Червоно-чорні прапори не заборонені на стадіонах - представник FARE

FARE - партнер УЄФА з моніторингу футбольних матчів - не забороняє приносити прапор бандерівського крила ОУН на стадіони, а стюарди матчів не повинні його вилучати.

Про це в інтерв'ю "Історичній Правді" сказав координатор освітніх проектів FARE у Східній Європі Павло Клименко.

"Ми не повідомили [у звітах FARE для УЄФА і ФІФА - ІП] про ці прапори і портрети [Шухевича і Бандери] жодного разу, - зазначив координатор. - На українських стадіонах про них доповідати нема сенсу".

За словами Клименка, прапор ОУН і портрети Шухевича і Бандери включені FARE у перелік расистських і дискримінаційних символів через те, що поруч із цими банерами занадто часто вивішується символіка нацистів та лунають дискримінаційні вислови.

"Включення цих символів у перелік - це результат моніторингу, - зазначив координатор. - Воно базується не на історичній оцінці, а на практиці застосування. Навряд чи ми приберемо з переліку прапор ОУН і портрети її лідерів, якщо люди на секторах не перестануть "зігувати" з ними та вішати кельтські хрести".

Представник FARE наголосив, що згаданий перелік - це не список "заборонених символів", а освітній посібник, який звертає увагу на можливі ознаки дискримінаційних проявів на трибунах.

Він додав, що стюарди не повинні вилучати червоно-чорні прапори у вболівальників.

"Ми взагалі не маємо права нічого забороняти і не хочемо цього робити. А на місцях у стюардів буває багато перегибів, - зазначив Клименко. - Ми намагаємось проводити для них тренінги, але це здебільшого важко - вони часто зміняються та формально підходять до своєї роботи".

Координатор FARE підкреслив, що організація не називає ОУН та її лідерів "ані фашистами, ані нацистами".

Як відомо, 27 вересня Міжнародна федерація футболу (ФІФА) застосувала санкції щодо українських вболівальників після матчу Україна – Сан-Марино.

Санкції були застосовані за використання частиною фанатів піротехніки, неонацистських символів і гербу дивізії "Галичина", однак у медіа поширилася неправдива інформація, нібито причина санкцій - прапор ОУН.

При цьому виявилося, що у перелік образливих та расистських символів у буклеті організації "Футбол проти расизму в Європі" (FARE) справді включено червоно-чорний прапор ОУН (бандерівської), портрети Степана Бандери та Романа Шухевича і герб дивізії СС "Галичина".

Історична Правда

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?