Спецпроект

Ярослав Грицак: "Росія сама боїться відверто глянути у власну історію"

"Якщо серед учасників діалогу будуть переважати так звані зручні історики, то я сумніваюся, що ефект від їхньої праці буде добрим. Бо чесна розповідь про своє історичне минуле більше допомагає примиренню, аніж солодкувата версія історії..."

Протягом останніх тижнів питання порозуміння щодо українсько-російської історії та її складних сторінок отримало новий поштовх.

До цього спонукала заява прем'єра РФ Володимира Путіна про перемогу в Другій світовій війні та реакція в Україні (від смаження яєчні на Вічному вогні в Києві до заяв про "Україну як австрйський проект" у Львові).

На цьому тлі відчувається брак конструктивної критики та вдумливої аналітики, яку мала б запропонувати спільна українсько-російська історична комісія. Про деякі особливості її роботи в інтерв'ю з професором Українського католицького університету, істориком Ярославом Грицаком.

- За яких умов підходи до аналізу історії між народами-сусідами можуть бути адекватними та неупередженими?

- Історична політика може бути доброю, а може бути поганою. Через це, для мене вирішальним для успіху в роботі українсько-російської історичної комісії є підбір людей, які сидітимуть за круглим столом.

(Довідка "Історичної Правди": йдеться не про спільну робочу групу зі створення посібника з історії, а про спільну історичну комісію - академічний проект, який з українського боку очолює академік Валерій Смолій)

Якщо серед учасників діалогу будуть переважати так звані "зручні історики", то я сумніваюся, що ефект від їхньої праці буде добрим.

Бо мій досвід історика говорить мені таке: чесна розповідь про своє історичне минуле більше допомагає примиренню, аніж солодкувата версія історії.

- Чи існує прецедент аналізу спільної історії?

- Сама об'єднана Європа виникла на ідеї примирення. Нагадую, що і перша, і друга світова війни вийшли не звідки-небудь, а саме з Європи. Тому для повоєнних поколінь європейців головним гаслом було "Це ніколи не може більше повторюватися".

Центральним і найбільш відомим було французько-німецьке примирення 1950-х років.

Ярослав Грицак

У певний момент дійшло навіть до того, що французькі та німецькі історики написали спільний підручник - і він став ніби моделлю для подібних ініціатив. За французько-німецьким примиренням послідувало німецько-польське, а в останнє десятиліття ми стали свідками польсько-українського примирення.

І між істориками Україні і Польщі дуже добре працює підручникова комісія.

- Чому така велика увага звернена до роботи українсько-російської історичної комісії?

- Такого не було на початку і в процесі роботи аналогічної українсько-польської комісії. По-перше, тому що у випадку українсько-польської комісії обидві сторони визнали від початку, що жодна із сторін не може мати остаточної версії правди і ніхто із сторін не може нав'язувати іншій свого способу оцінки історичних подій.

Обидві сторони визнають взаємну засадничу рівність - і це можна назвати ситуацією діалогу. Крім того, саме польське суспільство перейшло те, чого не пройшло російське суспільство. Поляки провели дуже серйозну ревізію власної історії.

І тут велика заслуга належиться поколінню "Солідарності". Воно перейняло славетну тезу Єжи Ґедройця ще в 1950-х років: "Для добра Польщі ми повинні визнати, що Львів є українським містом, а Вільнюс - литовським містом".

Про Єжи Ґедройця і його переворот у історичній свідомості поляків читайте тут

Натомість скільки російських істориків та політиків готові визнати українськість Криму чи Донбасу? Натомість ми постійно чуємо з Москви, що українці та росіяни є одним народом, який розділений обома державами.

І це говорить не тільки Жириновський, але й патріарх Кирило, а навіть російський посол в Україні. Коли висловлюють таку тезу і з нею сідають на розмову за стіл, це викликає дуже великий сумнів, наскільки така розмова можуть бути сутнісною та розумною.

- Досвід спільної праці з поляками інший?

- Коли ми сідали за стіл з поляками, то такі питання навіть не виникали. Засадничо ми виходили з того, що ми два різних народи, які мають нелегку історію стосунків.

Ба більше, кожен, хто сідає за стіл до розмов, повинен мати мужність і відповідальність визнати найбільш неприглядні сторінки своєї історії і вибачитися за них сусідом - а так само має бути готовим вибачити сусіда.

Це є та формула, що була вперше застосована у листі польських і німецьких єпископів: "Пробачаємо і просимо пробачення".

Жоден російський історик чи політик до такої формули ще не доріс і не наважився. Я не маю тут на увазі ліберальні інтелектуальні середовища в Росії. Вони на такий крок готові - але, на відміну від Польщі чи України, вони є марґіналізовані, а тому місця їм за круглим столом правдоподібно не знайдеться.

- Паритетності в роботі круглого столу не вдається досягти через українських чи російських істориків?

- Це проблема обох країн, тільки що до різної міри і в різний спосіб. Проблемою Росії є те, що вона хоче привласнити собі авторське право на історичну пам'ять всіх сусідніх з нею народів.

Це в принципі неможливо, бо різні народи мають різну історичну пам'ять. Таке авторське право можна привласнити собі хіба що шляхом історичних маніпуляцій.

Думку щодо спільної історії російського голови спільної історичної комісії академіка Чубар'яна читайте тут

Росія ані сама не має сміливості поглянути у свою власну історію, ані не пропонує такої моделі відповідальної історії своїм сусідам. І в цьому дуже велика загроза як для Росії, так і для її сусідів, у першу чергу - України.

Проблема ж Києва полягає в тому, що зі зміною влади російська формула все більше поширюються і на Україну.

До того ж за останні двадцять років українська наука значною мірою не змогла подолати своєї ізоляції і провінціалізованності. А така провінційність породжує комплекс меншовартості.

І коли українські історики сідають за стіл з представниками такої великої держави як Росія, то їм важко представляти свої історичні підходи на рівних умовах.

Розмовляв: о. Павло Худ, відділ інформації і зовнішніх зв'язків Українського Католицького Університету

Причини масового полисіння дітей у Чернівцях влітку 1988 року

Взятися за написання цієї статті спонукали мене публікації, у яких протягом 30 років після трагедії, що зачепила багатьох чернівчан, продовжують поширювати брехню про причини масового полисіння у Чернівцях. І найголовніше, що змусило це зробити - передчасний відхід у вічність мого колеги по роботі та товариша - Анатолія Галіна, який у часи тоталітарного режиму не побоявся піти проти системи, завдяки зусиллям якого стали відомі справжні причини полисіння у Чернівцях влітку 1988 року.

"Редактор" Василь Мудрий і його "Діло"

У списку тих, кого дуже хотіли завербувати в 1930-ті роки працівники НКВД СССР, був тодішній голова Українського національно-демократичного об'єднання – найпотужнішої західноукраїнської парламентської партії і головний редактор найстарішої української галицької газети "Діло" Василь Мудрий.

Як Роман Шухевич-"Щука" тричі березневу Тису перепливав

Роман Шухевич був чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш. Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов'язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну.

Яким був радянський лад? Судження історика

Деякі експерти пов'язують оптимістичні для нас перспективи в російсько-українській війні з відходом Владіміра Путіна від влади. Однак він є надто пересічною фігурою, яка не заслуговує сполученого з нею терміну "путінізм". Ми повинні усвідомити самі і переконати союзників у тому, що Російська Федерація являє собою екзистенційну загрозу для всіх народів, які потрапили в орбіту Кремля. Конкретна фігура очільника російських панівних кіл – справа другорядна. Ця країна готова порушувати встановлений світопорядок за будь-яких умов.