Українська правда
Історична правда

Кужель і меч. Сімейна історія Анастасії Слуцької - від Гедиміна до князя Острозького

05.12.2010 _ Антоніна Гординська
Версія для друку

Більше половини чоловіків із княжих родів початку 16-го століття гинули у битвах проти татар. В одному лиш бою тільки з роду Гулевичів (звідки походить відома Гальшка Гулевичівна - фундаторка Могилянської академії) загинуло 20 і було поранено 15 чоловік...

- З чого те століття почалося?

- З 1481 року. Ану, який це рік?

У.Караткевич. "Чорний замок Ольшанський"

Представлена оповідь - один з прикладів того, як "велика" історія впливає на малу, домашню й родинну.  Я помічаю її 16-м століттям, хоча почалася вона раніше.

Календарні рамки далеко не завжди співпадають із значимими віхами, які виразно показують: от закінчилася одна епоха і почалася наступна. 19-е століття почалося з французької революції, а завершилося з Першою світовою війною. Кінець 20-го століття, на думку багатьох, настав у 1991 році.

От так кінцем 16-го століття стала церковна унія в Бересті (1596). А коли ж воно розпочалося? На мою думку, у 1481 році.

Ті, хто читав історичний детектив Уладзіміра Караткевича "Чорний замок Ольшанський", пам'ятають, можливо, інтелектуальну розвагу його героїв - один називає дату, а другий повинен згадати, яка ж значима подія тоді відбулася.

З роком 1481-м вони пов'язують "змову князів".

Представляємо нареченого - нащадка Гедиміна і князя без престолу

За твердженням Наталі Яковенко, у 14-15 століттях українська історія начебто розвивалася трьома потоками - три гілки з одного древа, каже вона: галицька, волинська і київська.

Причому київська історія виглядала дещо інакше, ніж галицька і волинська - населення Київщини не так сильно втручалося у ті змагання, які стрясали західніші землі в часи боротьби Литовського князівства проти Польської корони за галицько-волинський спадок.

Головним же клопотом землі Київської, що стала в той час рубежем Великого князівства Литовського (ВКЛ), був захист від татарської загрози, яка денно і нощно висіла над краєм.

Удільними київськими князями були Олельковичі - потомки одного з Ольгердовичів (нащадків Ольгерда, сина великого литовського князя Гедиміна), Володимира.

За литовським звичаєм, вони так сильно натуралізувалися, що вже сприймалися як місцева династія, та, схоже, і самі про себе думали не інакше, як про руських князів.

Олельковичі мали дуже численні зв'язки як з місцевими можними родами, так і з московськими та волоськими сусідами, а в Києві сиділи протягом кількох поколінь з єдиною перервою: Владислав Ягайло передав був Київський уділ своєму любому кузену Вітовту, ображений Володимир від'їхав до Московського князівства.

Але тут Ягайло й Вітовт черговий раз посварилися і Володимир Ольгердович, на загальну радість, повернувся до Києва.

І так воно тягнулося аж до 1470 року, Володимира Ольгердовича змінили сини Іван Володимирович і Олелько Володимирович  (Олелько - зменшувальне від  "Олександр", вже з цієї чисто української форми імені зрозуміло, наскільки своїми вони були), а потім - Семен Олелькович, по матері - потомок Дмитрія Донського.

Князь київський Олелько - правнук Гедиміна і дід Семена Слуцького

У 1470 році князь Семен Олелькович помер, залишивши малолітнього сина.

Як оповідає хроніст Ян Длугош, перед смертю князь Семен відіслав родичеві та сюзеренові Казимиру Ягайловичу (королю Польщі й великому князю Литви) бойового коня та лук. За лицарськими звичаями, це означало, що він передає свою осиротілу сім'ю та володіння під захист короля.

Наступниками покійного князя його піддані бачили як не його сина, то принаймні брата Михайла, що в той час повернувся з Новгорода до Києва.

Однак у Вільні були твердо настроєні скасувати Київське удільне князівство (нічого особистого, звичайна політика часів утвердження централізму), отож Олельковичам у їх просьбі про підтвердження права на Київський стіл відмовили під тим приводом, що "дід їх бігав на Москву і пробігав тим свою отчину, Київ".

А до Києва послали Гаштовта, хоч і свояка зміщених Олельковичів, однак, за висловом здивованого літописця, він  "і не князь бе, і лях бе". Князівського титулу Гаштовту не надали, і так в Києві замість князів стали воєводи.

Олельковичі ж перебралися в іншу свою отчину, Слуцьк (нині - райцентр Мінської області Білорусі), і стали називатися Слуцькими або Олельковичами-Слуцькими. Малолітній син князя Семена швидко помер, однак залишався брат Михайло.

