Найвища споруда України святкує 40-річчя. ФОТО

6 серпня 1973 року у Києві запрацювала нова радіотелевізійна передавальна станція.

Про це нагадують Укрінформ.

Суцільнометалева вежа є найвищою вільною (без підтримуючих розтяжок) металевою конструкцією світу і найвищою спорудою України.

Розташована на території Бабиного Яру, біля Лук'янівського кладовища і колишнього Сирецького концтабору для полонених.

Київська телевежа і споруда концерту радіомовлення, радіозв'язку й телебачення (праворуч). Фото: uk.wikipedia.org

Споруджена у 1968-74 рр. за проектом київського інституту "УкрНДІпроектстальконструкція" для забезпечення радіо- і телетрансляцій.

Розроблена спершу для столиці СРСР Москви, у початковому варіанті проекту вежа мала висоту близько 500 метрів, для Києва висоту було зменшено до 385 метрів.

Маса металоконструкцій — 2700 т. Телевежа цілком складається зі сталевих труб різного діаметру.

Телевежа (червона цятка) і споруда концерну (жовта) з висоти пташиного польоту

Вежа з трьома телевізійними передавачами по 50 кВт і телевізійними станціями в Чернігові, Житомирі, Буках, Черкасах забезпечили всю центральну частину України високоякісним телевізійним мовленням.

До 1973-го київською радіотелевежею була вежа на горі Щекавиця висотою 138 років, споруджена в 1950 році.

Стара телевежа на Щекавиці, з видом на лівий берег Дніпра

Також сьогодні виповнюється 40 років Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення. Інфраструктура концерну наразі включає в себе понад 560 антенно-щоглових споруд заввишки від 70 до 380 метрів, більше 12 тисяч км радіорелейних ліній, понад 1380 телевізійних передавачів, 364 радіопередавачі і 2 центри супутникового зв'язку у Київській, Житомирській та Одеській областях.

Інфраструктуру обслуговують майже 3,8 тисяч спеціалістів.

На честь 40-річчя сьогодні о 22:00 Київська телевежа засяє у світлі 130 потужних прожекторів.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?