18 січня 1919

18 січня 1919: До Києва!

Революція — це взагалі час, коли на поверхню випливає усяке шумовиння, виринають усякі типи, що в нормальних часах не мали би ходу: істерики, пів-божевільні, садисти, півкримінальні й кримінальні осібняки. Було таких аж надто багато і в українській революції

Київ прекрасне місто, а по Львові (тим більше по Станислаївові!) виглядає справді на столицю. Але вїзд до Києва (із заходу) фатальний. Річ у тому, що залізничий двірець південно-західніх шляхів (з Бродів, Волочиськ чи з Одеси) погорів ще на кільканадцять років до світової війни і його чомусь не відбудовано („дбайливість" матушки-Росії про Малоросію!) Поставлено натомість тимчасові деревяні шопи.

На кожного приїзжого цей двірець — брудний, незугарний, занедбаний, робив сумне враження. Воно не поліпшалося, коли ви вийшли перед двірець, до „звощиків" (фіякрів).

Оці „звощики" майже всі були корінні Москалі. Коні в них не в хомутах та не в так званих півшорках, як це водиться у нас, а на кацапський спосіб, у так званих дугах. Самі „звощики" з патлатими, звичайно рижими, бородами як лопати, у величезних довгих кожухах та ще до того наче випхані. Все те робило чуже, непривітне враження.

І ця частина міста, через яку зразу їдеться — „за Либеддю" — не могла одушевляти. Сама Либедь — річка, що, як каже Несторовий Літопис, дістала свою назву від Либеді, сестри князів Кия, Щека і Хорива— це тепер мізерний, занечищений потік. Вздовж вулиці вугляні склади, бідні завалюхи, босяцькі завулки.

Я знав цей двірець, звощиків, це залибедське передмістя та його вибої ще з перед світової війни, коли я їздив до Києва за царських часів. Війна та революція не причинились до поліпшення їх вигляду — навпаки! Я побоювався за враження, яке оцей вїзд до Києва зробить на наших делеґатів Галичан, особливо на селян.

Перші враження лишаються та впливають на вироблення осуду і образу. Тому я подорозі до Києва приготовляв делеґатів на ці враження оповіданням про цей двірець, звощиків і т. д. лаючи Москалів за це все. Російська влада з розмислом держала цей нелад, кацапів-звощиків і т. д., щоб принизити Київ у прирівнянні до Москви. Як ми отже заїхали перед деревяні шопи, звані „вокзалом" (двірцем), мої делеґати не були розчаровані. Вони вже знали цю мізерію з моїх слів. Та все таки не могли здержатись від порівнювання цих деревяних буд з прекрасним, величавим двірцем у Львові.

Та тут зустріла нас несподіванка, що казала цілком забути на шлапавий вигляд двірця, звощиків, на брудні завулки і т. д. На пероні, де ми висіли з поїзду, витягнена як шнур стояла почесна чота рослих, струнких як смереки Січових Стрільців, в довгих шинелях (плащах), що сягали їм майже до кісток, в міцних знаменитих чоботях та в сталевих, французьких шоломах.

Синьо-жовтий прапор із золотим тризубом виднів на правім крилі чоти. Кілька молодих, елегантних старшин стояло перед чотою. Військова музика, — не нашого австрійсько-галицького типу, а козацького складу (більше деревяно-дутих та битих інструментів, а менше металевих) — видніла була за чотою.

Коли ми висіли з вагонів, музика заграла „Ще не вмерла Україна". Звичайно, коли у нас співають національний гимн, виходить він шлямазарно, наче „марш робучого вола", як це раз влучно написав Осип Маковей.

Але це „Ще не вмерла" військової музики в Києві було грімке, боєве. Знявши шапки, ми зближалися до почесної чоти, супроводжені офіцерами, що нас повітали. А були це командант Києва, полковник Євген Коновалець, його шеф штабу полковник Андрій Мельник та ще кількох, між ними сотник Юліян Чайковський, що був начальником розвідки та „отаман постачання" п. Д.. якого я знав ще з Хвастова.

