АНОНС: Лекцію про жіночий досвід листопада 1918 року прочитають у Львові

Центр міської історії запрошує на лекцію Мар’яни Байдак "Чудова погода, чисте голубе небо, але у Львова сумне і розчароване обличчя": листопадові дні 1918 року у досвідах жінок".

Листопад 1918-го року в багатьох відношеннях став переломним у житті львів’ян. Момент цього зламу розлого описаний у щоденниках і спогадах як самих львів’ян, так і гостей міста.

Відреагувати на листопадові (1918 року) події у Львові було своєрідним мейнстримом, а фіксування дати 1-го листопада зазвичай змінювало наратив і тон ведення щоденників.

 

Цей період із життя Львова більшість жінок означували як час гострої боротьби за національну приналежність міста, де поляки й українці творили свої міфи, показово демонстрували національні символи на вулицях (як-от встановлювали національні знамена на офіційних і приватних спорудах).

Водночас жінки описували зміни в повсякденному житті містян, зумовлені реальними бойовими діями в листопаді 1918 року (до того львів’яни не знали фронтової реальності). Листопад у Львові став часом, що порушив звичний ритм життя, суттєво скоригував культурні процеси, характер людського спілкування, і вчив жінок сподіватися тільки на себе. 

У лекції йтиметься про різні досвіди трактування й використання міського простору; способи вирішення повсякденних проблем (транспортних, продовольчих, енергетичних). Це буде також спроба зрозуміти емоції, почуття й переживання жінок, які опинилися в "замкненому" просторі власних квартир у Львові – місті, просякнутому тривогою й невпевненістю. 

Ця лекція є частиною публічної програми "Місто на лінії: Львів у листопаді 1918 року", що запрошує широку громадськість до обговорення 100-річчя закінчення Великої війни та створення ЗУНР в ширшому контексті падіння імперій, революцій, створення нових національних держав та соціальних та культурних змін.

24 жовтня, середа, 18.30

Місце: Львів, Центр міської історії (вул. Академіка Богомольця, 6, конференц-зала)

Організатор: Центр міської історії.

Вхід вільний.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?