Як показали події, він так і не змирився з втратою Києва, - і от через 10 років грянули події, які історики й назвали "змовою князів". Справа то була сімейна: спільниками ображеного князя Олельковича стали його двоюрідний брат Федір Бельський і свояк Іван Гольшанський.

Що саме вони планували - зрозуміти важко: чи то вбивство короля Казимира IV, чи створення буферної держави під власним правлінням, можливо, під протекторатом Московського князівства. Але закінчилося тим, що Івана Гольшанського разом із Михайлом Слуцьким стратили, а Бельський устиг утекти до Москви.

У Михайла Слуцького залишився син - Семен Олелькович-Слуцький. Він і став нареченим нашої героїні.

Представляємо наречену: красуня-воїн

Тривалий час походження позначали так: батьківська лінія - по мечу, материнська - по кужелю.

Наша героїня поєднувала в собі кращі риси обох статей: вона була вірною дружиною, турботливою матір'ю, та ще й красунею, а при тому відзначалася незламним характером і безстрашністю.

Княгиня Настуся (Анастасія) Мстиславська була молодшою донькою князя Івана Мстиславського і його дружини, княгині Юліани (в просторіччі Уляни).

Як це звичайно для того часу і краю, визначити національність героїні, виходячи із сучасних критеріїв, було б дуже важко. І батько, і мати Настусі вели своє походження від литовських родів Ольгерда і Лугвена (Лінгвена), княжну можуть цілком законно вважати своєю співвітчизницею білоруські брати, але мати її народилася на степовому пограниччі, а Настусі, схоже, дістався гарячий характер степовички.

Вона ледь не з дитинства була відважною вершницею, чудовою мисливицею, та й шаблю вміла тримати в руках, в чому для її часу не було нічого незвичайного.

Зі своїм майбутнім чоловіком, князем Семеном Олельковичем-Слуцьким, Настуся познайомилася на весіллі старшої сестри, княжни Уляни, і Михайла Жеславського

Але ще до шлюбу юній нареченій довелося пережити велике горе. Її батько став жертвою нещасливого випадку на полюванні, впавши з коня. Прохворівши кілька місяців, він помер. Тому весілля відклали до кінця жалоби, а відбулося воно в день св. Бориса та Гліба, 2 травня 1485 року.

Ще допреж того у Мстиславль (рідне місто Насті нині є райцентром у Могильовській області Білорусі) приїхав наречений, князь Семен Слуцький, разом зі своєю матір'ю, княгинею Ганною. Тільки тепер, коли її майбутня сваха, мати Настусі, теж овдовіла, княгиня Ганна осмілилася вилити перед нею своє тяжке горе і розповісти про ніколи не втихаючий біль.

Герб Олельковичів. Майже аналогічним є нинішній герб Литви

Майбутня Настина свекруха була вдовою Михайла Олельковича-Слуцького, страченого за участь у "змові князів" 1481-го. Як твердила Ганна, чоловік її ніколи не замишляв нічого лихого проти свого сюзерена, короля Казимира, а тільки боліло в нього серце за рідний край, позбавлений останніх залишків незалежності, і за православну віру.

От і сказав він кілька необережних слів, котрі невідь-як дійшли до зрадника Івана Ходкевича, і сталося те, що сталося: Михайла Олельковича та Івана Гольшанського стратили у Вільні, а Бельський втік буквально з власного весілля, залишивши молоду дружину.

До речі, у 1482 році нібито саме з ініціативи Бельського московський князь Іван ІІІ укладе союз із кримським ханом Менглі-Гіреєм і той спалить Київ, подарувавши Івану іконостас і золоту чашу з Софійського собору.

Змучена горем княгиня Ганна мала право вважати свого мужа невинним, але схоже, що змова була цілком реальною, більш того - вона стала черговим етапом того ніколи не стихаючого хвилювання, яке живилося спогадами про колишню незалежність і славу Русі.

Але повернімося від політики до кохання князя Семена і княгині Настусі.

Життя у шлюбі: діти, війна, татари, московити

Життя в них пішло своїм ладом: з'являлися діти, відходили старші. Через чотири роки після весілля народився син Юрій, спадкоємець роду Олельковичів-Слуцьких, а доволі пізно, в 1500 році - довгождана і гаряче любима донька Олександра.

В проміжку між цими подіями померла мати Настусі, княгиня Уляна, застудившись під час поїздки на могилу чоловіка. Поховали її у Мстиславлі біля чоловіка.