Командант почесної чоти випрямився як струна, закомандував різко: „Позір чота — вліво глянь!" і сам засалютував шаблею. Чота зробила відповідний рух крісами, а прапор похилився, кланяючися делеґації Галицької Волості. Члени цієї делеґації, непривичні до таких почестей, смирні галицькі селяни й провінціональні інтеліґенти, були зненацька заскочені цим привітом.

Привичні до галицької ощадности, вони самі таскали свої клунки чи валізки й боялися лишити їх хоч би на хвилину на пероні — хоч я, надармо, намовляв їх це зробити. Ось так, обвантажені клунками, приймали вони привіт від почесної чоти, від прапору і від штабу старшин команди Києва. Миттю обяснив я пошепки голові делеґації, д-рові Левові Бачинському, хто це нас вітає. Д-р Л. Бачинський подав руку полковникові Коновальцеві і подякував кількома словами за привіт.

Всіх членів нашої делеґації посадили в автомобілі й повезли до одного з першорядних готелів. Подорозі, сидячи в автомобілі побіч Лева Бачинського, я спитав про причину його нагло попсованого настрою. Він розповів мені, що оцей п. Д., „отаман постачання", від літ добре відомий йому (Бачинському), як адвокатові, із суду в Станиславові.

Там цей п. Д. був канцелістом, писаром чи підурядником. За те, що він роками спроневірював стемплі долучувані сторонами до документів (за брак цих стемплів ці сторони, звичайно селяни, платили кари!), цей Д. дістав кілька років тюрми і сидів у станиславівській тюрмі. Як Москалі в 1914 р. зайняли Станиславів, усі вязні вирвалися з тюрми. З того часу він пропав без сліду, аж оце виринув у „революційній" армії Директорії як „отаман постачання". Міліонові магазини в Білій Церкві й Києві були під його рукою. Знав, де приміститись ...

Революція — це взагалі час, коли на поверхню випливає усяке шумовиння, виринають усякі типи, що в нормальних часах не мали би ходу: істерики, пів-божевільні, садисти, півкримінальні й кримінальні осібняки.

Було таких аж надто багато і в українській революції: добра половина всіх цих самозванчих отаманів (побіч них були й високо ідейні типи), різні агітатори, демагоги, бунтарі.

Були такі й у Галичині — тільки, що там не давали їм ходу. В Галичині дисципліна була більша, контроля громадської опінії сильніша. В малій Галичині тяжко було такому птахові „згубитися". Тут можна було погуляти ... Різні галицькі авантюрники, що їх у Галичині держали в тіні, на Великій Україні виринали на високих становищах.

Із цього приводу нераз були тертя між Галицьким Урядом і Директорією чи урядом Петлюри. Галицький уряд нераз мав враження, що придніпрянські революційні міністри просто навмисне фаворизували різну галицьку полову. Це мала бути нібито „революційна" політика в противенстві до галицької „буржуазної заскорузлости".

Коли я вітався з полковником Коновальцем на залізничому двірці, він сказав мені, що ціла галицька делеґація є гістьми корпусу Січових Стрільців на ввесь час нашого побуту в Києві та що до її розпорядження будуть дижурні стрілецькі старшини та автомобілі. Так і було. Січові Стрільці чи там їх команда (полковник Коновалець, полковник Мельник і т. ін.) гостили „своїх" краянів-Галичан по-княжо.му.

Приміщено нас у найкращих кімнатах найліпшого готелю та гощено нас багатими обідами, вечерями та сніданками. З готелю до двірця Директорії (передше гетьманського, а ще раніше царського), на Софійську площу чи до будинку Міської Опери, де відбувався Трудовий Конґрес, вожено нас стрілецькими автомобілями.

Київський готель "Континенталь", у якому жила галицька делегація у січні 1919 року

Для тих членів галицької делеґації, що не бачили ще Києва (а були це малощо не всі!), уладжено групові прогульки для оглядин міста під проводом Стрілецьких старшин. В українських театрах, а було їх три, дано галицьким делеґатам дарові льожі. Можна собі уявити, що галицькі делеґати, особливо селяни, були очаровані Києвом, його храмами, Печерською Лаврою, музеями, театрами, Хрещатиком, видом Дніпра, княжою гостиною. Це наче в казці.

