В Японському морі знайшли затонулий «корабель скарбів». ФОТО

Південнокорейська компанія Shinil Group оголосила, що на дні Японського моря виявила корабель, що затонув 113 років тому, на борту якого може перебувати 200 тонн золота.

Про це повідомляє Zik із посиланням на Gazeta.pl.

 Крейсер "Дмитрій Донський". Фото: Shinil Group

Знайдений крейсер "Дмитрій Донський" належав до флоту Російської імперії. Під час російсько-японської війни, у 1905 році біля корейського острова Уллунг-до його потопили японські крейсери.

Росіяни не хотіли здаватися, а японці, можливо, не знаючи, який цінний вантаж на борту, 29 травня відправили його на дно Японського моря.

За даними істориків, "Дмитрій Донський" перевозив казну російського тихоокеанського імператорського флоту – загалом 200 тонн золота у злитках і монетах. Навіть на початку ХХ ст. вантаж корабля коштував величезну суму, а зараз він узагалі безцінний.

 Фрагмент затонулого крейсера "Дмитрій Донський". Фото: Shinil Group

Сьогодні лише ціна золота становить понад 130 мільярдів доларів. Сам же корабель є безцінним, незалежно від шкоди, завданої йому під час війни та після більш ніж столітнього перебування на дні моря.

Крейсер знайшли на глибині 434 метрів, за 1,3 км від південнокорейського острова Уллунг-до. Компанія Shinil Group як доказ продемонструвала кадри з дна, на яких видно напис на кормі корабля, а також оголосила точне місцезнаходження затонулого судна.

 Фрагмент затонулого крейсера "Дмитрій Донський". Фото: Shinil Group

 

Тепер залишилося лише підняти корабель на поверхню. Цим у кінці жовтня – на початку листопада займеться міжнародна група, до складу якої входять співробітники Shinil Group та партнери з Канади, Великої Британії та Китаю.

Кому ж дістануться скарби? Формально судно належить неіснуючій Російській імперії. Компанія заявляє, що готова віддати половину вартості знайденого на судні безпосередньо Росії. Ще 10% – інвестувати у розвиток туристичної інфраструктури на острові Уллунг-до. Зокрема, побудувати музей, присвячений російсько-японській війни і самому крейсерові "Дмитрій Донський".

Однак не усі поділяють ентузіазм корейських дослідників. Зокрема, російські ЗМІ повідомили, що більшість російських істориків переконані, що на затопленому судні золота немає, оскільки казну флоту перевозили зовсім інші судна.

Нагадуємо, що днями у Чернігові археологи виявили стародавнє семиярусне кладовище.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?