Сейм Литви визнав командувача партизанів Раманаускаса-Ванагаса главою країни

Страченого у СРСР у 1957 році командира литовських партизан Адольфаса Раманаускаса-Ванагаса визнано в Литві фактичним керівником Литовської держави, яка боролася з радянською владою.

Відповідне рішення сейм Литви ухвалив 20 листопада, повідомляє Delfi.

 Адольфас Раманаускас-Ванагас

Фото: Genocido aukų muziejaus nuotr

За таку резолюцію проголосував 91 депутат, семеро утрималися, проти не голосував ніхто.

В ухваленому сеймом документі констатують, що перший заступник голови президії Руху боротьби за свободу Литви Раманаускас-Ванагас після вбивства Йонаса Жямайтіса-Вітаутаса 26 листопада 1954 року до своєї смерті 29 листопада 1957 року "був найбільш високопоставленою на той момент посадовою особою Литовської держави поміж тих, хто залишився серед живих, і керівником Литовської держави, яка боролася з окупацією".

Адольфас Раманаускас-Ванагас після Другої світової війни очолював партизан Дзукії (історичного регіону на півдні та південному сході Литви). У 1949 році він разом з іншими партизанськими командирами підписав декларацію Руху боротьби за свободу Литви. Того самого року литовські партизани призначили його заступником голови президії руху і головнокомандувачем збройних сил Литви.

Головою президії Руху боротьби за свободу Литви на той час був Йонас Жямайтіс-Вітаутас, проте в листопаді 1954-го його вбили в Бутирській в'язниці Москви.

Із 1952 року Адольфас Раманаускас-Ванагас переховувався від радянської влади, але в 1956-му його було заарештовано. Після жорстоких тортур у 1957 році його стратили.

У жовтні 2018 року останки Раманаускаса-Ванагаса було перепоховано на Антакальнісському кладовищі у Вільнюсі (останки цього року було виявлено на Сирітському кладовищі).

Читайте також:

Литовські партизани з околиць міста Паневежис. 1945–1953

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?

Українці в Єгипті

Весною 1920 року до Єгипту прибуло біля 4500 біженців з колишньої російської імперії. Три чверті з-поміж них були українцями або «малоросами» українського походження. Усіх поселено у пустельний наметовий табір в Тель-ель-Кебірі (залізнична станція між Каїром і Суецьким каналом)

Гомельська офіцерська сотня: союзник чи ворог української держави?

1 березня 1918 року Гомель зайняли німецькі війська відповідно до Берестейського договору, а через кілька днів він був переданий разом з повітом до Української Народної Республіки. За тиждень до вступу німців Гомельський революційний комітет та Поліський комітет РКП(б) терміново евакуювались на схід.