У Дубні перепоховали 29 жертв сталінського режиму

У місті Дубно Рівненської області перепоховали 29 людських останків, серед яких 7 жінок, які були знайдені у травні-червні цього року на подвір’ї колишньої тюрми.

Найстаршій людині було 57 років, наймолодшій – 17. Серед убитих – найбільше українців, але були й поляки, німці та представники інших національностей, повідомляє Радіо Свобода.

 

Чин поховання жертв тоталітарного сталінського режиму провели священники ПЦУ, УГКЦ і Римо-католицької церки. Були присутні представники місцевої громади міста Дубна, військовослужбовці, а також літні люди – очевидці подій і рідні закатованих.

"Ці люди, які вбиті жорстоко у тюрмі, до сьогодні залишаються невідомі. Я дуже довго чекав на цю подію, яка сталась майже 80 років. Мені було півроку, коли у Дубенській тюрмі жорстоко вбили мого батька, якому було 28 років.

Навіть, якщо немає вже на колишньому подвір'ї тюрми останків, ми маємо там встановити хрест жертвам сталінського тоталітарного режиму", – сказав на поминальних заходах Гнат Поровчук, батько якого загинув наприкінці червня 1941 року.

29 жертв тоталітарного режиму поховали на міському цвинтарі у Дубні, в братській могилі.

 

Останки людей, переважно з кульовими пораненнями, знайдені біля тюремної стіни. Під час розкопок виявлені також і речі в'язнів Дубенської тюрми – чоботи, гребінці, ґудзики, гільзи.

Як виявили під час антропологічних досліджень, люди, найімовірніше – цивільні, сиділи у холодних і вологих камерах, переважно стоячи чи навприсідки, змінюючи один одного, щоб прилягти, бо камери були переповнені. Також з'ясовано, що до в'язнів застосовували тортури, і гинули вони насильницькою смертю.

Згідно з архівними документами, НКВД убив понад 400 людей 24-25червня 1941 року, перед приходом у місто німецьких військ. Називають і 527 вбитих.

"Ми виявили спершу 19 людей в одному ряді, і коли підняли бетонну плиту, ще знайшли 10 людських останків. Були дані з архівних матеріалів, що є останки у другому ряді.

Коли перевірили, то там не було поховань, знайшли радянські комунікації, тобто, очевидно, що під час прокладання комунікацій могли людські останки вивезти", – розповів Святослав Шеремета, директор меморіально-пошукового центру "Доля".

Довідково. 22-23 червня 1941 року масові розстріли політичних в'язнів у тюрмах НКВД розпочались на теренах Західної України, потім по всій Україні. За інформацією Українського інституту національної пам'яті, протягом двох тижнів, радянська влада вбила близько 22 тисячі людей, яких переслідувала за національну свідомість і політичні переконання.

Година Папуги. Операція «День Незалежності»

Несподівано виявилося, що у таборі діє невидима сила. Вона була подібна до гравітації: її вплив відчувався завжди, але щоб усвідомити її існування треба було, щоб на чиюсь голову впало яблуко. Тим яблуком стали події Дня Незалежності і пригода з фальшивим візитом американського амбасадора. Дехто раптом зрозумів, що та сила мала серед бранців своїх агентів, була поінформована про їх таємні приготування і комунікації. Перше запитання було очевидне: хто перейшов на інший бік?

Чи був Іван Світличний дисидентом?

На перший погляд це питання може здатися дивним, адже усім добре відомий поетичний твір Івана Світличного «Я – дисидент», де він стверджувально відповідає на це питання.

Диво в Чігошті: право на віру за межами соціалізму

«Я нічого не зробив! Я ж навіть нічого не бачив!» - кричав отець Йозеф Тоуфар. Священник другу ніч сидів в карцері – темному вологому приміщенні в підвалі тюрми. Він два дні не їв, шлунок палав від пересоленого супу, який давали «неслухняним» арештантам після декількох днів без їжі. Все тіло боліло – сьогодні знову навідувався інспектор Ладіслав Маха і проводив «екзекуції» - вибивав зізнання. Все тіло було в синяках, ноги опухли. Священник навіть не знав, що знаходиться у спецвідділі тюрми для католицьких священнослужителів у місті Валдіце. І жити йому залишилося декілька днів.

Андреа Халупа, авторка сценарію фільму «Ціна правди»: «це історія, яку розповів мені дідусь»

Сценарій до фільму «Ціна правди», який зняла польська режисерка Аґнєшка Голланд, написала Андреа Халупа – американська журналістка українського походження. Вона друкується в «The Atlantic», «TIME», «Forbes». Вперше про Голодомор Андреа почула в дитинстві від свого дідуся, який його пережив. А в студентські роки вона читала про життя репортера «New York Times» Волтера Дюранті в Москві. Саме тоді вона дізналася про Гарета Джонса, пригадала історію своєї родини і вирішила: «Я точно напишу сценарій до фільму, який розповідатиме про це».