19 березня 1918

19 березня 1918: Крути (Памяти безталанних друзів)

Та хай минають сотки літ, а український нарід не повинен забувати тих 17-20 літніх героїв, що поклали свої голови за його щастя й волю. Ми, що зосталися жити покладемо все наше життя, всю нашу працю на те, щоб прославити те, за що ви зложили свої голови, - щоб наша безталанна – мати Україна, перемогла одвічних ворогів і сама запанувала у своїй хаті!

Минуло 4 роки з того часу як сталась ся страшна Крутська подія.

Та хай минають сотки літ, а український нарід не повинен забувати тих 17-20 літніх героїв, що поклали свої голови за його щастя й волю.

А ми, ті, що загубили тоді своїх найдорожчих друзів, ми через все своє життя пронесем в своїх спогадах їх світлий образ.

Ще під час смутних днів 1918 р., коли Київ переходив від Українців до большевиків і від большевиків до Українців, до нас дійшла жахлива звістка про крутську катастрофу, яка сталась 16 січня старого стилю.

У нас в "осередку середнєшкільників" ся звістка зробила гнітюче вражіння.

Багато й наших товаришів загинуло там. Кольченко, Мисан, Соколовський та й ще деякі наші осередчане не вернулися до нас більше.

Павло Кольченко

Як зібрались перший раз після відходу большевиків, то тільки й говорили про Крути. Називали імена загинувших, а в голосі бреніла ще надія: може ще вернуться?...

Та незабаром останню надію втратили. Нас повідомили, що забитих привозять до Київа і щоб ми готувались до похорон.

Нашвидку склався комітет з представників: студентства, середнєшкільників та родичів. Нам, середнєшкільницям – Тані Марковській і мені, доручено закупити квіти і прибрати труни.

Наш невеличкий осередчанський хор за допомогою пані Щуровської готувався до панахиди. Ми всіх сил прикладали, щоб провести в останню дорогу наших товаришів як найкраще, як найтепліше.

Нарешті привезено до Київа 28 трун. Де хто з наших пішов на двірець довідатись хто саме був серед забитих.

У вечері повернулись засмучені бліді зі страшними вражіннями. Трупи було там понівечено, вони були в такому стані, що пізнати кого небудь було майже не можливо.

З наших осередчан Соколовського признала його мати, дехто впізнав Мисана, був ще один труп, думали, що Кольченка, але певности не було, що се саме він, бо очі було виколото, лице так знівечено, що тільки по маленькому шраму на руці можна було догадатися що се він.

Сумні, зажурені в день похорон, ходили ми купувати квіти. Майже в кожній крамниці куди ми заходили заготовані похоронні вінки з написами: там від рідних, там від друзів, від Центральної Ради, від якогось з міністерств, або котроїсь організації.

Продавці, довідавшись, на що ми купуємо квіти, додавали нам дві-три квітки від себе, прохаючи покласти їх до трун тих, хто не мав в Київі ні родичів ні знайомих.

З тяжкими почуттями приїхали ми на двірець. Дізнавшись чого нам треба, нас провели до вагону, що стояв на запасних реях. По приставленій драбині увійшли ми в товаровий вагон.

Тут просто на підлозі, одна коло одної стояло 28 чорних трун. І в сих простих деревляних трунах лежав найдорожчий скарб України – лежали її сини, що без жалю віддали своє молоде життя для її добра і слави, за волю і щастя свого народу.

Платоніда Щуровська, керівничка хору середнєшкільників

Сльози набігли на очі, здавили горло і тяжке ридання вирвалось з грудей.

За що, за що ви загинули, марно віддали своє життя? Зрадники старшини покинули вас, утікли, і ось вони житимуть, користуватимуться з утіх життя далі, а ви - що заслужили кращої долі – ви лежите тут мертві замучені!

Одкрили першу труну: серьозне обличчя Мисана. Губи міцно стиснуті, очі закриті, вираз обличчя як і при життю задумливий, рішучий. Далеко від рідні, від близьких, попрощався він з життям.

Взятий в полон під час наступу російських військ на Галичину, він давно ждав повороту до дому. І не діждався, віддав своє молоде життя за щастя инших, за рідний край, за єдину святу Україну.

Спасибі тобі, друже, і прости, як що за твого життя серед нас, ми може мало уваги тобі присвятили. Люди тоді тільки як слід оцінюють ближнього, коли його нема вже поміж ними і повернути не можна!

Друга труна якогось не відомого. Молоде безвусе обличчя з виразом дитини, яку без вини ображано. Хай наші квіти будуть тобі подякою від усього Українського народу.

Підійшли до третьої труни. Тільки хотіли зняти віко, як почувся чийсь істеричний, жіночий голос: "Не займайте – се моя труна!".

