23 липня 1917

23 липня 1917: Вибори та «чорна книга» вчительки з Межигірʼя

Місцевий міліціонер сповіщав, що баби напали на місцеву учительку, потурбували її та відібрали в неї її книгу, яку ухвалили спалити разом з дівчиною... вже й вогнище готове!

Не пам'ятаю, коли в Києві відбулися вибори до міського самоврядування (перший демократичний іспит), але готувались до них пильно різні партії і групи.

Безліч плякатів, відозв, листків прикрашували місто. Втягались в це змагання різні нації. Українці голосували на номер 12, вкупі з демократичними силами інших націй.

Не дрімали й обидві крайні політичні течії. Особливо чорносотенці: міщухи, крамарі, урядовці та власники – дрібні та більші.

Відгомін передвиборчого галасу розносився і навколо міста. Його розносили, між іншим, селянки, що ходили до Києва з молоком, птицею та городиною, а також з села Петрівець, біля Міжігірря – з ягодою (полуницями), яку плекали на своїх пісчаних пасочках землі, хліба вона не родила.

В недовгий сезон тих ягід петрівські баби носили кошиками своє добро на київський Житний базар. Тут, в київських "сидух" та їх покупців, а особливо в черниць Покровського монастиря, що ходили сюди зо своїми виробами, збирали вони різні новини, чутки та поголоски.

Вони перейнялись злобою та ненавистю до всіх, хто йшов за номером 4, бо то був номер жидівський, диявольський, якого проклинали і чернці та черниці.

До тих ненависних істот належала і міліція, що носила диявільську відзнаку на руці, та місцева молоденька вчителька, що завжди їздила до Києва з "чорною книгою" під пахвою.

Досвідчені люди в місті остерігали петрівчан, щоб вони не дались їй бути записаними до тої книги. А ще краще – ту книгу в неї відібрати та спалити.

В один з гарних, весняних днів мене покликали до телефону з Міжігірря.

Місцевий міліціонер сповіщав, що баби с. Петрівець громадою напали на місцеву учительку, потурбували її та відібрали в неї її книгу, яку ухвалили спалити разом з дівчиною... вже й вогнище готове. Я здержав цей дикий намір бабів, але учителька зосталася у них в полоні. Я чекаю вас...

Я дістав візок і коней в Деміївському цукроварі, як то бувало вже не раз, і чимдуж пігнав з двома міліціонерами у Петрівці. У Петрівцях на київському шляху мене зустрів міжігірський міліціонер, який повів мене і показав велику купу ріща, що мало бути вогнищем, на якому мають спалити учительку та її "диявольську чорну книгу".

Натовп жіноцтва та дітей почав відходити, коли побачив збільшення міліції та їх начальника. Я наказав міліціонерові з кіньми бути обережним і пильнувати, щоби їх не захопили петрівчани.

Ми ж всі мали своїм завданням визволити полонянку з її книгою. Я підійшов до можливого осередку натовпу та запропонував зібратись в школі, куди мають привести і учительку.

На диво – натовп мене послухав і ми зібрались в гарній, просторій залі школи, куди привели і учительку зі зв'язаними назаді руками.

Я просив зібраних заспокоїтись і розвʼязати дівчині руки, вона ж бо не зробила жодного злочину, а ви, що безпідставно позбавили її волі, вчинили незаконний чин, за що можете відповідати перед законом. Кажіть, чим вона провинилась перед вами...

Піднявся крик, галас й тупіт ніг. Багато жінок пробували сказати її вину, але несила було стримати галас. Я просив, кричав і махав рукою, щоб спинити крик, але нічого не помагало.

Тоді я догадався і засюрчав що було сили у полевий військовий свисток. Галас стих, але лише на коротку хвилю. Я засвистав удруге, але вже не було попереднього ефекту.

Старші віком жінки кричали щось про "чорну книгу", шарпали дівчину за рукави, що стояла бліда, тремтячи, з заплаканими очима. Я наказав міліціонерові розв'язати мотузку і визволити дівчину.

Спротиву – не було... Я наказав передати її нам. А ми розберемо її провину і покараємо її по закону. Як доказ її вини мусимо мати книгу... І я простяг руку та відібрав таємничу книгу...

В цей момент до школи під'їхав драбинястий віз, запряжений парою добрих волів. На високо вимощеному сідалі сидів молодий, безногий, добре відгодований вояк. Всі затихли...

Кілька чоловіків обережно знесли безногого з воза і посадили його на столі-катедрі школи. Всі намірились слухати прибувшого.

Його балачка була традиційною вояцькою скаргою на страждання його на війні, в окопах, де він кров свою проливав і навіть позбувся обидвох ніг.

Говорив він дуже голосно, якимось захриплим голосом. Присутні уважно слухали каліку, хоча, напевно, не раз і не два вже чули його. Я переконався, що увага натовпу вже зосередилась на словах каліки.

Наказав підвести до мене дівчину, а міліціонерам оберігати її, коли будемо вести її до візка... З чверть години балакав вояк і все те саме, те саме. Людям докучило слухати його.

Натовп почав розходитись, а коли каліка скінчив та його винесли і посадили на воза, натовп рушив разом з возом. Вийшли і ми з учителькою в середині натовпу, а книгу, з обережности, я держав міцно під пахвою.

Коли ми йшли вузенькими вуличками, між городами, то на нас знову почав насідати натовп жінок, а декотрі навіть пробували висмикнути в мене "чорну книгу", галасували і погрожували дівчині...

Міліціонери були озброєні карабінами і могли охоронити її зброєю, але цей засіб був непевний та й не потрібний в цих умовах. Коли напади жінок на мене, щоб вихопити книгу, були дужчі і частіші, я рішив позбутися цієї книги, але пильніше охороняти дівчину.

Виглянувши попереду високий пліт і густу городину, я, з усього розмаху кинув досить тяжку книгу на город. Натовп з диким ревом кинувся перелазити пліт та шукати книгу.

Ми ж прибавили кроку і скоро вийшли на широкий київський шлях, де стояв наш візок. Я скоренько посадив дівчину, сам сів для охорони її і рушили в дорогу.

Вистояні коні дружно рушили по тяжкій, пісчаній дорозі. За нами вже не було нікого...

Я досяг свого – охоронив дівчину від тяжкої біди. Та тільки тепер я попитав її – а що ж то була за така страшна "чорна книга"?..

Дівчина розсміялася... "Книга, яку будуть переможно нищити петрівські баби, розпалені агітацією київських чорносотенців, була книгою моїх вправ в школі бухгалтерії Бобаря..."

Богацький П. З пережитого: Спогади // Вільна думка, 1955, № 12-52.

Година папуги. Діти пишуть Сталіну

Чапський чув, як тут кажуть: "То чорт дорогою іде". Нібито, якщо кинути у вихор сокирою — потече кров. Дивні тут забобони. Учора ті "чорти" вилися попід ногами і перебігали дорогу збудженим і усміхненим колегам Чапського. Він заздрив щастю колег, які вже пішли за колючий дріт і табірні мури у далекий, широкий світ.

Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина І

Одним із вагомих епізодів у життєписі Митрополита Андрея Шептицького, як і в життєписі його молодшого брата бл. свщмч. Климентія — Праведника Народів Світу, є їхня участь у порятунку галицьких євреїв у часи Голокосту. Більшість інформації черпаємо зі спогадів очевидців, Порятунок євреїв — спільна справа братів, як і діяльність, спрямована на погашення антисемітських настроїв у тодішньому суспільстві, хоча більшість документів підписана самим Митрополитом. Парадокс у тому, що о. Климентій Шептицький був визнаний «Праведником народів світу» за порятунок євреїв у часи Голокосту, натомість заслугам Митрополита Андрея у такому визнанні було відмовлено.

Лютнева драма президента Бенеша

За столом в кабінеті президента Чехословаччини на Празькому Граді сидів сивий хворий чоловік. Президенту Едвардові Бенешу було лише 63 роки, проте постійні хвороби і тиск з боку політичних опонентів цілковито виснажили його. Президент щойно підписав призначення нового комуністичного уряду. Його держава, яку він власноруч засновував, будував і за яку бився десятиліттями, провалювалася в морок комуністичної диктатури. І під вироком Чехословаччині стояв його, Едварда Бенеша, підпис. Одного з найбільших демократів в історії центральної Європи ХХ століття.

Панас Мирний у 1917 році. Живий і голодний статський радник

Ні, Панас Мирний не помер у ХІХ столітті. Він та Іван Нечуй-Левицький - два письменники-класики, хто пережив революцію. І хоча його роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні" вивчали в школі всі без винятку покоління українців, для більшості цей факт - неабияка новина.