В Києві розпочалася конференція про пам'ять України, Росії і Білорусі

Сьгодні у Києві відкривається українсько-російсько-білоруська конференція "Пам’ять жива!", присвячена пам'яті про загиблих у роки Другої світової війни.

Захід триватиме до 31 березня, повідомили ІП організатори міжнародної конференції.

"Вперше за останнє десятиліття влада на державному рівні зробила реальні кроки до вирішення проблем, які накопичувалися у сфері увічнення пам’яті останні 20 років, - зазначається у прес-релізі Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війн та політичних репресій при Кабінеті міністрів. - Сьогодні виникає необхідність об’єднання зусиль на міждержавному рівні".

Питання, які обговорюватимуться на конференції:

- Чому в Україні досі немає єдиної інформаційної бази загиблих у роки війн та репресій?

- Які перспективи створення такої бази напередодні 70-річчя Великої Перемоги?

- Чи буде ухвалено профільний закон "Про проведення пошуку і впорядкування поховань жертв воєн та політичних репресій і увічнення їхньої пам'яті", розроблений Мінрегіоном України спільно з пошуковцями ВГО "Союз "Народна пам’ять"?

- Як Україна готується до святкування 70-річчя визволення від фашистських загарбників та 70-річчя Перемоги?

- Що робиться на міждержавному рівні в рамках СНД для гідного увічнення пам’яті загиблих?

30 березня о 10.00 в конференц-залі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України (вул. В. Житомирська, 9, 4-й поверх) відбудеться пленарне засідання в рамках конференції.

В ньому візьмуть участь:

- Олександр Вілкул - віце-прем'єр-міністр;

- Генадій Темник - голова державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам'яті жертв війни і Комісії, міністр регіонального розвитку,будівництва та ЖКГ;

- Ярослав Жилкін - відповідальний секретар Комісії, голова правління Всеукраїнського громадського об’єднання "Союз "Народна пам’ять";

- пошуковці всеукраїнського громадського об’єднання "Союз"Народна пам’ять" з різних регіонів України;

- пошуковці Всеросійської громадської організації "Пошук" (Москва, Росія).

- пошуковці Громадського об’єднання "Білоруський республіканський союз молоді" (Брест, Республіка Білорусь).

- Лідія Голубчик – керівник Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей.

- Представники Українського інституту Національної пам’яті.

- Представники російського журналу "Військова археологія".

- Представники інших організацій, що опікуються пошуково-меморіальною роботою.

Дивіться також інші матеріали за темою "Пошуковці"

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.