Се мати Соколовського оберігає спокій свого сина. Довідавшися, що ми товаришки покійного вона тяжко заридала: "нема вже його між вами, не буде він більше ходити на ваші збори Осередку".

Газетне оголошення про розшук батьками Андрія Соколовського

А ось і труна того, хто колись був Кольченком. Та нема сили дивитися.

Милий, дорогий товаришу, що зробили з твого веселого, безжурного обличчя ті звірі? Де твої очі повні завзяття й захвату – юнацького запалу. Нема, нічого нема! Один страшний синій струп, а на місці блакітних живих очей дві страшні дірки…

Пригадується фраза небіжчика під час одного з останніх наших побачень: "яке гарне, яке чудове життя". Ми вертались тоді після веселої вечірки, безжурні, радісні, стомлені веселощами, він тоді перетанцював всіх.

Він так любив життя. І він умів жити. З таким захватом, з такою енергією працював в "Осередку", організовував, закладав, головував в ріжних комісіях та підкомісіях, надаючи їм стільки ваги і значіння!

Як недавно ще ми складали заяву до Центральної Ради про те, щоб міністром освіти назначили І.Стешенка. "Бить по сему" сказав він, пристукуючи долонею печатку "Осередку середнєшкільників". І зробилось дійсно по нашому.

За ввесь час нашого знайомства я не памʼятаю Кольченка без бадьорої, безжурної усмішки. Говорливий, енерґічний, рішучий.

Перед відходом на фронт, прощаючись зі мною і моєю подругою він теж сміявся: "Дівчаточка, ми вернемось переможцями". Не судилось – вернулись та не переможцями!

Перейшли до инших трун. Де які вже прибрано, коло де яких ще пораються родичі. Ось труна Володі Шульгина, що подавав стільки надій…

Володимир Шульгин

Та нема сил і змоги спинитись над кождою труною. Нема того пера, якеб списало все те горе, що ховалось в сьому товаровому вагоні, в сих чорних трунах!

О другій годині винесли труни, поставили на прості повозки, і рушив сумний похід. Попереду несли вінки, всі з жовто блакітними стьожками, де які з чорними.

За трунами йшли рідні, близькі, друзі. Сила народу провожала героїв до їх могили. Наш "Осередок" ішов окремо. Сумно похилені голови: попереду несуть прапор.

Співає кілька хорів, кінчить один, починає другий. Дійшла черга й до нашого хору.

Святий боже, святий кріпкий… почав один з хористів… Святий безсмертний… підхопили кілька голосів, та на раз урвались. Тяжке ридання вихопилось з грудей замість співу!

Де хто з хлопців старався ще стриматись, та не довго видержали і ввесь наш Осередок тяжко болюче ридав. Горячий жаль обхопив нас: "не всі ми тут, он попереду везуть тих, хто вже ніколи не буде разом з нами!". Не скоро, дуже не скоро зміг знову співати наш хор.

По дорозі сумний похід кілька раз спинявся. Наші "Діячі" та члени Уряду говорили гучні промови, та нехай иншим разом згадається про їхні нещирі слова, які тоді викликали в нас стільки обурення і ненависти.

Говорили їх ті, чиє місце скоріше повинно було бути там, де згинули сі 17-20 літні юнаки.

Похоронна процесія йде тодішнім Бібіковським бульваром (зараз - бульвар Тараса Шевченка)

Ховали на Аскольдовій могилі. Дорога була дальня, але ніхто з наших осередчан не пристав по дорозі – всі дійшли до кінця.

На краю провалля вирита широка яма. Уже стемніло, коли опустили туди першу труну, за нею другу, третю. Застукотіли грудки глини по віках і глухим стогоном відбились в наших серцях.

Прощайте дорогі друзі-товариші! Ми, що зосталися жити покладемо все наше життя, всю нашу працю на те, щоб прославити те, за що ви зложили свої голови, - щоб наша безталанна – мати Україна, перемогла одвічних ворогів і сама запанувала у своїй хаті!

Соборна Україна, 1922, Ч. 5 (17), 1 лютого, С.1-2.

Путін про пакт Молотова-Ріббентропа, Голокост і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії

Останнім часом помітно зросла активність російського президента у висловленні оцінок про історичні події та явища минулого. Зокрема це стосується чітко означеної європейцями ролі Сталіна і Гітлера у розв’язанні Другої світової війни, а також проблематики антисемітизму та Голокосту. Ще не вщухлі суперечки довкола виступу Владіміра Путіна 23 січня 2020 року в Єрусалимі, який ним сповна був використаний для пропаганди історичного наративу Кремля, і знову дискусія в світових медіа. Цього разу у зв’язку з публікацією 19 червня 2020 р. статті«75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім», в якій, серед іншого, Путін згадує і про Пакт Молотова-Ріббентропа, і про Голокост, і про Бабин Яр…

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?