Помер син Олега Ольжича

19 вересня 2012 року помер Олег Кандиба.

Син Олега Ольжича та онук Олександра Олеся народився 31 липня 1944 року - через півтора місяця після трагічної смерті батька Олега Ольжича в концтаборі Заксенгавзен від рук німецьких нацистів та через місяць після смерті у Празі убитого горем діда Олександра Олеся.

Дитинство Олега Кандиби пройшло з мамою Катериною Білецькою в таборах переміщених осіб у Німеччині. 1949 року вони емігрували до Канади.

1967 він року закінчив Квінський університет у Кінгстоні за спеціальністю ”прикладна фізика” і працював у галузі високих технологій, зокрема для НАСА. Консультував канадський уряд із питань озброєнь, виготовляв програмне забезпечення для канадського флоту,  деякі пристрої для вертольотів.

Був активним у громадському житті, належав до українського Пласту, багато приділяв уваги координації допомоги постраждалим від Чорнобильської катастрофи українським дітям.

Співпрацював з Фундацією ім. О.Ольжича у Києві. Очолював оттавське відділення товариства Канадського товариства приятелів України. Залишив дружину Тамару, сина Андрія та доньку Ярину.

Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

«Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить. Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак»

Щоденники Голодомору. «Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом»

«На Украине вымирают целые деревни. Помню рассказывал мне в Харькове (Жутовская, 13) агроном. Он ездил в Полтавскую область заключать договора на посев бурака. Это было раннею весной. Въехали в деревню, мертвая тишина окутывала его. Заходил в хаты со своим спутником, видел мертвых, начавши разлагаться. В дет. яслях видел мертвих детей и няню».

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками