12 квітня 1917

12 квітня 1917: Український мілітаризм

Не армія врятує нашу красуню, а ми самі, народ, демократія. Не "своєї армії" нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі.

Цікаве, характерне явище помічалось на Національному Українському Конґресі: як тільки виступав на трібуні оратор від війська, більша частина конґресу починала радісно хвилюватись.

І кожна промова військового оратора зустрічалась і провожалась гучними оплесками.

В самих тих промовах нічого особливого не було. Часом від тих промов навіть натягало демаґогією, пахло кроввю, застарілою ненавистю, цвілим козаколюбством.

Але оплески все одно лопотіли так, немов би ті промовці казали якісь нечувані істини і кликали до чогось надзвичайно гарного.

Зрозуміти настрій тих учасників конґресу, що захоплювались військовими промовами, не дуже трудно.

Занадто довго, занадто нахабно, безпардонно й погордливо топтали українську націю, українську ідею, топтали й нівечили все, що кожним виносилось з дитинства й кохалось в душі.

Занадто довго ми ходили з заціпленими зубами, згорблені, принишклі, занадто недосяжною здавалась кожному його мрія.

І тепер, коли та мрія, з туману майбутности стала перед нами живою реальностю, здійсненою казкою, чарівною красунею, коли вийшла й стала перед нашими очима така молоденька, така беззахистна і така прекрасна, — багатьом стало й радісно і страшно.

А що, як цю красуню схопить якийсь гевал, кине об землю й почне знову топтати, як топтали колись? Адже чулись по Київу погрози "штиками". Адже деякі оборонці здобутих свобод та прав цілком отверто говорять, що з нашою національною свободою й правами вони будуть боротись.

Чим же захиститись, що поставити проти "штиків"?

І, розуміється, в гарячі голови, в намучені, ображені душі перш усього кидається відповідь: проти ваших штиків ми поставимо наші штики!

А тут ще прилучається та поверхова, але поширена думка, що справу всіх свобод, всієї революції виніс на світ Божий багнет (штик). Не будь в Росії під сей час штика, армії, не мали б ми перемоги революції.

Думка поверхова. Не армія зробила революцію. Зробив народ, передягнений на армію, робітники та селяне в салдацьких шинелях. А це инча річ.

Армія сама по собі, така армія, якою вона була до війни, реґулярна, вимуштрована, загіпнотизована, отруєна духом своєї крівавої професії, така армія не дала б нам революції. Її міг дати і дав нам тільки народ, тільки його свідомість, обурення, орґанізованість.

А чи в шинелях він був, чи в якому другому одязі, — це байдуже.

І іменно той факт, що підчас революції в Росії вже не було реґулярної армії, що не було військової касти, сліпої, бездушної, камьяно-жорстокої, — це й дало нам ту чудову, велитенську, майже безкровну картину Російської Революції, на яку з захопленням дивиться ввесь світ.

І мені здається, що Національний Конґрес так гучно й захоплено плескав не армії, а народові, який, перебравшись на салдатів, убив саму ідею армії.

Бо, справді ж, хіба не може зхвилювати така картина, коли військо встає в оборону народу? Те військо, яке разураз ходило на усміренія, яке розстрілювало народ, на яке ми звикли дивитись, як на природних ворогів демократії, як на покірну зброю в руках можновладців?

Дійсно, хвилююча картина, дійсно можна плескати й з самого дна душі кричати "Слава"!

Парад української військової частини в центрі Києва

Але зовсім инча річ, зовсім инча Слава, коли передягнених салдатів хотять зробити дійсними салдатами, професіоналами, одірваними від народу й підлеглими якійсь инчій владі.

А такий намір у деяких українських вояків мається. Ім хочеться не народа, що озброєний свідомостю, багнетом, пером, стоїть на сторожі волі, а дійсно армію, таку саму армію, якою пишаються всі імперіалісти всіх держав і націй.

Це немов потрібно для оборони українських домаганнів. Коли ми матимемо свою армію, ми не будемо боятись ніяких гевалів, які мають намір зґвалтувати нашу красуню.

Неправда. Не армія врятує нашу красуню, а ми самі, народ, демократія. Коли народ, коли нація наша буде безсила в своїй свідомости, орґанізованости, в знанню того, що вона є і чого прагне, то ніякої армії не матиме, — ні з кого буде її складати.

Коли ж буде сильною, свідомою, то зможе в оборону своїх прав і здобутків виставити і штик, і кулак, (коли того буде треба) і слово, і працю.

Отже, ясно, що не ідеї "своєї армії" треба "славу" кричати, не бунчукам, не можливости дати в руки своїм українським імперіалістам страшну силу сліпого багнета, а славу великій силі народа, який може навіть багнет повернути на служення собі.

Не "своєї армії" нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій.

Не українську регулярну армію нам треба орґанізувати, а:

— всіх українців салдатів освідомити, згуртувати, орґанізувати;

— українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо свідоме своїх народніх, а не салдацьких кастових інтересів, щоб воно не було і не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали.

Тільки це може бути єдиною метою роботи серед війська наших товаришів. Тільки таку мету може ставити собі справжній демократ.

І треба серйозно це ставити. Час відповідальний, гарячий, великий. Війна дала багато лиха, але дала і доброго не мало.

Вона здіскредитувала мілітаризм, заплямувала злочинність імперіалізму, виявила всю страшну шкодливість войовничої буржуазії всіх держав, — невже зародки української буржуазії хотять повторити історію всіх тих злочинств мілітаризму, яку мали старші її сестри.

Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі. А коли буде, то велика доля відповідальности за його ляже й на свідому українську демократію.

Робітнича газета, 12 квітня 1917 року

Ґарет Джонс: Усюди було чути крики — «У нас нема хліба. Ми вмираємо»

Коли ще 1932 року один із харківських комуністів згадував про відсутність їжі, Сталін скаженів: «Ви придумали таку страшну казку про голод в Україні й думаєте, що налякали нас, але нічого з цього не вийде! Вступіть до Спілки письменників. Тоді ви зможете писати свої казочки, і дурні читатимуть їх».

Шістдесятники: Чехословаччина як вікно у світ

Алена Моравкова, молода чехословацька перекладачка, сиділа в кафе в центрі Києва на Хрещатику і їла морозиво. На дворі був початок шістдесятих років, в СРСР цвіла хрущовська “відлига”, суспільна атмосфера була просякнута оптимізмом, незабаром Гагарін полетів в космос а перший секретар КПРС все повторював з різноманітних трибун тези про настання справжнього комунізму. Моравкова була учасником чехословацької делегації, котра приїхала в Київ на міжнародний ярмарок. Там вона познайомилась із місцевими молодими письменниками. Зараз ці молоді люди сиділи з нею за одним столом: Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич. Незабаром цих поетів почнуть називати шістдесятниками

Кількість жертв Голодомору: підрахунки Степана Соснового

Серед розмаїття досліджень, присвячених подіям колективізації та Голодомору в Україні, особливе місце посідає наукова концепція агронома-економіста Степана Миколайовича Соснового, оприлюднена ним у 1942 – 1943 роках на шпальтах газети «Нова Україна», що в ті роки друкувалась в окупованому німцями Харкові

ОУН і Голод 1946-1947 років на Буковині. Як повстанці документували Голодомор

Наприкінці 1946 року, після жорсткої хлібозаготівельної кампанії, яка вимела із господарств українців практично усі продукти харчування, по всій Буковині запанував голод. Навесні 1947 року результати голоду стали просто кричущими. Численні голодні смерті, спухлі від голоду селяни заполонили буковинські села