До історика Ярослава Грицака приходили невідомі у шкірянках

Невідомі спортсмени в чорних шкіряних куртках спробували увійти в дім львівського історика Ярослава Грицака.

Про це Грицак пише у своєму блозі на Zaxid.net:

"7 березня, десь між 16.00 а 17.00, у будинок, в якому я живу, ввійшли декілька дорослих мужчин, вдягнуті у чорні куртки та спортивної тілобудови.

Якраз у цей момент мій син виходив з дому. Побачивши його, вони назвалися міліцією і почали розпитувати, де тут у будинку живе "такий бородатий у зеленій куртці"? Оскільки вони не показали жодних посвідчень, мій син обачно відповів, що не знає такого. Після такої відповіді вони забралися геть.

У нашому будинку живе тільки один бородатий. Це – я. До того ж, в останні дні, ходив у зеленій куртці. Так що опис самозваних "міліціонерів" відповідає моїй скромній особі.

Я не знаю, що стоїть за цим епізодом. Зрозуміло, що для міліції не становить жодної проблеми дізнатися, в якій квартирі живу я – тому припускаю, що все-таки це не були міліціонери. Щодо решти, не можу нічого певного стверджувати.

Про всяк випадок я подав заяву у міліцію. Мої знайомі, фахівці з безпеки, порадили також негайно розповісти про цей епізод публічно, щоб знизити ризик  можливої загрози – що і роблю у своєму блозі.

Прошу вибачити, що потривожив Вас і Вашу увагу цим дрібним епізодом. Але, як кажуть, береженого Бог береже. Якщо ця справа матиме розвиток, напишу окремо. Якщо ж ні, то значить що цей епізод так і залишився епізодом".

Як відомо, у жовтні 2011 року депутат Львівської міської ради від партії "Свобода" Юрій Михальчишин зарахував Грицака до ворогів партії.

"Ми пройдемо через усі заслони та зметемо ту нечисть, яка сьогодні панує в Україні, але це буде тоді, коли ми перейдемо від змагання в радикальності риторики до радикальності в діях і тоді ми побачимо, скільки нас насправді і чого ми варті, - виступив тоді Михальчишин. - Коли ми з вами підемо до перемоги, у нас в тилу не повинно бути ліберастів, толерастів, ідеологічної агентури ворога. Коли ми підемо у свій ідеологічний похід, в нашому тилу неповинно бути грицаків, андруховичів, мариновичів та іншої клістирної інтелігенції".  

Читайте також: "Ярослав Грицак: "Із мене роблять ворога народу"

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?