Київ, оцей славний, старий, справді золотоверхий, святий Київ, що про нього стільки вони від малку наслухалися та начиталися, полонив їх.

Сам собою Київ прекрасне місто. Положений на горбах, що стрімкими кручами вриваються над Дніпром, Київ має пречудові, ґрандіозні види на Дніпро та Задніпровя, на Гетьманщину. Деякі частини міста, як напр. Липки, Печерське та південно-західня частина міста (коло університету ім. Св. Володимира та ботанічного саду) тонуть у садах. Шевченковий бульвар, висаджений рядами тополь, тягнеться на які два кілометри і є одним з найкращих бульварів Европи.

Криті золотими та срібними банями церкви мерехтять до сонця. А на кожному кроці історія говорить: Софійський Собор, памятник гетьм. Хмельницького, Десятинна церква, колона св. Ольги (з цегол з її терему), руїни Золотих Воріт, Хрещатик, Підвалля, Боричів Уїзд (згадуваний у Нестора і в Слові о полку Ігоря), памятник Володимира Великого, Андріївський Собор, Брацький манастир з Академією (Могили), Почайна (пристань згадувана ще г. Нестора!) Щекавиця і Аскольдова могила, Печерська Лавра, Мазепова Дзвіниця і т. д., і т. д.

Ціле місто — це один археологічно-історичний музей, величавий музей! Історія говорить до Вас на кожному кроці. Галичани були одушевлені Києвом ...

А з другого боку Кияни залюбилися були в Галичанах, особливо в селянах. Ось Хрещатиком або Велико-Володимирською йде гурт делеґатів-селян: старий, сивий як голуб, але кремезний Сандуляк у покутськім киптарі та гарно, в узори декорованім, кожушку.

Коло нього рівно кремезний Дувіряк з Делятинщини чи Надвірнянщини та два-три селяни з буковинської Верховини, всі по-своєму вдягнені: у клепанях, киптарях, узірчастих кожухах. Побіч них делеґат із Бойківщини та Поділля — то в кожухах, то в сукманах, чи опанчах. А між ними всіма, як гірська ялиця, виростає понад голови Шекерик-Доників з-під Чорногори.

Червоні краски його розкішного, багатського, гуцульського одягу мерехтять здалека. Всі Киянки задивлялись на цього красуня-легіня — очей не могли відвести. Наших делеґатів задержували, випитували, відки вони. Дивувалися, що й „вони Українці"; прислухувалися до їх говору. Галичани були сенсацією цих днів. Уся преса вітала їх; щодня писала щось про них.

Здавалося б, що оце все зверхні прояви, мало не театральщина, без серіозного значення. Та воно не так. Оця гостина 65-ти визначних представників Галичини, Буковини та Закарпаття у „матері руських городів" мала свою колосальну психологічну вагу. Їх поява на вулицях Києва, їх розмови із стрічними людьми, їх інтервю у часописах, навіть їх ориґінальна ноша та діялект, мали величезне значення для пробудження всеукраїнської, соборницької ідеї серед Киян та Придніпрянців узагалі.

Хоч Придніпрянці Свідомі, що Київ це серце України, але в їх думках дуже неясно, як далеко сягає оця Україна. Щодо цього вони гірші партикуляристи від Галичан, а хто зна, чи не перевищають у партикуляризмі Буковинців або й Закарпатських Руснаків. У пересічного Киянина Галичина — це Польща, а Україна кінчиться десь уже на Поділлі, а напевно вже у Волочиськах. Навіть переважна частина молодої, революційної інтеліґенції — коли вже не думала так — то все ж відчувала так.

Аж тут ось зявилися між ними живі Галичани, свідомі Українці, свідомі соборники. І то селяни. Не „дядьки", з яких можна трохи пожартувати, а зрілі політично люди, що неодного придніпрянського революціонера-інтеліґента в кут заганяли б у дискусіях.

Коли ж прийшло до нарад у Трудовім Конґресі, то Придніпрянці першенство у парляментарному веденні Конґресу на всій сесії дали Галичанам.