Життя князя Семена було звичайним для його епохи. Дома він з'являвся рідко - майже весь час проводив у військових походах проти москвинів, волохів, а найбільше - проти татар, які саме перетворилися у справжню напасть: на заході доходили до Карпат і навіть палили Вільно.

Через використовувану наїзниками тактику поділу на невеликі загони і високу мобільність боротися з ними було важко.

Історичних зображень княгині Анастасії до нас не дійшло. Так її уявляють на батьківщині. Діти - це син Юрій і донька Олександра (майбутня дружина князя Острозького і мати засновника Острозької академії Василя-Костянтина)

Вельми характеристичною є статистика княжих родів початку 16-го століття: більше половини їх чоловічого складу гинуло в битвах проти татар. В одній лиш битві тільки з одного роду Гулевичів (звідки походить відома Гальшка Гулевичівна - фундаторка Могилянської академії) загинуло 20 і було поранено 15 чоловік.

Вождями і організаторами оборони краю були спершу Семен Гольшанський, а потім Костянтин Іванович Острозький.

Княгині Настусі вистачало клопотів - вона в основному розпоряджалася всіма господарськими справами Слуцького князівства, піклувалася про освіту дітей, та й не раз на чолі збройного загону відбивала напади дрібніших татарських ватаг, які прослизали мимо основних військ.

До пори, до часу військові нещастя обходили князя Семена стороною. Навіть із битви над рікою Ведрошею, на схід від Смоленська, де литовські війська ударом із засади були вщент розгромлені московськими, він повернувся неушкодженим.

А під Ведрошею у 1500 році втрапив у полон сам князь Костянтин Острозький (нічого страшного у московському полоні з ним не сталося, навпаки, він навіть дістав там якісь земельні володіння, однак пізніше утік).

Внаслідок Ведроші Литовське князівство  втратило величезні території, в тому числі й українські Новгород-Сіверський і Чернігів, які повернуться у склад yже Речі Посполитої тільки через 118 років, коли поляки й литовці разом із козаками Сагайдачного дійдуть до стін Москви.

Наступником князя Острозького на посту великого литовського гетьмана (згрубша можна провести паралель з сучасним міністром оборони, тільки з ширшими повноваженнями) став його дядько по матері Михайло Глинський, який щойно повернувся зі своїх європейських мандрів - особа загадкова і вкрай неоднозначна. як і його ще більш знаменитий внучатий племінник.

Під командуванням Глинського князь Олелькович-Слуцький виступив у черговий похід проти татар. Повернувся він додому пораненим, рана не виглядала грізною, але виявилась смертельною, попри опіку кращих столичних лікарів.


Війна Литовського і Московського князівств очима західного художника. Робота 1514 року

Чуючи близький кінець, князь Семен написав заповіт, у якому детально описав, які володіння переходять до сина, які - доньці. Згідно букви і духу тодішнього законодавства, головною спадкоємицею стала дружина: діти повинні були одержати належне їм майно лише після її смерті, за винятком частини княжни Олександри при її шлюбі.

Доручивши дружині належне виховання дітей, князь помер.

Овдовіла княгиня була ще молодою і привабливою жінкою, власницею значного маєтку, нічого дивного, що через якийсь час до неї валом повалили сватачі. Всім вона відповідала однаково - подякувавши за честь, пояснювала, що дала обітницю не виходити заміж вдруге, присвятивши своє життя вихованню дітей.

Можливо, княгиня попросту відчула смак до незалежного життя, а, можливо, у заповіті покійного князя були якісь застереження на випадок її повторного заміжжя.

У всякому випадку, наступний претендент почув ту саму відповідь - а був ним, ні мало ні багато, той самий Михайло Глинський, який посватав овдовілу княгиню від імені одного зі своїх братів.

Пора вже і йому присвятити кілька рядків.

Михайло Глинський: рейдер, який прагнув престолу у Києві

Як пише про Михайла Глинського Наталя Яковенко, був він "татарином з походження, католиком за віровизнанням, русином за колом зв'язків, європейцем за способом життя і освітою".  

Я би тільки дещо засумнівалася у католицизмі, якось це важко узгодити з його подальшою діяльністю. У всякому випадку, навряд чи у цього кондотьєра і авантюриста, що переміряв всі дороги Європи, був якийсь бог, окрім власної шаблі.

Рід князів Глинських "походив із татарського роду Мамайовичів - нащадків знаменитого хана Золотої Орди Мамая, один із синів якого наприкінці 14 ст. прийняв протекторат великого князя литовського, осівши на Задніпров'ї на Сулі", родове прізвище Глинські одержали за своєю резиденцією, містом Глинськом (нині - село Роменського району на Сумщині).

