12 жовтня 1919

12 жовтня 1919: Світлої пам’яти старшини Михайла Овчара

В велетенській боротьбі за остаточне визволення України од червоних і чорних імперіалістів, що насідають на нашу батьківщину з усіх боків, гине цвіт і краса нашої нації, її найкращі, найодбірнійші, найкультурнійші, найвірнійші сини

Скільки тих жертв? Скільки уже насипано тих могилок героїв, з хрестиками і без них, розкиданих по всьому простору Соборноі України, в яких одпочивають вічним сном сини безталанного Українського народу, який більше всього любить волю і більше всього ненавидить гнобительство і рабство?

Скільки їх і де чия? Ніхто ніколи не перелічить, ніхто ніколи не узнає.

Далеко од рідних сіл і міст, по полях і лісах, по шляхах і кладовищах розкидані могили наших національних героїв-мучеників, що оддали за добробут народу рідного, за волю України своє особисте щастя, на яке мали право, усе, що мали найдорожчого, найціннішого — своє молоде життя.

І до тих могил, до тих несчислимих жертв нашого лихоліття, прибавилася ще одна свіжа могила героя, борця за Самостійну Україну, — сотника N залізничного полку Михайла Антоновича Овчара.

Михайло Овчар родився в 1896 році в с. Скоморохах Старих, в Галичині. Скінчив українську гімназію в Станиславові в 1915 році.

Родившись в українській сімʼї і одержавши національне виховання змалечку, з перших клясів гімназіяльних, М. Овчар став завзятим патріотом України, яких у нас на превеликий жаль, не так багато ще й тепер. Патріотом, у якого слово не розходилось а ділом.

Починається велика європейська війна. М. Овчар став в ряди січового стрілецтва і в його рядах завзято б'ється в московськими окупантами в Галичині, де кінчає школу підстаршин. З початку визвольного руху на Україні Овчар переходить на службу на Наддніпрянщину, де й служить в декількох українських військових частинах, сіючи кругом себе, де тільки бував, національну свідомість та любов до рідного краю.

Під час повстання проти зрадника Скоропадського, Овчар б'ється в перших рядах. За бойові відзнаки його проізводять в ранг старшини.

Гаряча любов до України кидав його всюди, де тільки були потрібні чесні, енергійні робітники.

В найтяжчі для української армії дні, коли вона була оточена з усіх боків і здавалось доживала останні дні, в памʼятні дні "отаманодержавія", коли всякі кар'єристи, ці вовки в овечій шкурі, позалазили на великі посади і своєю роботою на "користь України" руйнували все, дискредитували саму ідею утворення національної армії, коли ріжні боягузи, в найтяжчій для республіки мент, під всякими благовидними предлогами, ганебно залишали франт і тікали хто куди мів в тил, сотник Овчар кидав службу в тилу і вступав в ряди славного дієвого N залізничного полку.

Повинність кликала його на поле чести, туди де рішилася на довгі роки доля України, де свою любов до батьківщини доказувати не словами, а власною кровію і своїм життям.

В короткий час Овчар стає кращим, у всіх відношеннях, старшиною в полку. Натура м'якенька, лагідна, добродушна, що нікого нічим не могла вразити, в бою з ворогом становилась залізною і нікому не давала спуску, ні своїм, ні чужим, ні ворогам, ні приятелям.

Командуючи то сотнею, то командою шукачів, він ніколи не думав про свою безпечність. І ніколи не боявся смерти.

Не одни раз сотник зі своїми козаками брали полонених, ріжні трофеї, одбивали у ворога зброю, добували цінні відомости про ворога і т. п. Заслуги його в полку були величезні.

Він завше був живим прикладом, не тільки для козаків, але і старшин, як треба тримати себе в бою і бути козакові товаришем-порадником. Козаки охоче йшли за ним всюди і з ним не боялись нікого і нічого.

В цілих десятках гарячих, удачних і неудачних боїв приймає участь сотник Овчар і сотні раз заглядає він сміливо смерті в вічі. Доля довго берегла героя, та не зберегла...

10 жовтня з денікінськими бандами, коли Овчар з ватагою шукачів атакував в пʼять раз сильнішого ворога, ворожа куля попала йому просто в серце і Овчара не стало.

В особі Овчара Українська Армія втеряла хороброго і чесного старшину — лицаря повинности, вірного сина України і глибоко переконаного самостійника, а однополчане найкращого товариша-провідника, що не тільки йшов за другими, але вів других і, сам.

Усі хто знав покійника глубоко відчують цю втрату старшини. Поховано Овчара з військовими почестями, з промовами в селі Крижополі 12 жовтня. На похороні було багато селян, які гірко плакали над долею героя.

В обіймах рідної землі, спи спокійно лицарю, Ти заслужив своїм коротким бурливим життям цей спокій! Нехай же буде земля тобі легка і вічна тобі память!

Український козак, 1919, № 77

Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

«Нами розчинять, а вами замісять», – промовив старий єврей невідомо до кого, крокуючи разом з іншими берестюками юдейської віри до ґетто повз хату на міському роздоріжжі.

Пастор з Майдану Ральф-Ґергард Гаска

Якщо ці події нас чомусь навчають, то ось чому: перед силою цих багатьох «маленьких» людей, які з вірою у Господа ідуть своїми дорогами, не встоять жодні тирани і диктатори, і всі самозакохані та байдужі можновладці мають боятися їх, бо не вони переможуть.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Хто вбив Галю?

Нещодавно в українському медіа-просторі з’явилася стаття Наталії Крестовської, присвячена різноманітним видам історичних фейків та методам боротьби з ними на прикладі поширених в сучасному українському суспільстві міфах.
Ще одна фейк-фольк-хісторі, що періодично набуває популярності в українському суспільстві – це «істинний» варіант широковідомої народної пісні про Галю «Їхали козаки із Дону додому».