Швейцарські диверсанти в часи "холодної війни" готувалися до партизанської війни — розсекречений звіт

У Швейцарії розсекретили таємний звіт, пов’язаний із таємною групою під назвою Project-26, яка діяла в часи "холодної війни".

Про це повідомляє "Європейська правда" з посиланням на ВВС.

Так званий "Звіт Корню" на 126 сторінках підготували в 1991 році, але згодом засекретили. Утім, опублікована інформація і зараз сильно відредагована урядом. Зокрема, там заретушовано всі імена і локації.

У документі міститься інформація про воєнізовану групу, про яку не знали ні широка громадськість, ні навіть парламент країни. Сформована в 1950-х роках, вона повинна була захищати Швейцарію на кордонах країни у разі радянського вторгнення.

Підземний бункер поблизу м. Гштада (кантон Берн) був однією з баз, яка служила секретній організації як сховище зброї та навчальний центр

Група діяла за межами контролю уряду Швейцарії, але була глибоко інтегрована в секретні військові служби. Project-26 розформували в 1990 році після того, як інформація про існування групи спричинила один із найгучніших скандалів в історії країни.

У лютому цього року газета Tages-Anzeiger повідомила, що Федеральний департамент оборони не зміг знайти 27 неопублікованих папок і досьє з розслідування щодо групи, яке проводилося після її розформування.

Дані опублікованого звіту показують, що нейтральна Швейцарія мала на диво тісну співпрацю з Великою Британією - членом НАТО.

До підрозділу входили близько 400 осіб. Його бійці регулярно їздили до Британії, часто використовуючи підроблені документи, і навчалися методам партизанської війни.

Під час навчань відпрацьовувалися, наприклад, підрив нафтопереробного заводу або стрибки з рухомого вертольота на корпус підводного човна, коли той знаходився на поверхні.

Р-26 також мав намір перевести свій командний центр до Британії у разі іноземного вторгнення до Швейцарії. Обладнання для переміщення зберігалося в сейфі у швейцарському посольстві в Лондоні.

Найбільш несподіваною стала інформація про те, що P-26 придбав зашифровану систему зв'язку "Гарпун". Цю ж систему використовували подібні військові групи у країнах-членах НАТО. Тому нейтральна Швейцарія, як видається, готувалася співпрацювати з НАТО у разі війни в Європі.

Повний звіт щодо діяльності групи, відповідно до швейцарських законів, не можна опублікувати до 2041 року. Швейцарський уряд стверджує, що продовження терміну секретності необхідне для захисту осіб, згаданих у звіті, які ще живі.

За словами істориків, воєнізовані мережі підтримувалися переважно США та Британією і мали підрозділи в Італії, Бельгії, Франції, Греції, Західній Німеччині та Нідерландах.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?