ГПУ відкрила провадження проти чекіста, який убив художника УПА. ДОКУМЕНТ

Генеральна прокуратура України розпочала розслідування за фактом вбивства художника ОУН і УПА Ніла Хасевича працівником органів держбезпеки СРСР Борисом Стекляром.

Про це "Історичній правді" повідомили в Національному центрі правозахисту, який ініціював розслідування.

"Справа унікальна та не має аналогів в Україні. Вчинок Стекляра, офіцера КГБ, не має терміну давності. Злочин через десятки років залишається злочином. Вбивство Хасевича, борця за незалежність, має розслідуватися, і кожний причетний отримає вирок", – каже представник Центру Денис Поліщук.

 

Як відомо, капітан (нині – полковник у відставці) Борис Стекляр керував операцією МГБ з пошуку й знищення підпільного художника, члена рефрентури пропаганди Волинського крайового проводу ОУН Ніла Хасевича в 1952 році. Стекляр особисто кинув гранату в бункер, де переховувався Хасевич та інші оунівці.

5 серпня 2016 року в Рівненському окружному адміністративному суді відбувся розгляд справи Бориса Стекляра до Управління СБУ в Рівненській області.

У своєму позові полковник КГБ Стекляр всупереч Закону України "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років" просив суд зобов’язати Управління СБУ в Рівненській області не надавати його особову справу № 2095 для ознайомлення.

На саме засідання позивач не з’явився, проте звернувся до суду із заявою залишити його справу без розгляду.

Борис Стекляр на Дні Перемоги в Рівному

У НЦП нагадують, що в країнах Центрально-Східної Європи були подібні випадки, коли офіцерів комуністичних спецслужб притягали за злочини, скоєні ними в часи перебування на службі.

Так, ветерана МВС СРСР Василя Кононова (1923 – 2011) у 2000 році засудили в Латвії на 6 років в'язниці за вбивства мирних жителів під час Другої світової війни та участь у ліквідації антирадянського національно-визвольного руху "лісових братів". Європейський суд із прав людини визнав вирок обґрунтованим. 

Колишнього начальника румунського трудового табору в с. Переправа 87-річного Іона Фічора в березні 2016 року румунський суд засудив на 20 років тюрми за звинуваченням у скоїнні злочинів проти людяності. Фічор організував нелюдський режим для в'язнів у таборі й особисто знущався з них. 

У 2007 році Естонія обвинувачувала колишнього першого секретаря ЦК Комсомолу Естонської РСР Героя Радянського Союзу Арнольда Мері (1919 – 2009) у співучасті в геноциді - депортаціях у Сибір жінок, дітей і осіб похилого віку. Справу закрили у зв'язку зі смертю обвинуваченого, якого президент Росії нагородив орденом Пошани.

Листи з Праги. 1968 рік у матеріалах КГБ

У 1968 році українці усе більш гостро реагували на події у Чехословаччині. У колись таємних архівах КГБ збереглися тисячі сторінок, на яких оперативники доповідали про різні форми нелояльності та спротиву українців. Були і ті, хто підтримав радянську окупацію ЧССР.

Парадоксаліст Прушинський та українське питання

Коли на полях Другої світової війни лунали канонади вибухів, Ксаверій Прушинський уже радив полякам не надто опиратися передачі Львова та Вільнюса українцям і литовцям. Це було задовго до Ґедройця, Мєрошевського та отця Маєвського. Тим самим він закономірно накликав на себе шквал критики з боку співвітчизників, чому не допомогли потім ані спроби пояснити свою логіку, ані обіпертися на авторитети. Проте це не змінює факту першості у виголошенні ідей, які потім трактуватимуться як примиренство.

Радянський ядерний колапс. Уривок із книги "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин

Після розпаду Радянського Союзу Україна успадкувала третій за потужністю ядерний арсенал у світі. Але разом з цією військовою потугою українська влада опинилася перед складною дилемою: чи варто відмовитися від зброї масового знищення в обмін на міжнародні гарантії, чи, попри загрозу міжнародної ізоляції, шукати шлях до утвердження себе як ядерної держави. Книжка "Бомба у спадок" Мар’яни Буджерин — це глибоке аналітичне дослідження цього вибору.

Міф та апологія Дмитра Яворницького

Дмитра Яворницького вважають чи не найбільш дослідженою постаттю серед українських істориків: за кількістю написаних про нього книжок, статей та знятих фільмів він йде пліч-о-пліч хіба що з Володимиром Антоновичем і Михайлом Грушевським. Парадокс Яворницького полягає в тому, що кількість написаного про нього прямо пропорційна зміфологізованості його життєпису.