12 квітня 1917

12 квітня 1917: Український мілітаризм

Не армія врятує нашу красуню, а ми самі, народ, демократія. Не "своєї армії" нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі.

Цікаве, характерне явище помічалось на Національному Українському Конґресі: як тільки виступав на трібуні оратор від війська, більша частина конґресу починала радісно хвилюватись.

І кожна промова військового оратора зустрічалась і провожалась гучними оплесками.

В самих тих промовах нічого особливого не було. Часом від тих промов навіть натягало демаґогією, пахло кроввю, застарілою ненавистю, цвілим козаколюбством.

Але оплески все одно лопотіли так, немов би ті промовці казали якісь нечувані істини і кликали до чогось надзвичайно гарного.

Зрозуміти настрій тих учасників конґресу, що захоплювались військовими промовами, не дуже трудно.

Занадто довго, занадто нахабно, безпардонно й погордливо топтали українську націю, українську ідею, топтали й нівечили все, що кожним виносилось з дитинства й кохалось в душі.

Занадто довго ми ходили з заціпленими зубами, згорблені, принишклі, занадто недосяжною здавалась кожному його мрія.

І тепер, коли та мрія, з туману майбутности стала перед нами живою реальностю, здійсненою казкою, чарівною красунею, коли вийшла й стала перед нашими очима така молоденька, така беззахистна і така прекрасна, — багатьом стало й радісно і страшно.

А що, як цю красуню схопить якийсь гевал, кине об землю й почне знову топтати, як топтали колись? Адже чулись по Київу погрози "штиками". Адже деякі оборонці здобутих свобод та прав цілком отверто говорять, що з нашою національною свободою й правами вони будуть боротись.

Чим же захиститись, що поставити проти "штиків"?

І, розуміється, в гарячі голови, в намучені, ображені душі перш усього кидається відповідь: проти ваших штиків ми поставимо наші штики!

А тут ще прилучається та поверхова, але поширена думка, що справу всіх свобод, всієї революції виніс на світ Божий багнет (штик). Не будь в Росії під сей час штика, армії, не мали б ми перемоги революції.

Думка поверхова. Не армія зробила революцію. Зробив народ, передягнений на армію, робітники та селяне в салдацьких шинелях. А це инча річ.

Армія сама по собі, така армія, якою вона була до війни, реґулярна, вимуштрована, загіпнотизована, отруєна духом своєї крівавої професії, така армія не дала б нам революції. Її міг дати і дав нам тільки народ, тільки його свідомість, обурення, орґанізованість.

А чи в шинелях він був, чи в якому другому одязі, — це байдуже.

І іменно той факт, що підчас революції в Росії вже не було реґулярної армії, що не було військової касти, сліпої, бездушної, камьяно-жорстокої, — це й дало нам ту чудову, велитенську, майже безкровну картину Російської Революції, на яку з захопленням дивиться ввесь світ.

І мені здається, що Національний Конґрес так гучно й захоплено плескав не армії, а народові, який, перебравшись на салдатів, убив саму ідею армії.

Бо, справді ж, хіба не може зхвилювати така картина, коли військо встає в оборону народу? Те військо, яке разураз ходило на усміренія, яке розстрілювало народ, на яке ми звикли дивитись, як на природних ворогів демократії, як на покірну зброю в руках можновладців?

Дійсно, хвилююча картина, дійсно можна плескати й з самого дна душі кричати "Слава"!

Парад української військової частини в центрі Києва

Але зовсім инча річ, зовсім инча Слава, коли передягнених салдатів хотять зробити дійсними салдатами, професіоналами, одірваними від народу й підлеглими якійсь инчій владі.

А такий намір у деяких українських вояків мається. Ім хочеться не народа, що озброєний свідомостю, багнетом, пером, стоїть на сторожі волі, а дійсно армію, таку саму армію, якою пишаються всі імперіалісти всіх держав і націй.

Це немов потрібно для оборони українських домаганнів. Коли ми матимемо свою армію, ми не будемо боятись ніяких гевалів, які мають намір зґвалтувати нашу красуню.

Неправда. Не армія врятує нашу красуню, а ми самі, народ, демократія. Коли народ, коли нація наша буде безсила в своїй свідомости, орґанізованости, в знанню того, що вона є і чого прагне, то ніякої армії не матиме, — ні з кого буде її складати.

Коли ж буде сильною, свідомою, то зможе в оборону своїх прав і здобутків виставити і штик, і кулак, (коли того буде треба) і слово, і працю.

Отже, ясно, що не ідеї "своєї армії" треба "славу" кричати, не бунчукам, не можливости дати в руки своїм українським імперіалістам страшну силу сліпого багнета, а славу великій силі народа, який може навіть багнет повернути на служення собі.

Не "своєї армії" нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій.

Не українську регулярну армію нам треба орґанізувати, а:

— всіх українців салдатів освідомити, згуртувати, орґанізувати;

— українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо свідоме своїх народніх, а не салдацьких кастових інтересів, щоб воно не було і не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали.

Тільки це може бути єдиною метою роботи серед війська наших товаришів. Тільки таку мету може ставити собі справжній демократ.

І треба серйозно це ставити. Час відповідальний, гарячий, великий. Війна дала багато лиха, але дала і доброго не мало.

Вона здіскредитувала мілітаризм, заплямувала злочинність імперіалізму, виявила всю страшну шкодливість войовничої буржуазії всіх держав, — невже зародки української буржуазії хотять повторити історію всіх тих злочинств мілітаризму, яку мали старші її сестри.

Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі. А коли буде, то велика доля відповідальности за його ляже й на свідому українську демократію.

Робітнича газета, 12 квітня 1917 року

Година папуги. Сумне Різдво

Комусь із бранців Козельська безіменний дух здавався недостатньо авторитетним. То врешті-решт табором пішла нова мода: викликати дух маршала Юзефа Пілсудського. Добєслава Якубовіча дух «Діда» засмутив: «Адже на питання, у кого ти мешкаєш, дух Пілсудського надав прізвище: Кєрсновські чи Кєрнойські. Мене це непокоїть, багато думав про це різне недобре».

Ян Палах: Смолоскип №1

Лібуше Палахова, продавчиня магазину в невеличкому містечку Вшетати, після робочого дня прийшла додому й увімкнула радіоприймач. Був звичайний будній день, 16 січня 1969 року. По радіо передали дивну звістку: у Празі «студент філософського факультету Я. П. вчинив самоспалення». «Який жах…» подумала пані Лібуше але не надала цьому повідомленню надмірної уваги. Ранковим потягом вона мала їхати до Праги на зустріч з сином – Яном Палахом, щоб піти по магазинах і вибрати йому капелюха.

Останній Шухевич

12 січня відзначають День українського політв’язня – як згадку про масштабні арешти українських дисидентів 1972 року. З цієї нагоди ІП публікує інтерв’ю з Юрієм Шухевичем – одним із «могіканів», що відбув в радянських ув’язненнях 36 років.

Антиалкогольна діяльність ОУН та УПА

"Українська молоде! Ворог штовхає нас до п'янства, бо хоче зробити з нас безвольних слухняних рабів. Україна вимагає від нас перестати пити горілку, бо хоче, щоб ми були здорові і служили свойому народу. Зробімо так, як вимагає від нас Україна. Зірвемо з пиятиками!"