Припускається, що Михайло Глинський народився близько 1470 року, отже, був ровесником княгині Настусі і значно молодшим від своєї сестри, матері Костянтина Івановича Острозького.

В ранній юності він залишив вітчизну і поїхав у Західну Європу, де вчився в Іспанії, Італії та Німеччині, потім "воював при імператорі Максиміліані І Ґабсбурґові, котрий називав молодого князя своїм вихованцем".

Додому Глинський повернувся наприкінці 1490-х і відразу ж став фаворитом великого князя - а пізніше ще й польського короля - Олександра (сина і наступника Казимира IV).

Доволі швидко виплили на світ справжні мотиви його сватання до княгині Слуцької. Глинського приваблювали не краса молодої жінки і навіть не її володіння, а гіпотетичне право на Київський стіл, начебто успадковане нею від чоловіка-Олельковича.

З поміркованої точки зору залишається хіба руками розвести. І сам престол ефемерний, і права на нього княгині Анастасії вельми сумнівні, адже ж є син і спадкоємець Юрій. Але не поміркованим людям створювати імперії, що інколи і не на таких хитких основах виникають.

Родина німецького імператора Максиміліана Першого (ліворуч). Імператор вважав близькою людиною і Михайла Глинського

В самій цій ідеї відновлення Олельковичів на київському престолі і справді є щось надзвичайне. Оспіваний Юрієм Андруховичем черговий претендент, що називав себе Олельком ІІ (він же Долгорукий-Д'Анжу) об'явився на рубежі 1980-90-х років, претендував спершу на український престол, пізніше - і на російський теж.

Вислухавши відмову княгині, Глинський ніскільки не змирився. Недовго думаючи, він вирішив "рейдернути" Слуцьк, щоб змусити непокірну силою. Княгиня ж зібрала віче жителів міста і - з сином при боці - попросила допомоги і підтримки у городян.

Случани стали на міські мури поруч із своєї покровителькою і зуміли відбитися, княгиня ж надихала їх і сама билася нарівні з воїнами.

Але на цьому справа не закінчилася. Незабаром обставини для Глинського радикально змінилися - раптово помер вінценосний покровитель князя, король Олександр, а його брат і спадкоємець Жигмонт (Сигізмунд І, він же Старий) Глинського не любив і відсторонив його від зайнятих постів.

До цього додалася історія як з авантюрного роману. Головним суперником князя Глинського при королівському дворі був троцький воєвода Ян Юрійович Заберезинський. Глинський добивався від короля Сигізмунда права на поєдинок із Заберезинським через якусь давню образу, король однак такого дозволу не дав.

За лицарськими звичаями, це означало не лише опалу, але й безчестя. Обурений Глинський у лютому 1508 року помстився: напав на двір свого супротивника і звелів відрубати йому голову.

Бунт на захист православ'я: Слуцьк не відкриває брами

Отепер вже й справді дороги назад не було, земля горіла під ногами Глинського і він, заручившись обіцянкою деяких сусідів про військову допомогу, зважився на відкрите повстання. Щоб надати своїм діям флер легітимності та патріотизму, бунтівник орудував риторикою захисту православ'я.

Можемо всяко думати з приводу необхідності цього захисту. У Князівстві, де традиція віротерпимості вкоренилася ще з часів Волинських війн, така загроза була швидше гаданою і стала грізною реальністю щойно в кінці століття, разом із масовим окатоличенням аристократичних сімейств - між інших, саме нащадків тих, хто найголосніше кричав про загрозу старовинній релігії.

З іншого ж боку - на галицьких землях, які були рідними для багатьох учасників подій, дискримінація православних давно стала доконаним фактом, так що неважко було передбачити майбутнє.

Отож на бік повсталого князя перейшли бунтівники попередньої хвилі та їхні нащадки, наприклад, Рогатинські і родичі княгині Анастасії, Лінгвеновичі-Мстиславські.

Уповаючи на захист православ'я, перед військами Глинського відкрив брами Мозир (колишнє місто Київського князівства, нині - райцентр Гомельської області Білорусі). Князя вітали з хоругвами і церковними процесіями, як рятівника вітчизни.

Глинський же розраховував на підтримку Москви, а Слуцьк був йому необхідний як сам по собі, так і через ті ж примарні права його власниці на Київський престол.


Фрагмент білоруського блокбастера 2003 року "Анастасія Слуцька"

Однак княгиня Анастасія, навчена попереднім досвідом, на православну демагогію не повелася, справедливо судячи, що благородну справу визволення батьківщини не починали б з насильства над жінкою - і в місто Глинського не впустила.

