистського геноциду.

"Підпільна пропаганда проти нового порядку, а також постійно повторювані аргументи значною мірою носили антисемітський характер. Уже тільки це привело мене до табору прибічників нового порядку, в моїх очах робило його справедливим…

Натовп, який мордував євреїв, що врятувалися від винищення у Кєльцях, Радомі, Кракові, і єпископи, які боялися однозначно засудити ці погроми, - слугували для мене лише підтвердженням, що часи ганьби ще не минули".

Жертви єврейського погрому у вже соціалістичній Польщі

Батько і дід були членами PPS, прихильниками нової і, як здавалося, справедливої Польщі. Яцек захоплюється комунізмом, запоєм читає Маркса, Енгельса, Леніна, Каутського. Стає активістом харцерського (піонерського) руху, а відтак – і Союзу польської молоді (тамтешнього комсомолу).

Його погляди ставали все "лівішими" за батькові. Його нові друзі були "мотлохом", "гнояками", як їх називали, -- вихідцями з самих низів суспільства, воістину "кто был ничем, тот станет всем".

Молоді ідеалісти, серед яких і Куронь, воюють з кар’єристами, які приєднались до партії, профспілок, молодіжних організацій як тільки стало зрозуміло, що без заповітних корочек життя в соціалістичній Польщі не буде.

Після 1947 року приходить усвідомлення, що Захід не втручатиметься у польські справи, зокрема не гарантуватиме вільних виборів, хоч про це якраз було погоджено в Ялті західними альянтами та Сталіним.

Яцек докладно описує свої юнацькі ідеологічні запамарочення, завдяки яким когось виключили з вищої школи, когось, через релігійність, не взяли на добру роботу…

"Не система робить людину мерзотником, і зовсім не система робить людину ангелом. Усе залежить від нас самих… Адже системі опираєшся не лише як цілості, а просто через свою звичайну порядність… Мені не завжди вдавалося робити саме так, але часто таки вдавалося".

Жаль, що його українські ровесники, які того часу теж будували комунізм, залишили не так багато відвертих спогадів про те, якими було тогочасне суспільство і кожен окремо.

Саме Куронь започаткував серію книг "Важкі питання". До цього польська суспільна думка сприймала себе лише в полоні "месіанського міфу завжди невинної жертви лихих сусідів" (це ще одна важлива теза Міхніка з передмови до книги).

Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські пориванн більшовиків

Він не перший, але один з небагатьох міцно зв’язує питання свободи Польщі з суверенністю її східних сусідів – Литви, Білорусі та України. Ніби й банальність. Але ще нещодавно це була смілива концепція, яка йшла всупереч традиційному польському уявленню, що на схід від Кракова є "Росія".

"Не існує польсько-російського кордону, а кожен, хто його творить, мусить собі усвідомити, що робить це ціною утиску українців, білорусів і литовців". Яцек формулює концепцію, що в боротьбі за волю саме ці три народи "є не екзотичними, а реальними союзниками".

У своїй публіцистиці Куронь сформулював тезу, що Львів – місто, яке "належить одній державі, але двом культурам".

Минуле як фактор конфліктів в українсько-польських стосунках 

Він не втомлюється підкреслювати українську належність Львова, за що піддається шаленій критиці з правого табору, але водночас нагадує, що обидві нації – і поневолена, і гнобитель – однаково отруюються ненавистю і зневагою у формі ксенофобії. І подолання "взаємної" ворожнечі є суттю його діяльності на українському напрямку.

Історія стосунків поляків і українців "сповнена обопільних кривд, причому кожна сторона має тенденцію пам’ятати лише про завдані їй кривди. Я не раз переконався, що поляки, як правило, здатні докладно і ретельно перелічити кривди, заподіяні полякам українцями – і реальні, і уявні. Натомість, довідавшись, що ми завдали якусь шкоду українцям, вони або широко розплющують очі, або обурюються. І з іншого боку точнісінько так само".

Сказано влітку 1989 року, а ніби і про сьогодні, у рік, коли попереду відзначення в обидвох країнах чергової річниці братовбивчої трагедії на Волині.

Яцек Куронь і Лех Валенса

Радикали з обох боків знову будуть махати картонними крісами та шабельками, писати тони обурливих коментарів в інтернеті. Повертаючи досвід співпраці і осмислення назад, відразу на цілі десятиліття.

Це те, з чим своїм життям і текстами полемізував наш герой – дружба з висуненням попередніх умов. Це безглуздо і безперспективно.

Тим, хто хоче зрозуміти логіку сусіда, варто було б взяти в руки одну з книг великих приятелів України – таких як Єжи Гедройць, Яцек Куронь чи Богуміла Бердиховська. І якщо тексти і листування редактора паризької "Культури" вийшли кілька років тому, то Куронь прийшов до вітчизняного читача тільки тепер.

Фраза. "Львів був містом поляків, євреїв, українців, містом гострого антагонізму. Я виріс, пронизаний історією Орлят, я співав: "Львів боронять польські діти, зносять рани, смерть і біль", але захоплювало мене також інше, чужинне. Коли я проходив повз українську школу, щось мене до неї вабило...". 



Теми: Львів, XX сторіччя, історія України, Польща, книжки




АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter