АНОНС: У Музеї історії Києва хочуть обнулити образ Щорса

Музей історії міста Києва в рамках Kyiv art week представляє проект «Чорний командир» про радянського комдива Миколу Щорса. Він має на меті обнулити те, що створила пропаганда та сформувати новий реальний образ людини, яка пройшла жорстокі випробування часом та історією.

Після хвилі декомунізації в Києві залишився об’єкт, чия подальша доля викликає багато запитань — пам’ятник Миколі Щорсу. Ця скульптура — єдиний кінний монумент, що потрапляє під закон про декомунізацію, але захищений від демонтажу як об’єкт культурної спадщини.

Він включений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення як пам’ятник монументального мистецтва.

Якщо зробити екскурс в історію, стане зрозуміло, що боротьба навколо пам’ятника — це боротьба з міфом про «легендарного переможця», що був штучно створений радянською пропагандою.

 

Проект «Чорний командир» має на меті обнулити те, що створила пропаганда та сформувати новий реальний образ людини, яка пройшла жорстокі випробування часом та історією.

В експозиції будуть представлені документальні відео про особистість Щорса, архівні матеріали, що підтверджують вигаданість міфу навколо командира, перший скульптурний ескіз пам’ятника та роботи сучасних художників, які здатні сприймати мистецтво з гумором, без зайвого пафосу й агресії. Це і є найкраща тактика для аналізу мистецтва радянської доби.

Живопис, графіка та скульптура таких митців як Вова Воротньов, Данило Манжос, М. Лисенко і Po Ka — не просто сформована критична думка, а частина процесу деміфологізації пам’ятника.

Також на виставці можна буде переглянути кадри з кінострічки Олександра Довженка «Щорс». Цей фільм і став початком грандіозного міфу, що сконструював певну реальність на багато десятиліть вперед. Після виходу стрічки Щорс став твором мистецтва. Точніше, сотнями мистецьких творів, які звеличували загиблого революціонера. Але режим, який продукував ці твори, був утіленням усього, із чим Щорс воював.

Нове деміфологізоване скульптурне рішення твору має повернути його в суспільне середовище, де кожен може його бачити й перебувати поруч з ним. Місту потрібні шрами й подразники, щоб історія не забувалася, а національна пам’ять не підчищалася під впливом політичних змін.

Виставка діятиме з 20 травня по 2 червня.

20 травня, понеділок, 19.00

Місце: МВЦ «Музей історії міста Києва» (Київ, вул. Б. Хмельницького, 7).

Організатор: МВЦ «Музей історії міста Києва».

Вхід вільний.


Читайте також:

Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів"

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька. Але я певен...

Квота на розстріл "ворогів народу": як праонука знайшла справу репресованого прадіда

У травні цього року при Архіві національної пам`яті відкрився Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Весь цей час співробітники допомагають сотням людей дізнатися, в яких архівах можуть зберігатися таємниці їхніх репресованих родин. Вікторія Тараненко з Дніпропетровщини стала однією з перших, кому вдалося знайти справу свого репресованого прадіда та нарешті дізнатися, за що його арештував НКВД у часи Великого терору.

Ігор Галагіда: «Зміна парадигми – з катів на жертви»

З одного міліцейського документу. Після вбивства українців правоохоронці розпочали слідство. Люди, що вижили, розповіли, що бандити ставили їм питання: хто з них русин, хто – поляк? Того, хто виявлявся русином, – убивали. Ми поки що не знаємо, хто вчинив цей злочин – члени підпілля чи просто бандити, але навіть другий варіант вказує на те, що й кримінальна діяльність могла все ж мати національний характер.

Де сховані «камені спотикання»?

Значно легше цькувати окремих представників спротиву, а всіх незгодних загалом звинуватити у антисемітизмі («вони проти єврейського проекту, вони не хочуть вшанувати жертви Голокосту!»). Але люди не дурні і не засліплені, вони бачать, хто щиро вболіває за збереження пам’яті жертв, а хто цинічно піариться на цій пам’яті.