In memoriam. Помер визначний український історик Володимир Косик

12 червня в Парижі помер визначний український історик професор Володимир Косик, співзасновник і Почесний голова Центру досліджень визвольного руху.

Про це "Історичній правді" повідомили в Центрі досліджень визвольного руху.

Володимир Миколайович Косик народився 26 листопада 1924 році в селі Вацевичі (нині Залужани), нині Дрогобицького району Львівської області. У дитинстві відвідував "Рідну школу" в Дрогобичі, а в часи Другої світової війни був членом Юнацтва ОУН (з 1939 року).

У 1943 році німці вивезли Косика як остарбайтера до Берліна. Звідти в 1946 році він нелегально перейшов кордон до Західної Німеччини. Із 1948 року жив у Франції.

 

Протягом 1949—1970 років В. Косик працював журналістом (псевдонім – Борис Марченко).  Друкувався в українських еміграційних і французьких виданнях. Заснував франкомовний журнал "L’Est européen" ("Європейський схід"), працював у редакціях журналу "Визвольний шлях" (Лондон) і газети "Шлях перемоги" (Мюнхен), що були друкованими органами Закордонних частин ОУН.

У 1956 році Провід ЗЧ ОУН делегував Косика до Тайваню, аби він очолив редакцію українських програм "Радіо Тайбей". На цій посаді він пропрацював до 1960 року.

Повернувшись до Франції, Косик очолив Об’єднання українців у Франції (1962) та тереновий провід ОУН у цій країні. З 1972 року — директор Української інформаційної служби у Франції.

Навчався в Сорбонні, Інституті історії сучасних міжнародних відносин і в Національному інституті східних мов і цивілізацій університету Париж-3 (1949—53, 1976—78). Отримав докторський диплом Українського вільного університеті (УВУ) в Мюнхені (1974, тема: "Політика Туреччини щодо України за часів Мазепи і Орлика"). У 1981 році Косик захистив докторську дисертацію в університеті Париж-1 (Пантеон-Сорбонна) на тему "Політика Франції відносно України в 1917—1918 рр.".

Професор Володимир Косик читав лекції з історії України в європейських та українських університетах. Із 2000 року обіймав посаду професора Львівського національного університету імені Івана Франка.

За публікації французькою мовою про Україну уряд Франції нагородив Володимира Косика однією з чотирьох найбільших відзнак Франції – Орденом мистецтв, письменства і гуманітарних наук (1998). Крім того, він мав Золоту медаль УВУ (2000), орден "За заслуги" ІІІ ступеня, був лауреатом Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2000), почесним членом Головної булави Всеукраїнського братства ОУН-УПА (1995).

У 1986 році Косик видав свою найвідомішу працю "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" (французькою мовою). У 1992 і 1993 її перевидали українською. Книга стала першою в українській історіографії працею, яка на підставі багатьох німецьких джерел аналізувала політику нацистської Німеччини щодо України напередодні та під час Другої світової війни.

Тайвань, кінець 1950-х років. Праворуч - Володимир Косик, ліворуч - Юліан Заблоцький

Також уперше у фокусі науковця опинилися стосунки Третього Райху з українським визвольним рухом, а широта залучених документів різних інстанцій нацистського режиму дала змогу отримати максимально неупереджену картину цих взаємин.

На довгі роки монографія "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" стала базовою з цієї теми в українській історичній науці. І можна з певністю сказати, що її досі ще ніхто не перевершив.

 

Як продовження монографії в кінці 1990-х—на початку 2000-х проф. Косик упорядкував чотиритомник документів "Україна в Другій світовій війні. Збірник німецьких архівних матеріалів". Це видання стало найбільшою збіркою документальних матеріалів з німецьких архівів, перекладених українською мовою.

Професор Володимир Косик виступив одним зі співзасновників Центру досліджень визвольного руху (2002) — незалежної наукової громадської організації, яка вже 15 років вивчає різноманітні аспекти українського визвольного руху в ХХ столітті, політику національної пам'яті та процеси подолання наслідків тоталітарного минулого в країнах колишнього СРСР, Центральної та Східної Європи.

Проф. В. Косик написав численні статті та книги з історії України, брав участь у багатьох українських та міжнародних конференціях.

Його основні праці:

Як гетьман Скоропадський 8 років водив за носа чекістів

Операція ГПУ УССР під назвою "Т-3" розтягнулася в часі майже на десять років. Чекісти встановили оперативний контакт з генерал-хорунжим Армії УНР Миколою Гоголем-Яновським. Його контакти і листування з Сергієм Шеметом, провідним діячом гетьманського руху за кордоном, наближеною до гетьмана особою і багаторічним особистим секретарем Павла Скоропадського, неабияк зацікавили чекістів. В ГПУ йому дали оперативне псевдо "Українець".

Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки

Львів майже щодня прощається із загиблими захисниками. На Марсовому полі вже поховані близько 800 Героїв, які віддали своє життя у російсько-українській війні. Це місце стало символом відваги й самопожертви, що нагадує про високу плату за свободу. У Львівській міськраді оголосили конкурс та обрали проєкт військового цвинтаря, який має стати місцем "сили та спокою". Натомість у місті почалися жваві суперечки щодо вибору проєкту-переможця.

8 травня 2024 - Кінець Другої світової війни та війна Росії проти України

У Німеччині та на Заході панувало переконання, що висновок із Другої світової війни - через велику кількість жертв та страждань, у Європі ніколи знов не має бути війни - поділяє так само й Росія. При цьому ігнорували, що ще в часи СРСР цей погляд був лише частиною вшанування пам'яті, яку затьмарювало сприйняття війни як тріумфальної перемоги над фашизмом. Страждання й жертви серед військових і цивільних не сприймались в якості застереження від нової війни, насамперед вони слугували підкресленню величі та значимості радянської держави.

Пам’ять про Голокост як зброя гібридної війни

Однією з цілей російського вторгнення було проголошено "денацифікацію України" – ліквідацію "режиму, який глорифікує нацистських поплічників", що автоматично означає співвідповідальність за Голокост. Надалі трагедії сучасної війни почнуть затьмарювати у пам'яті людей трагедії ХХ сторіччя. Це призведе до абсолютно іншого виміру конкуренції пам'ятей, яка до цього обмежувалася жертвами тоталітарних режимів минулого.