У Львові діє виставка про жінок у Другій світовій війні. ФОТО

12 жіночих доль українського виміру Другої світової війни – від матері-героїні до полковника морської піхоти – можна побачити на виставці в «Тюрмі на Лонцького» у Львові.

Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького" експонує банерну виставку "Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової". Її було створено до Дня перемоги на нацизмом на замовлення Українського інституту національної пам’яті.

Лейтмотивом цьогорічного відзначення завершення Другої світової війни в Європі стало вшанування подвигів, праці та страждань, які довелося пережити українським жінкам у ході світової війни. Виставка показує, що за "чоловічим обличчям" війни часто не видно жіноцтва. Хоча війна однаково зачіпає як перших, так і других.

 Фото: Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького"

Виставка "Війна не робить винятків", відкрита у Львові до Дня захисника України, представляє 12 історій українських жінок у Другій світовій війні. Персональні історії демонструють, наскільки різними можуть бути ролі жіноцтва в військових конфліктах.

Тут і радянські фронтовички, які були в самій гущавині боїв, і учасниці націоналістичного підпілля та витончених агентурних ігор між розвідками, в’язні гітлерівських концтаборів, активістки тодішнього волонтерського руху і, звісно ж, матері, які проводжали синів на війну.

 Фото: Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького"

Закрути долі кожної з них вражають. Наприклад, Євдокія Завалій  була єдиною жінкою – командиром морської піхоти, яка, до того ж, дослужилася до рангу полковника Червоної армії. Людмила Фоя – уродженка Житомирщини, яка в Києві приєдналася до ОУН.

Згодом за її безпосередньої участі контррозвідка ОУН змогла зірвати спецоперацію НКВД-МГБ із проникнення агентів у лави повстанців. Селянка з Черкащини Євдокія Лисенко віддала для війни найдорожче – десятьох своїх синів, і всі десять повернулися живими. 

Фото: Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького" 

Виставка "Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової" діє постійно в стінах Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" (Львів, вул. Бандери, 1). 

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.