Почалася друга облога, така ж важка і кровопролитна, як і перша. Однак Глинський побоювався підходу королівських військ, московська допомога виявилась куди скромнішою, аніж обіцяна, так що довелося йому зняти облогу і відступити.

Князь Острозький: "рицар на білому" коні Олександри Слуцької

Нещастя міста на тому не закінчилися: скориставшись внутрішніми усобицями у Князівстві, черговий набіг здійснили татари, куди більш грізно настроєні. Проти свого звичаю, вони облягли Слуцьк - звичайно ж татари або обходили укріплені міста, або, на крайній випадок, вдовольнялися викупом.

Отут в нашій історії з'являється новий персонаж - князь Костянтин Острозький, який щойно утік з московського полону і спершу прогнав свого родича і супротивника Глинського за московську границю, а тепер рятував край від татарської навали.

За найромантичнішою версією, він прийшов на поміч захисникам Слуцька в найостанніший момент, коли ті вже втратили надію відстояти місто.


Князь Костянтин Острозький

Поява лицарського князя на білому коні справила сильне враження і на городян, і на княгиню Анастасію, а найбільше - на юну княжну Олександру. Визволивши Слуцьк, князь Костянтин віддав належне доблесті його захисників, особливо ж героїчної княгині, і від'їхав у свій Острог (нині - райцентр Рівненської області).

Незабаром дійшли чутки про його заручини з княжною Тетяною Гольшанською, дочкою Семена Гольшанського і Уляни, княжни Збаразької. Слуцьких, звичайно, запросили на княже весілля, а юна Олександра навіть стала одною із дружок нареченої.

Так пройшло 10 років. Князь Острозький сквитався за  Ведрошу і полон, розгромивши 1514 року московитів у битві під Оршею. При поверненні додому його зустрічали з надзвичайними почестями, як тріумфатора. А княжна Олександра перетворилася на красуню і першу наречену у всьому об'єднаному королівстві.

Хоча їй було вже 24 роки, вона не спішила заміж, відсилаючи ні з чим численних женихів. І, лише коли князь Острозький, овдовівши, через місяць після смерті дружини посватався до неї, княжна Слуцька йому не відмовила.

Можливо, все то тільки романтичні вигадки і не чекала княжна Леся коханого лицаря всі ці роки, а просто ніхто з її численних шанувальників не зумів здобути її серця, пізніше ж вона вирішила, що кращої партії нічого й бажати.

40-літня різниця у віці між подружжям не вважалася тоді серйозною перепоною, причому це правило діяло в обидва боки, дружина теж могла бути значно старшою, ніж чоловік, хоч, звичайно, траплялося так рідше.

Софія Слуцька - внучка княжича Юрія, остання представниця роду Олельковичів. Можна уявити, як виглядала прабабця. Софія канонізована православною церквою як свята

Отож, весілля відбулося, і постаріла, але все ще бадьора тілом і духом княгиня Анастасія могла вважати, що вона виконала свою обітницю і влаштувала долю своїх дітей якнайкраще.

Княжич Юрій теж виріс лицарем, ще зовсім юним він бився при Рутці під командуванням київського воєводи Андрія Немировича, де було розгромлене багатотисячне татарське військо. Через рік одружився і він.

Кінець Глинського і початок Івана Грозного

Подальша доля Михайла Глинського добре відома.

Він бунтував і в Москві, але втрапив до в'язниці, звідки визволився тільки завдяки одруженню своєї племінниці Олени Глинської з Василієм ІІІ (цар заради литовської красуні і в надії на жадане потомство відправив у монастир попередню дружину царицю Соломоніду).

Великий московський князь Василій ІІІ - заклятий друг Михайла Глинського

Потім Глинський став регентом при Олені і її малолітньому сині, а далі знову втрапив до в'язниці, де вже рідна небога доїхала дядькові кінця. Як романтично припускав Павло Загребельний, "помстилася за погублену молодість".

Олену, в свою чергу, отруїли, а її син Іван, що успадкував від матері руде волосся, від бабки-візантійки - середземноморські риси обличчя, а характер, либонь, від всіх свої предків укупі, увійшов в російську історію під прізвиськом Грозний.

Що ж стосується інших героїв цієї оповіді, то їхнім нащадкам судилося зустрітися у черговому хитросплетінні людських доль. Але це вже інша історія.



Теми: XV сторіччя, XVI сторіччя, історія Білорусі, історія Литви, історія України, Велике князівство Литовське, Московська держава, кохання, Кримський юрт



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter