23 липня 1917

23 липня 1917: Вибори та «чорна книга» вчительки з Межигірʼя

Місцевий міліціонер сповіщав, що баби напали на місцеву учительку, потурбували її та відібрали в неї її книгу, яку ухвалили спалити разом з дівчиною... вже й вогнище готове!

Не пам'ятаю, коли в Києві відбулися вибори до міського самоврядування (перший демократичний іспит), але готувались до них пильно різні партії і групи.

Безліч плякатів, відозв, листків прикрашували місто. Втягались в це змагання різні нації. Українці голосували на номер 12, вкупі з демократичними силами інших націй.

Не дрімали й обидві крайні політичні течії. Особливо чорносотенці: міщухи, крамарі, урядовці та власники – дрібні та більші.

Відгомін передвиборчого галасу розносився і навколо міста. Його розносили, між іншим, селянки, що ходили до Києва з молоком, птицею та городиною, а також з села Петрівець, біля Міжігірря – з ягодою (полуницями), яку плекали на своїх пісчаних пасочках землі, хліба вона не родила.

В недовгий сезон тих ягід петрівські баби носили кошиками своє добро на київський Житний базар. Тут, в київських "сидух" та їх покупців, а особливо в черниць Покровського монастиря, що ходили сюди зо своїми виробами, збирали вони різні новини, чутки та поголоски.

Вони перейнялись злобою та ненавистю до всіх, хто йшов за номером 4, бо то був номер жидівський, диявольський, якого проклинали і чернці та черниці.

До тих ненависних істот належала і міліція, що носила диявільську відзнаку на руці, та місцева молоденька вчителька, що завжди їздила до Києва з "чорною книгою" під пахвою.

Досвідчені люди в місті остерігали петрівчан, щоб вони не дались їй бути записаними до тої книги. А ще краще – ту книгу в неї відібрати та спалити.

В один з гарних, весняних днів мене покликали до телефону з Міжігірря.

Місцевий міліціонер сповіщав, що баби с. Петрівець громадою напали на місцеву учительку, потурбували її та відібрали в неї її книгу, яку ухвалили спалити разом з дівчиною... вже й вогнище готове. Я здержав цей дикий намір бабів, але учителька зосталася у них в полоні. Я чекаю вас...

Я дістав візок і коней в Деміївському цукроварі, як то бувало вже не раз, і чимдуж пігнав з двома міліціонерами у Петрівці. У Петрівцях на київському шляху мене зустрів міжігірський міліціонер, який повів мене і показав велику купу ріща, що мало бути вогнищем, на якому мають спалити учительку та її "диявольську чорну книгу".

Натовп жіноцтва та дітей почав відходити, коли побачив збільшення міліції та їх начальника. Я наказав міліціонерові з кіньми бути обережним і пильнувати, щоби їх не захопили петрівчани.

Ми ж всі мали своїм завданням визволити полонянку з її книгою. Я підійшов до можливого осередку натовпу та запропонував зібратись в школі, куди мають привести і учительку.

На диво – натовп мене послухав і ми зібрались в гарній, просторій залі школи, куди привели і учительку зі зв'язаними назаді руками.

Я просив зібраних заспокоїтись і розвʼязати дівчині руки, вона ж бо не зробила жодного злочину, а ви, що безпідставно позбавили її волі, вчинили незаконний чин, за що можете відповідати перед законом. Кажіть, чим вона провинилась перед вами...

Піднявся крик, галас й тупіт ніг. Багато жінок пробували сказати її вину, але несила було стримати галас. Я просив, кричав і махав рукою, щоб спинити крик, але нічого не помагало.

Тоді я догадався і засюрчав що було сили у полевий військовий свисток. Галас стих, але лише на коротку хвилю. Я засвистав удруге, але вже не було попереднього ефекту.

Старші віком жінки кричали щось про "чорну книгу", шарпали дівчину за рукави, що стояла бліда, тремтячи, з заплаканими очима. Я наказав міліціонерові розв'язати мотузку і визволити дівчину.

