АНОНС: Син командувача "Карпатської січі" виступить на дискусії про Карпатську Україну

Публічну дискусію "Друга світова війна та Карпатська Україна" ініціюють Український інститут національної пам’яті й Закарпатське земляцтво у Києві до 78-ї річниці проголошення Карпатської України.

Проголошення Карпатської України 15 березня 1939 року – це одна зі спроб українців утвердити власну державність у ХХ столітті.

Із падінням старих імперій після І світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини. У жовтні 1938-го, у розпал окупації Судет нацистською Німеччиною, край отримав автономію та власний уряд.

Однак, вже за місяць внаслідок поділу Чехословацької республіки південно-західна частина Закарпаття разом із Ужгородом, Мукачевим і Береговим відійшла до союзниці Гітлера – Угорщини. Автономний уряд краю переїхав до Хуста. Українці спробували протистояти окупації Закарпаття.

 Учасники дискусії говоритимуть:

- відколи вести відлік початку ІІ світової війни для України;

- чи була поразка Карпатської України неминучою;

співпрацювали чи протистояли між собою уряд Карпатської України та Організація українських націоналістів;

- про Закарпаття у геополітичних координатах передвоєнної Європи.

 До участі у дискусії запрошені:

- Орест Климпуш ‒ депутат Верховної Ради України 2, 4 скликань, Надзвичайний і Повноважний Посланник України 1-го класу, син Дмитра Климпуша – головного команданта Організації народної оборони "Карпатська Січ" у 1938-1939 роках;

- Іванна Климпуш-Цинцадзе ‒ Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції;

- Володимир Огризко ‒ дипломат, Надзвичайний і Поважний Посол України, міністр закордонних справ (2007-2009);

- Володимир В’ятрович ‒ голова Українського інституту національної пам’яті;

- Василь Лазоришинець ‒ директор Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Амосова, президент Закарпатського земляцтва у Києві;

- Олександр Пагіря, історик, дослідник теми;

Тарас Химич ‒ режисер, автор документального фільму "Срібна Земля. Хроніка Карпатської України 1919–1939";

- Богдан Галайко ‒ директор Національного науково-дослідного інституту українознавства;

- Павло Гай-Нижник ‒ завідувач відділу історичних студій Національного науково-дослідного інституту українознавства;

Кирило Галушко ‒ історик, координатор громадського просвітницького проекту "Likбез. Історичний фронт";

- Олександр Кучерук ‒ завідувач Музею Української революції 1917–1921 рр.;

Геннадій Боряк – заступник з наукової роботи директора Інституту історії України НАН України;

- Степан Віднянський ‒ завідувач відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України;

- Олександр Рубльов ‒ учений секретар Інституту історії України НАН України;

- Іван Гоменюк – історик, редактор блогу "Пустощі східноєвропейської Кліо".

Модератор – Станіслав Аржевітін ‒ член правління Національної спілки краєзнавців України, депутат Верховної Ради 5-6 скликань.

15 березня, 11:00 – 13:00

Місце: Київ, Український кризовий медіа-центр (Український дім, вул. Хрещатик, 2)

Вхід вільний

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.