Музей української діаспори відкриває свої двері для відвідувачів

Музей української діаспори у Києві з 30 червня відновлює роботу.

Про це повідомляється на сторінці музею у Facebook.

 

"30 червня ми відкриваємо свої двері для відвідувачів", - йдеться у дописі.

Водночас, зазначається, що музей розпочинає роботу з обмеженнями через пандемію коронавірусу.

Зокрема музей можна відвідати тільки в масках/распіраторах, дотримуючись у залах соціальної дистанції (1,5 м). Особам без індивідуальних засобів захисту у відвіданні музею буде відмовлено. На вході проводитиметься температурний скрінінг, відвідувачі з явними ознаками распіраторних захворювань і підвищеною температурою в музей допускатись не будуть.

Екскурсії проводитимуться індивідуально або для груп до чотирьох осіб, тому їх потрібно буде замовляти заздалегідь.

Наголошується, що музей забезпечений усіма необхідними антисептичними засобами для відвідувачів.


Довідково. Музей української діаспори засновано у 1999 році. Музей є філією Музею історії м. Києва. Експозиція музею розповідає про історію української еміграції та відомих українських емігрантів, які прославили Україну далеко за її межами.

В музеї можна ознайомитись з життям та творчістю видатних діячів культури, науки та мистецтва українського походження, побачити унікальні світлини й документи, що розповідають про складні життєві випробування колишніх співвітчизників та їхній шлях до успіху.

Серед унікальних експонатів – колекція творів мистецтва та персональні речі представників родини Кричевських, яких доля розкидала по різних куточках світу (США, Франція, Венесуела).

Зокрема, в музеї експонуються графічні твори і живопис Василя Григоровича, Миколи Васильовича та Катерини Василівни Кричевських. У музеї представлена творчість художників Олекси Булавицького (США), Людмили Морозової (США) та скульптора Петра Капшученка (Аргентина-США). Окрема меморіальна зала присвячена зірці світового балету Сержу Лифарю (Франція), видатному танцюристу та хореографу родом із Києва.

Окрім постійної експозиції в музеї постійно проходять виставки та культурно-мистецькі заходи. На постійній основі діє проєкт "Наш Сікорський", присвячений авіаконструктору Ігорю Сікорському.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?