Спротиву – не було... Я наказав передати її нам. А ми розберемо її провину і покараємо її по закону. Як доказ її вини мусимо мати книгу... І я простяг руку та відібрав таємничу книгу...

В цей момент до школи під'їхав драбинястий віз, запряжений парою добрих волів. На високо вимощеному сідалі сидів молодий, безногий, добре відгодований вояк. Всі затихли...

Кілька чоловіків обережно знесли безногого з воза і посадили його на столі-катедрі школи. Всі намірились слухати прибувшого.

Його балачка була традиційною вояцькою скаргою на страждання його на війні, в окопах, де він кров свою проливав і навіть позбувся обидвох ніг.

Говорив він дуже голосно, якимось захриплим голосом. Присутні уважно слухали каліку, хоча, напевно, не раз і не два вже чули його. Я переконався, що увага натовпу вже зосередилась на словах каліки.

Наказав підвести до мене дівчину, а міліціонерам оберігати її, коли будемо вести її до візка... З чверть години балакав вояк і все те саме, те саме. Людям докучило слухати його.

Натовп почав розходитись, а коли каліка скінчив та його винесли і посадили на воза, натовп рушив разом з возом. Вийшли і ми з учителькою в середині натовпу, а книгу, з обережности, я держав міцно під пахвою.

Коли ми йшли вузенькими вуличками, між городами, то на нас знову почав насідати натовп жінок, а декотрі навіть пробували висмикнути в мене "чорну книгу", галасували і погрожували дівчині...

Міліціонери були озброєні карабінами і могли охоронити її зброєю, але цей засіб був непевний та й не потрібний в цих умовах. Коли напади жінок на мене, щоб вихопити книгу, були дужчі і частіші, я рішив позбутися цієї книги, але пильніше охороняти дівчину.

Виглянувши попереду високий пліт і густу городину, я, з усього розмаху кинув досить тяжку книгу на город. Натовп з диким ревом кинувся перелазити пліт та шукати книгу.

Ми ж прибавили кроку і скоро вийшли на широкий київський шлях, де стояв наш візок. Я скоренько посадив дівчину, сам сів для охорони її і рушили в дорогу.

Вистояні коні дружно рушили по тяжкій, пісчаній дорозі. За нами вже не було нікого...

Я досяг свого – охоронив дівчину від тяжкої біди. Та тільки тепер я попитав її – а що ж то була за така страшна "чорна книга"?..

Дівчина розсміялася... "Книга, яку будуть переможно нищити петрівські баби, розпалені агітацією київських чорносотенців, була книгою моїх вправ в школі бухгалтерії Бобаря..."

Богацький П. З пережитого: Спогади // Вільна думка, 1955, № 12-52.

Оксамитова (Р)еволюція у Чехословаччині

17 листопада 1989 року силовики брутально били студентів: кількість поранених людей сягала декількох сотень. Ще того ж вечора Прагою розійшлася новина, що поліціанти забили до смерті одного студента, ця ж інформація миттєво поширилась і в західних ЗМІ.

Година папуги. Поїзд не в той бік

У свідомості генерала Лянґнер не було місця для думки, що один офіцер може зганьбитися обманом іншого. Лянґнер летів назад заспокоєний. Під крилом того літака, далеко внизу паровози тягли вагони. У вагонах сиділи польські військові. Їх везли не у той бік, про який домовлявся Лянґнер із Тимошенком і Шапошніковим.

Перше міністерство здоров’я України

На початку травня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський розпорядився створити Міністерство народного здоров’я та опіки. В УНР часів Центральної Ради такого міністерства не було. Медико-санітарна справа раніше перебувала у відомстві Міністерства внутрішніх справ, а потім окремого департаменту при уряді

Подвійне життя КҐБіста Заваригіна: чи міг чекіст співпрацювати з ОУН?

Павло Заваригін бореться з українськими повстанцями на Тернопільщині та робить непогану кар'єру. Але в якийсь момент все починає йти не так, і врешті решт чекіст стріляє собі в голову. Збереглися спогади, згідно яких Заваригін насправді став агентом ОУН. Чи не цим пояснюється самогубство?