1 листопада 1918

1 листопада 1918: Великий Листопад

Подія 1 листопада - це діло молоді, діло тих, хто створили Легіон Українських Січових Стрільців, а опісля УГА. Правда, діло підготоване цілим розвитком української Галичини останнього півстоліття. Воно, це молоде покоління, давно вже леліяло в своїм серці 1 листопада, давно плекало самостійницьку думку, готуючись до боротьби за українську державу не на словах, а навсправжки, в кривавому бою.

Дата 1-го листопада 1918 р. зостанеться навіки достопам'ятною датою в українській історії, в історії державно-політичного розвитку цілого українського народу.

Хоч це була подія регіональна, суто-галицька, проте сталася вона чином великого всеукраїнського значіння.

Оце всенаціональне, а не вузько місцеве, провінціональне значіння має 1-й листопад уже насамперед тому, що був він вирішальною подією в житті не якогось там глухого повіту, а великої области, що протягом мало не півстоліття перед 1-ою світовою війною відограла передову, величезного історичного значіння ролю в житті всієї Соборної України, як її духовий культурно-політичний Піємонт.

Тому ця подія не могла не відбитися на державно-політичному житті цілої української території.

З одного боку 1-е листопада це безперечно насамперед межева дата в історії східної Галичини. Вона, наче той граничний стовп, різко відділяє багатовікове підневільне минуле краю від героїчної доби відновлення давно втраченої його державности.

З другого боку, це знаменна дата також в історії взагалі Західної України, бож тоді, з розпадом австро-угорської імперії, й зелена Буковина й довгогноблене мадярами соняшне Закарпаття виявили свою волю жити власним, самостійним національним життям укупі з Галичиною й Наддніпрянщиною, прилучившися до братів-галичан і взявши участь в їхній Національній Раді, щоб разом із ними і з братами наддніпрянцями творити одну соборну українську державу.

Отож можна сміло сказати, що без 1-го листопада 1918 р. не було б і 22 січня 1919 р. У цьому й лежить невмируще всеукраїнське значіння 1-го листопада. Це справді вікопомна дата в нашій історії.

Газета "Діло" від 20 жовтня 1918 року з повідомленням про оголошення Української Держави

Розуміється, справа не в тій чи іншій формальній даті, а в самій історичній події.

1-е листопада, як факт як чин, могло бути скорше чи пізніше — це залежало від розвитку подій у Галичині в звязку з розвалом австро-угорської імперії.

Дата заіснування цього факту, дата, коли "вибухла" Україна в Галичині до деякої міри випадкова, як і дата 22 січня 1918 р. на Наддніпрянщині.

Але сама подія це жадний припадок, це неминучий, закономірний вислід усього історичного розвитку нашої національно-державної свідомости.

Чин 1-го листопада не міг не наступити, але його дата накинена нам обставинами, як обставинами була накинена перед тим дата 22 січня 1918 р. на Наддніпрянщині.

Відкладати виступ, зволікати його, вагатися — було вже годі, якщо ми не хотіли, щоб нас випередили поляки. Делегація польського уряду ось-ось мала зʼявитися у столиці Галицької України й оголосити східню Галичину складовою частиною новоповсталої польської держави.

Це був аргумент, що усував усякі вагання, яким підлягали галицько-українські політики старшого покоління, що судорожно чіплялись стерна засудженої на смерть Австрії.

Етнічна мапа Австро-Угорської імперії станом на 1911 рік.

Під натиском молодшого покоління мусіли уступити старі наші "австрофіли".

Подія 1-го листопада це діло молоді, діло тих, хто створили Легіон Українських Січових Стрільців, а опісля УГА; — правда, діло підготоване цілим розвитком української Галичини останнього півстоліття.

Воно, це молоде покоління, давно вже леліяло в своїм серці 1-й листопад, давно плекало самостійницьку думку, готуючися до боротьби за українську державу не на словах, а навсправжки, в кривавому бою.

І творило Легіон УСС не на те, щоб вибороти якусь там автономну українську провінцію в межах австро-угорського цісарства, як про це мріяли старші політики, а на те, щоб здобути в результаті воєнного зудару двох займанців свою власну державність.

Йдучи на кривавий тан формально, як окрема частина австро-угорської армії, наші Українські Січові Стрільці, вважали себе за військо Самостійної Української Держави й не мислили служити Австрії, тільки Україні. І кінець-кінців діпняли свого.

Піднявши 1-го листопада синьо-жовтий прапор, покінчили вони з довговіковим періодом національного поневолення, а відновивши старі державницькі традиції своєї тіснішої батьківщини, підготовили ґрунт під обʼєднання західної вітки українського народу зі східною в одній спільній українській державі.

І не дивниця, що саме від 1-го листопада зникає на нашому Заході стара племінна назва русини чи руснаки, а просто стихійно поширюється і вкорінюється єдина для цілої нашої території національна назва — українці.

