Спецпроект

Петиція до парламенту ФРН про визнання Голодомору набрала потрібні голоси

Онлайн-петиція до німецького парламенту про визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу набрала необхідні 50 тисяч голосів. Тепер її розгляне Бундестаг.

Термін підписання петиції спливає сьогодні й наразі її вже підтримали понад 56 тисяч людей, повідомляє українська служба Бі-Бі-Сі. При цьому обмежень щодо того, чи можуть підписувати петицію громадяни інших країн немає.

Згідно з інформацією на сайті Бундестагу, якщо за чотири тижні з моменту реєстрації петиція набирає мінімально необхідну кількість підписів, то вона проходить через процедуру парламентської перевірки.

У рамках такої перевірки двоє членів парламенту (один з них представник опозиції) проаналізують текст ініціативи та підготують звіт для парламентського комітету зі своїми рекомендаціями. Для формування цих рекомендацій депутати можуть звертатися до уряду, аби той оцінив петицію.

При цьому на розгляд питання в комітеті запрошують і авторів петиції. Після цього ініціативу розглядає парламент Німеччини.

Петицію зареєстрували у квітні, і на її підтримку висловився міністр закордонних справ України Павло Клімкін.

Петиція закликає німецький парламент надихнутися прикладом урядів 23 країн світу та визнати Голодомор геноцидом українського народу, який провів радянський режим на чолі з Йосипом Сталіним.

Автори петиції зазначають, що голод, який виник тоді на території Східної України, Кубані, Північного Кавказу та Поволжя не був викликаний неврожаєм чи природними причинами.

"Це злочин, штучно організований голод, який коштував життя десяткам мільйонів українців та призвів до голодної смерті нації фермерів", — зазначають автори.

За їхніми словами, незалежні оцінки кількості жертв говорять про сім—десять мільйонів загиблих українців.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?