"Багато євреїв були засуджені за український націоналізм" - кругий стіл

22 листопада у Всеукраїнському центрі вивчення Голокосту "Ткума" відбувся круглий стіл, за яким відомі українські історики спілкувалися з представниками ЗМІ. Тема заходу: "Українці, ОУН, УПА та євреї в період Голокосту".

Про це "Історичній Правді" повідомили у Всеукраїнському центрі вивчення Голокосту "Ткума".

Учасниками круглого столу були:

 

Ігор ЩУПАК, кандидат історичних наук, доктор філософії Торонтского університету, автор досліджень історії Голокосту в Україні;

Володимир В’ЯТРОВИЧ, кандидат історичних наук, публіцист, екс-директор архіву СБУ, автор книги "Ставлення ОУН до євреїв. Формування позиції на тлі катастрофи",

Олег РЕПАН, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ДНУ ім. Олеся Гончара.

Володимир В’ятрович:

"В Україні багато десятків років не відбувалось наукових досліджень з цієї проблематики; по-друге - тема дуже заполітизована. Про українсько-єврейські стосунки писали лише радянські пропагандисти, які мали за мету протиставити українців євреям.

Мали місце свідомі провокації, які чинилися КГБ з метою загострення відносин між українцями і євреями. Перші такі провокації почались на початку 50-х років, однією з масштабніших спецоперацій стало звинувачення німецького підрозділу "Нахтігаль", який складався з українців, у єврейських погромах у Львові.

Насправді спецоперація була спрямована не стільки проти українців, як проти Теодора Оберлендера - одного з німецьких офіцерів, який був у цьому підрозділі, а в 1959 році був міністром в уряді Західної Німеччини.

Маємо дуже цікаві документи про те, як формувалася ця легенда. Доповідні про те, як КГБ намагався знайти нібито докази того, як "Нахтігаль" бере участь в анти-єврейських акціях, відповіді з місцевого управління про те, що жодного такого факту немає. Далі – вказівки КГБ про те, що цю інформацію вкрай необхідно знайти, вказівки про те, де шукати свідків, що давати свідкам читати і що свідки повинні відповідати, інформація про те, які агенти КГБ використовувались для надання свідчень на процесі у Німеччині.

Але це було тільки початком – активна робота в цьому напрямку продовжувалась дуже активно і в 60-80-ті роки, і тому є декілька причин. В 60-70-ті роки вже з’явились єврейські дослідники, які почали говорити про Голокост, і попри те, що Радянський Союз ніколи не визнавав Голокост практично до кінця свого існування, він намагався, принаймні за кордоном, використати цю інформацію і спрямувати звинувачення у Голокості проти своїх ідейних супротивників, якими він вважав українських націоналістів.

Історичні міфи живучі, це можна було бачити і на 70-ту річницю трагедії Бабиного Яру, коли знов стали спливати інсинуації і стереотипи стосовно участі буковинців в розстрілах євреїв.

Мені здається, що наше завдання, як істориків, і українських, і єврейських, всі подібні дискусії "приземляти" фактами, наближати їх до правди, бо якщо і далі будуть існувати подібні стереотипи, вони будуть заважати нормальному зближенню.

На жаль, зараз ми є свідками, коли в сусідній державі відбувається певний процес. Це процес реабілітації радянського тоталітарного минулого, і можливо, навіть, спроба наслідування цього минулого. Звісно, історія не пробачає повторення, і те, що повторюється – повторюється лише як фарс.

Тому є дві новини: одна хороша, друга погана. Погана полягає в тому, що ці старі стереотипи доволі дієві, а хороша в тому, що якщо немає нічого нового, значить, у принципі ці люди вичерпали свою фантазію і інформаційні можливості, через те повторюють ті міфи 59-го року, 80-х років.

Якщо історики будуть більш відповідально ставитись до своєї роботи, будуть спростовувати ці міфи, то вони довго не проіснують. Нове покоління має доступ до різних джерел інформації, і спроби подати "єдину правильну думку" є абсолютно провальними.

Я не хочу сказати, що українсько-єврейські стосунки були завжди ідеальними: справді, було багато взаємної ненависті, було пролито багато невинної крові. Але відкинувши стереотипи, ми зможемо побачити, що періоди мирного співжиття українців і євреїв були значно довшими, ніж періоди конфліктів, і власне ці періоди взаємного співжиття повинні формувати майбутнє, а не пам’ять про конфлікт".

Ігор Щупак:

"Коли я прочитав книгу шановного пана Володимира "Ставлення ОУН до євреїв", перше, що я сказав, було: "Якби так, то вони мали б оженитися!" Насправді, такого вже "кохання", на мою думку, не було. Було, дійсно, і багато крові.

Було таке, коли вояки УПА знищували єврейські гетто, знищували євреїв-втікачів, які ховались в лісах. Були люди, які здійснювали єврейські погроми, про цьому видавали себе за українських націоналістів, або були такими насправді. Цей момент дуже тонкий – чи представляли вони всю організацію, чи ні.

З іншого боку, не треба забувати, що було чимало євреїв-лікарів в загонах УПА, і не тільки лікарів. Були й розвідники, бійці. В Ізраїлі навіть є організація євреїв-ветеранів ОУН-УПА. Досить велика кількість євреїв були засуджені і сиділи в таборах як українські буржуазні націоналісти.

І ще одна цікава річ: саме у сталінських та брежнєвських таборах українська та єврейська громада поєдналася в своїй боротьбі проти тоталітаризму. І про це на конференціях "Ткуми", на інших конференціях, які стосуються теми українсько-єврейських взаємин, можна бачити приклади цього поєднання: це і Ар’є Вудка, єврей, який виніс у світ вірші Василя Стуса, і Семен Глузман, який перший постав проти репресивної психіатрії в Радянському Союзі.

З іншого боку – Мирослав Маринович, діючий проректор українського католицького університету, учасник наших проектів, і дуже багато іншіх.

Тобто було дуже по-різному і головне – це не перебувати в ілюзіях і стереотипах".

 

Три цілі за ніч. Із «Щоденника нелегального солдата»

І бачу, як бойовики евакуюють пораненого. Двоє витягають його з окопу і забирають. Його руки у них на плечах, голова звисає на груди. Троє відразу, у повний зріст – легка мішень, спокуслива мішень... Але я не стріляю. Коли евакуюють пораненого, стріляти не можна. Так мене навчили. Етика війни. Табу. «Нельзя превращать благородное искусство войны в скотство», - говорить часто Вольф.

Чотири біографії на тлі Вересневої кампанії

Перевагою командира є брати відповідальність на себе. Сьогодні я беру її на себе у найтяжчу мить – наказую припинити подальшу беззмістовну боротьбу, аби не лити даремно вояцьку кров. Дякую вам за вашу мужність та ваш послух, знаю, що знову прийдете, коли будете потрібні.

Як дозвіл на продаж землі поховав Римську республіку

У 111 році до Р.Х. Рим вирішив приватизувати землю та відкрити ринок землі. До цього уся земля вважалася громадською. А від того моменту – оголошувалася приватною власністю. Як ця революція знищила Республіку та чому це був поганий сценарій?

Легенда про Топільцина

Зганьблений насамперед у власних очах реформатор вирішив відмовитися від влади та піти світ за очі. Разом з володарем погодилися вирушити на край світу й кілька тисяч його прихильників, які вважали Топільцина втіленням божества. Чи міг «проповідник миролюбства» стати засновником «імперії терору»?