Правда, століття перебування під чужими окупаціями не проминули без сліду й довго ще давали себе знати.

Акт 22 січня І919 р. лишився святочною деклярацією, що маніфестувала всенародню волю до об'єднання в одній державі.

Тимчасом існували поруч себе дві окремі українські республики — Східня і Західня, з окремими урядами, окремими арміями, окремими дипломатичними представництвами та з усіма негативними наслідками, що випливали з цієї двоторовости.

Не вважаючи на всі зусилля з обох сторін, трудно було відразу злучити в одну міцну спільноту ще так недавно розділені чужими кордонами й пересякнуті чужими культурами і впливами вітки одного й того самого народу.

Не були ще цілком переборені розбіжності в поглядах і навичках, виплекані довговіковим відрубним життям у ріжних державно-політичних умовах.

Розуміється, в сприятливіших, ніж були тоді, умовах ці ріжниці незабаром вирівнялися б, досить швидко пережилися й забулися б зовсім у другому поколінні.

Але доля поскупила нам таких потрібних для зміцнення й розбудови молодого державного твору мирних спокійних обставин. А на додаток, до труднощів внутрішнього характеру прийшли ще труднощі зовнішні: боротьба на два фронти — проти москалів і поляків.

В результаті кривавих змагань наша молода держава не вдержалася й ціла Україна опинилася аж під чотирма займанщинами.

Але ж ідея 1-го листопада не завмерла в цій катастрофі. Творці його ніколи її не зрадили.

Вони не мали нічого спільного з старим рутенством та новішими його ремінісценціями, що їх надавали західньо-українському громадянству ріжні політичні спекулянти під тим чи іншим виглядом.

Згадаймо хоча б утопійну концепцію окремої галицько- волинської держави, яка ніби-то мала всі економічні й політичні підстави для самостійного й незалежного існування (що за нечувана наївність) між Польщею, Мадярщиною та Великою Україною, властиво червоною Московщиною, що її загарбала.

Концепцію цю в 20-х роках висували й пропагували, як знаємо, деякі публіцисти, навіть науковці (др. Ст. Рудницький), які стояли близько до оточення диктатора Петрушевича.

Була вона відсвіженням висуваної ще в часі 1-ої світової війни певними політиками з табору д-р Костя Левицького (др. Вол. Сінґалевич та ін.) концепції окремого галицько-волинського коронного краю в межах Австрії.

Восени 1918 року українці-галичани покинули спільне помешкання з поляками та взялись накривати власну хату стріхою

Творці 1-го Листопада не несуть ніякої відповідальности за ці перелицьовки колишнього застінкового рутенства. Не можна закидати зради ідеям 1-го листопада и широким кругам західньо-українського громадянства.

Чин 1-го листопада ніколи не тратить свого чарівного блиску в його очах і щороку оживав в серцях і душах усіх свідомих патріотів на цілому просторі західньої України.

Скрізь святковано цей день незвичайно врочисто, не зважаючи на переслідування окупаційної влади. Не меркне слава листопадового чину й на еміграції. І не дивниця.

Не давали їй ні на мить забутися, піти в непамʼять щораз нові борці, що приходили на зміну УСС, УГА чи СС-ам Евгена Коновальця — борці ОУН, Галицької Дивізії й УПА.

І це зовсім не припадкова річ, що листопадова ідея знайшла нарешті своє здійснення за нашого часу на еміграції, — тут бо зійшлися побіч себе земляки з усіх кінців широкої української землі.

Щойно на вигнанні переборюють представники ріжних українських земель рештки провінціяльних окремішностей, пережитки накинених чужими впливами навиків і комплексів та створюють ту єдність, яку 30 років тому підніс на своєму прапорі великий листопад 1918 р.

Обʼєднана фізично під тяжким ярмом кривавого займанця знайшла Соборна Україна своє духове обʼєднання, своє власне державне представництво за кордоном у новоствореній Українській Національній Раді, спільному для всіх українських земель державному органі.

Так довершене діло 22 січня 1919 р., започатковане 1 листопада 1918.

Тридцяті роковини Листопадового зриву 1918-1948. – Регенсбург: Накладом видавництва "Червоної Калини", 1948. – С. 3-6.

Пастор з Майдану Ральф-Ґергард Гаска

Якщо ці події нас чомусь навчають, то ось чому: перед силою цих багатьох «маленьких» людей, які з вірою у Господа ідуть своїми дорогами, не встоять жодні тирани і диктатори, і всі самозакохані та байдужі можновладці мають боятися їх, бо не вони переможуть.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Хто вбив Галю?

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».

Оксамитова (Р)еволюція у Чехословаччині

17 листопада 1989 року силовики брутально били студентів: кількість поранених людей сягала декількох сотень. Ще того ж вечора Прагою розійшлася новина, що поліціанти забили до смерті одного студента, ця ж інформація миттєво поширилась і в західних ЗМІ.