У Білорусі вшанували пам’ять головного героя зустрічі на Ельбі 1945-го року – українця Сільвашка

Посол України в Республіці Білорусь Ігор Кизим разом з Повіреною у справах США в Республіці Білорусь Дженіфер Мур та Заступником міністра закордонних справ Білорусі Олегом Кравченко відвідали кладовище «Міхановичи» поблизу Мінська, де похований головний герой знаменитої зустрічі на Ельбі 1945 року українець Олександр Сільвашко.

Про це повідомляється на сайті українського дипвідомства.

 

"Представники трьох країн вшанували пам'ять Олександра Сільвашка, поклавши квіти до могили знаменитого українця та його дружини", - йдеться у повідомленні.

Разом з представниками Посольств та МЗС Білорусі могилу батька відвідала і донька Олександра Сільвашка – Тетяна.

В контексті заходів, які проводяться Посольством з нагоди 75-ї річниці завершення Другої світової війни, найближчим часом у музеї агромістечка Мороч, де довгий час жив та працював Олександр Сільвашко, відкриється підготовлена Посольством України фотовиставка, присвячена українцям, які визволяли Білорусь від нацистів у 1941-1945 рр.

Декілька стендів експозиції предметно розкажуть про Оaлександра Сільвашка та його бойовий шлях.

"Посольство України в Білорусі і надалі вшановуватиме пам'ять видатних українців, чия доля пов'язує Україну та Білорусь, а життєвий шлях є прикладом наслідування для майбутніх поколінь. Зокрема, учасників Другої світової війни, таких як Олександр Сільвашко", - йдеться у публікації.

 

ДОВІДКА. Олександр Сільвашко – легендарний українець, який прожив значну частину життя у Білорусі. Народився 1922 р. в селі Кавунівка Шполянського району Черкаської області. До Другої світової війни працював на Черкащині.

З 1941 р. боровся з нацистами у рядах партизанів. У 1943 р. влився до лав 58-ї гвардійської дивізії. Учасник боїв на переправах через ріки Буг, Дніпро, Вісла та Одер, під час яких отримав важкі поранення. Мав бойові нагороди.

Весною 1945-го у складі 1-го Українського фронту дійшов до річки Ельба, де поблизу міста Торгау 25 квітня 1945 року відбулась зустріч передових розвідувальних груп радянських та американських військ.

Цього дня саме командир групи, лейтенант Олександр Сільвашко першим потиснув руку лейтенанту армії США Уільяму Робертсону на напівзруйнованому мосту через Ельбу.

Після закінчення війни Олександр Сільвашко разом з дружиною та донькою переїхав до Білорусі, працював вчителем історії, був директором учбових закладів у Клецькому районі Мінської області.

Завдяки його енергії та зусиллям в той складний час у Білорусі було відновлено та побудовано декілька нових шкіл. Восени 2010 року його не стало.

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?