29 січня 1918

29 січня 1918: Загибель студентського куреня під Крутами

Я мав нагоду допитати кілька вояків Студентського куреня, що випадково врятувалися від смерті під час бою під Крутами

29 січня ввечері до штабу Гайдамацького Коша на ст. Бобрик зголосилося кілька учнів, що прохали відправити їх додому в Київ.

Це були підлітки від 14 до 16 років з обвітреними червоними обличчями, з задубілими руками, в шкільних убраннях, поверх котрих уже були накинуті звичайні стрілецькі плащі, якими їх прикрила дбайлива рука гайдамаків; юнаки, що розігрілись чаєм, ззавзяттям оповідали свій бій.

Не можна було добитися від них докладного опису бою, бо вони були дуже зденервовані і змучені.

А коли наприкіці почали питати їх, що сталося з їх товаришами по куреню, то нерви одного з них не витримали, і він почав гірко плакати, а крізь сльози чути було: "побили всіх... я бачив, як такий-то був забитий кулею, другого (прізвища не пригадую) заколов москаль, та багато лежало ранених".

З короткого допиту все ж вдалося уявити картину бою…

29 січня ешелони червоної армії підійшли до ст. Крути і висадили десант. Певно, червоному командуванню було вже відомо, що якась українська частина зайняла позиції під ст. Крутами і перегороджує їм шлях на Київ.

Москалі розпочали наступ. Студентський курень, що займав позицію з обох боків колії, вступив з ними в бій.

Це було біля 10-ї години ранку. Мороз доходив до 12–15 ступнів.

Місцевість, на якій лежала лава, не давала майже жадного укриття. Юнаки лежали на голому снігу. Шанців не було.

Не відкриваючи вогню, москалі широкою лавою пішли на курень. Останньому була подана команда відкрити вогонь. Залунали стріли бойців, які квапливо стріляли, наладовуючи рушниці одубілими руками.

Певно, вогонь юнаків, хоч і безладний, наносив москалям втрати, бо їх лава залягла і теж відкрила вогонь. Далі бій продовжувався своїм нормальним шляхом.

Москалі перебіжками почали наближатися до лав юнаків. З одного боку до 1000 досвідчених бойців, з другого – не більш 150 чоловік молоді, що вперше була в бою.

Розпалені обставинами бою, юнаки безупинно стріляли. Тим часом москалі своїм лівим крилом обходили ріденьку українську лаву.

Серед юнаків були вже перші жертви – це забиті, що нерухомо лежали на снігу; чути було стогін ранених, але ж юнаки з рідкісною впертістю і відвагою боролися далі.

Ніхто з них не думав про відворот, усі продовжували лежати і стріляти в той час, як небезпека оточення була вже явна.

Ось і ворожий бронепотяг зробив кілька стрілів і замовк. Тим часом маневр червоних – обход нашого правого крила закінчився. Відступати було вже запізно.

Напівзамерзлі юнаки з великими труднощами володіли мало їм відомою зброєю – рушницею, а ноги, що зовсім замерзли, відмовлялись рухатись.

З останніх сил боронилася молодь від ворога, який на короткій віддалі розстрілював її, а, наблизившись, почав колоти багнетами.

Біля 15 годин все було вже кінчено і тільки залишились на снігу трупи юнаків.

Майже п’ять годин жменя дітей стримувала наступ тисячного загону ворога. Трупи юнаків ще довго лежали на полі, аж поки жалосливі селяне не прибрали їх.

Так трагічно закінчився запал українських дітей – послужити своїй Батьківщині.

Скільки треба мати відваги, щирості, аби вмерти в такий спосіб, в той час, коли в Києві тисячі здорових, сильних українців байдуже ставилися до наших бойових чинів.

Українські діти сміло і відважно пішли битися з ворогом. Наша молодь у свойому завзятті, любові до своєї Батьківщини випередила дорослих….

Військова справа. – 1928. – Ч. 2. – С. 5–8.

Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ, 5-6 червня 1990 р.

Як установа божественна, Церква незмінно і недвозначно виявляє свою сутність у соборній свідомості своїх членів, натхнених Святим Духом. «Бо зволилося Духові Святому і нам» - так владно висловлює перший Апостольський Собор в Єрусалимі свою постанову.

Пам’ять про війну: дискурс демократії та дискурс тоталітаризму

Сьогодні неспокутуваний злочин комунізму повертається примарою нового світового конфлікту. Тому конфлікт історичних пам'ятей має не лише політико-ідеологічну, а перед усім, етичну природу і пов'язаний із нерозкаяністю за злочини комунізму. Отож, хай із сьогоднішнім ювілейним ушануванням жертв Другої світової війни прийде до нас усвідомлення що тоталітарне будяччя проросло на нашому полі не випадково. У Ялті 1945-го знесилене людство залишило ті зерна. Наше завдання сьогодні те будяччя виполоти.

ГУЛАГівська «одіссея» Патріарха Володимира

18 липня 1995 року спецпризначенці підрозділу «Беркут» битимуть кийками священників та мирян під стінами Софії Київської. Такою буде реакції української влади на бажання поховати у стінах храму українського православного Патріарха Володимира – Василя Романюка. В’ячеслав Чорновіл тоді викрикуватиме, що це “кінець незалежної України…”. «Беркут» і далі робитиме свою справу. Патріарха так і не поховають у храмі, а лише перед його стінами. Ці події ввійдуть в історію, як «чорний вівторок». Та передуватиме їм не менш напружене та сповнене боротьби життя. Історія «одіссеї» Патріарха Володимира концтаборами та тюрмами ГУЛАГу.

Спільний біль. Спільна історія. Дискусія до Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

Щороку 18 травня в Україні відзначається День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу – згадуються події 1944 року, коли радянський тоталітарний режим насильницьки виселив людей із їхніх рідних земель. Цей день офіційно започаткований тільки 2015 року, а історія та традиції кримських татар досі залишаються загадкою для багатьох українців.