Київ і Україна вперше усвідомили собі, що таке Галичина, чим вона є для України — а саме, що вона не тільки якась там західня окраїна, але кузня української політичної думки, культурний міст до Заходу, лябораторія свідомого Українства та ідеї української соборности.

Здається, що від часів, як Галичанин, Петро Конашевич Сагайдачний, у Києві, на Подолі, фундував Братську Школу, а Галичани-професори — Кнігиницький і Плетенецький — організували її (около 1615 р.), не було такої „інвазії" Галичан у Києві й такого напливу галицького духа — зрівноваженого, зрілого, організуючого, консервативного, сильно національного, державницького, всеукраїнського духа.

І Кияни, здається, зрозуміли значення цієї галичанської інвазії та піддавалися їй. Наче відчули, що оці Галичани мають якесь національне післанництво: защіплювати, скріпляти та оформлювати ідею української державности та соборности. Київ жив ті дні під знаком Галичини. Галицькі Січові Стрільці (скріплені головно Гуцулами), держали його своєю збройною рукою. А галицька делеґація — політична верхівка Західньої України — витискала на ньому печать своєї думки.

І на самих Галичан Київ подіяв. Ще й як! Українське соборництво Галичан, що було ідеологічного характеру, начитане з Шевченка та з Історії України, з „України Ірреденти" Юліяна Бачинського, з „Самостійної України" Миколи Міхновського, з „Руси-України і Московщини-Росії" і т. д., стало ось тут, у Києві, чимось реальним і живим, бо переживаним кожним із делеґатів, чи був він інтеліґент чи селянин, Галичанин, Буковинець, чи Клочурак із Мармарошу.

Україна і Київ перестали бути лиш поетично-романтичною мрією. Вони стали дійсністю, частиною душі кожного галицького делеґата. Галичани почули себе за одно з Києвом та з усією тут зібраною Україною.

Разом із Слобожанами, Полтавцями, Запорожцями, Низовцями, Подолянами, Поліщуками щераз творили вони історію України — на Софійській Площі, в Трудовому Конґресі, всеукраїнську історію! Йшли слідами Романа Самодержця та короля Данила, гетьмана Сагайдачного, Кнігиницького, Плетенецького.

Зливалися свідомо та власною волею з головним руслом України, скріпляли його, впливали на його напрям. Це лишило печать на їхніх умах та серцях, на їхній свідомості. До Києва їхали Галичани; з Києва вертали Все-Українцями. Це впливало опісля — нераз і фатально — на їхню власну політику та долю. Під чаром соборности вони залишилися ними назавжди.

Чар Києва — матері всіх городів українських, символу всієї України — був надзвичайний.

Битва за Шостку 1918 року

Шість діб, з 2 по 8 квітня 1918 р., шосткинці билися з більшовицькою Особливою армією Ремньова. Билися з тими самими петроградськими загонами матросів, що 29 січня 1918 р. вбивали київських студентів під Крутами. Шосткинські робітники ціною своїх життів зберегли пороховий завод для Української держави.

Антон Дробович: Гри в одні ворота не буде

Розмова з Антоном Дробовичем, головою Українського інституту національної пам’яті (УІНП) про польсько-українські відносини, спільні плани та проекти, виклики на новій посаді, а також про те, кого він вважає героями України. Інститут Антон Дробович очолив у грудні 2019 року, після того, як виграв конкурс, попереднім керівником був Володимир В’ятрович.

Луцьк в окупації: побороти епідемії й вижити!

Луцьк – одне з перших українських міст, яке було окуповане вермахтом вже надвечір 25 червня 1941 року. Нова окупація приносить не тільки усі «принади» нацистського режиму, але й епідемії

Як і чому вікінги опинилися у Західній Україні

Як тут опинилися скандинави? Вони були важливою частиною державного апарату Русі, особливо в період правління князя Володимира. З літопису відомо, що Володимир був змушений тікати у Швецію після невдачі у міжусобній війні. Звідти він повернувся із армією варягів, які допомогли відвоювати спадщину.