In memoriam. Помер Григорій Куценко, голова Київського товариства політв’язнів і жертв політичних репресій

16 вересня помер Григорій Куценко – голова Київського товариства політв’язнів і жертв політичних репресій, колишній політв’язень і борець за незалежність України.

Григорій Куценко народився  5 січня 1949 у с. Іванівка Ставищенського району Київської області. Закінчив суднобудівне ПТУ в Києві, працював на суднобудівному заводі.

У 1968 році призваний на військову службу в ракетні війська Радянської армії. За відмінне ставлення до служби Куценко одержав спрямування на курси політпрацівників, склав екстерном іспити за повний курс військово-політичного училища. Після того у званні лейтенанта його скерували на службу в військову частину 73723 в м. Загорську Московської обл.

 

У книгарні на московському Арбаті Куценко познайомився з дисидентами, які стали постачати його нелегальною літературою й самвидавом. Протягом років служби офіцер занурився в вивчення творів О. Солженіцина, А. Сахарова та ін. дисидентів, закордонних журналів "Посев", "Вехи", слухав зарубіжні радіопередачі, залишаючись про людське око лояльним військовослужбовцем і громадянином СРСР.

6 серпня 1984 року вже старшого лейтенанта Куценка заарештували й помістили в Лефортовську в’язницю. Йому інкримінували розповсюдження книг дисидентів О. Солженіцина, соціолога й сатирика О. Зінов’єва, фізика й правозахисника Ю. Орлова та ін., крамольні висловлювання під час проведення політзанять із підлеглими (напр. визнання, що Україна може існувати окремо від СРСР).

15 лютого 1985 року Військовий трибунал Московського військового округу засудив Куценка за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР на 4 роки таборів суворого режиму.

Свій строк Григорій Куценко відбував у таборах ЖХ-385/3-5 у селищі Барашево (Мордовія) і таборах Пермської області ВС-389/37 і 35. Вийшов на волю 12 січня 1988 року завдяки тому, що вирок скоротили удвічі за амністією з нагоди 70-ліття Жовтневої революції.

Під час заколоту ГКЧП в серпні 1991 року Григорій Куценко був начальником штабу оборони Білого дому в Москві, де був осередок прихильників демократичних сил.

У незалежній Україні Куценко працював помічником Голови Ради у справах релігій при Кабінеті міністрів України, Головою Правління Асоціації "За міжнаціональний мир і злагоду в Україні". З 1994 року й до смерті – голова Київського товариства політв’язнів та жертв репресій. Був одним з організаторів всеукраїнської прощі до місць масових поховань українців на півночі Росії (урочище Сандармох у Карелії та Соловецькі острови).

Під час прощі на Соловки. Фото: uk.wikipedia.org

Член Демократичної партії України з 1991 року, а з 1994 року був голової секратаріату партії та заступником її Голови.

Останніми роками Григорій Куценко – незмінний член комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих. Автор книг "Дякую тюрмі. Спогади і документи" та "Сходинки до свободи"

Похорони відбудуться у вівторок 19 вересня 2017 року.  Дисидента поховають на Берковецькому кладовищі в Києві. 

Останні дні і смерть Міхновського

Вранці 4 травня 1924 року 4-річний син Володимира Шемета – Ждан – вийшов у садок свого дому. Там дитина першою побачила, на старій яблуні, повішаним майже двометрове тіло гостя свого батька – Миколу Міхновського. Згодом Ждан розповість Роману Ковалю, що батько знайшов у кишені покійного записку: "Волію вмерти власною смертю!"

Останнє інтерв'ю мисткині Людмили Симикіної

Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки.

На могилі Алли Горської

2 грудня 1970 року на Київщині виявили тіло жорстоко вбитої Алли Горської. Поховали художницю у Києві на Берковецькому кладовищі. Її похорон перетворився в акт громадянського спротиву. Публікуємо текст Євгена Сверстюка, який він написав після смерті Алли Горської. Сверстюк виголосив його на похороні, згодом прощальне слово надрукували у пресі та поширили на Заході.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.