Українська правда
Історична правда

Волинь-1943. Про комплекс жертви з чистим сумлінням

30.06.2011 _ Андрій Портнов
Версія для друку
Радикальні польські організації події на Волині 1943 року інакше як "геноцидом" і не називають. Плакат з сайту ludobojstwo.pinger.pl

Націоналісти охоче говорять про злочини СРСР, але не націоналістичного підпілля; комуністи - про жертви УПА, але не Червоної армії. Так виникає нація без спільної історичної пам'яті, але з білосніжною совістю.

В українському шкільному підручнику історії для 11 класу про антипольську акцію УПА на Волині, жертвами якої стали близько 60 тисяч поляків, написано так:

"Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних спрямувань, що діяли в Західній Україні. УПА декларувала необхідність ліквідації другорядних фронтів, за винятком більшовицького і нацистського.

Але досягти порозуміння з польськими національними силами не вдалося. Українці звинувачували в цьому поляків, котрі прагнули відновлення Польщі в довоєнних кордонах, поляки ж причиною ворожнечі вважали непоступливість українців. А жертвами цього політичного антагонізму було в основному мирне населення" (Ф. Турченко, П. Панченко, С. Тимченко. Новітня історія України. 11 клас. Київ, 1996. С. 45).

Наведена цитата - суцільний евфемізм, з якого годі зрозуміти, як саме і скільки людей стали "жертвами політичного антагонізму", не названа їхня національність, не згадане навіть саме слово "Волинь".

Автори підручника вирішили не намагатися раціоналізувати поведінку сторін конфлікту, розповісти учням про їхні аргументи, зрештою, хоча б згадати про символічне значення слів "Волинь 1943 рік" для польської пам'яті або про загальноприйняту серед польських істориків кваліфікацію тих подій як геноциду.

Відлуння 1943 року. Польські і українські пам'ятники

Про те, що саме сталося влітку-восени 1943 року на окупованій німцями Волині, ми сьогодні знаємо набагато більше, ніж іще десять років тому.

Улітку 1943 року бандерівське крило Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Українська Повстанська Армія (УПА) почали організовану акцію фізичної ліквідації польського населення Волині, що становило близько 15% усієї людності цього регіону, який до війни входив до складу Польщі.

Логіку керівництва націоналістичного підпілля при ухваленні рішення (котре, щоправда, від самого початку викликало внутрішні розбіжності в ОУН) "очистити" Волинь від поляків можна намагатися шукати за аналогією із кінцем Першої світової війни - тоді державну приналежність територій на міжнародних конференціях визначали, виходячи передусім із національного складу їх населення.

Лідери ОУН чудово знали, що жодна з польських політичних течій часів війни й чути не хотіла про втрату Східної Галичини та Волині. Тому, як і організатори етнічних чисток на окупованих Балканах, вони визнали за доречне поставити майбутніх міжнародних арбітрів перед фактом моноетнічности територій, які вони бачили у складі своїх національних держав.

На практиці ж вирішення такого непростого завдання виглядало так (наступний абзац спирається на монографічні дослідження Гжегожа Мотики - на жаль, дотепер, не перекладені українською): партизани оточували польські села (одна з основних операцій була проведена в Пасхальний тиждень, що забезпечувало масове зібрання людей, зокрема, в костелах) та вбивали усіх.

Польський Сейм не став засуджувати ОУН і УПА

До участі в "антипольській акції" (визначення, використовуване в документах ОУН) намагалися залучити українських селян з навколишніх сел, що особливо болісно закарбувалося в пам'яті жертв.

Хоч пізніше апологети УПА подеколи намагалися зобразити Волинські події "спонтанним народним бунтом", "селянською помстою за роки принижень" (слова останнього командира УПА Василя Кука), не викликає сумнівів, що подібна реакція була викликана мобілізацією ОУН.

Спланований характер "антипольскої акції" яскраво ілюструє одночасний напад 11 липня 1943 року на 99 польських сіл Волині. Згодом польське підпілля почало створювати загони "самозахисту", які не тільки захищали польське населення, а й проводили власні каральні операції проти українського населення.

Втім, ставити знак рівності між дійями українських та польських партизанів на Волині некоректно. Загалом під час "Волинської різанини" були вбиті близько 60 тисяч поляків. В рамках "самозахисту" та помсти були вбиті 2-3 тисячі українців. Якщо в українській пам'яті про війну Волинь не посідає помітнішого місця, то в польській - це один із головних сюжетів.

Наведена на самому початку цитата з'явилася в шкільному підручнику після спільного звернення польського та українського парламентів, підтриманого Верховною Радою 2003 року (60-річчя "Волинської різанини") лише під тиском президента Кучми і з перевагою тільки в один голос.

Цікаво, що на 50-річчя трагедії в 1993 році польська політична та інтелектуальна еліти, принципово налаштовані на нормалізацію відносин з Україною, свідомо уникали надмірного акцентування "Волинської різанини", виходячи з того, що молодій українській державі слід зміцніти, аби набратися зрілості відповідально поставитись до темних сторінок національної історії.

Польські націоналісти в Україні. Теж не без гріха

Тому на початку 1990-х офіційна Польща набагато більше говорила про засудження післявоєнної операції "Вісла", скерованої на депортацію углиб Польщі українського населення прикордонних територій.

2003 року офіційна Варшава таких поступок уже не робила. А президент Кучма, для якого добрі взаємини з Польщею важили чимало, з одного боку сприяв проходженню декларації через український парламент, а з другого - не вжив заходів, які могли б надати проблемі ширшого суспільного розголосу в Україні.

Результат імітації "проработки минулого", помножений на наслідки радянської політики амнезії, внаслідок якої навіть чимало професійних істориків і гадки не мали про Волинські події, виявився очікуваним. За даними соціологічних опитувань 2003 року, 48,9% українців зовсім нічого не знали про польсько-український конфлікт 1943 року.

Указ президента Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання "Герой України" у Польщі відчитали насамперед крізь призму пам'яті про Волинь, хоч особисто Бандера з 1941 року перебував під вартою у німецькому концтаборі Заксенгаузен. А на початку президентського терміну Віктора Януковича тема Волині була вперше свідомо піднята політичними противниками реабілітації УПА.

Нагадаю, що встановлюючи "пам'ятники жертвам УПА" в Симферополі та Луганську, Компартія України мала на думці винятково жертви серед радянських громадян. Зорганізована ж навесні 2010 року від імені "російськомовних українців" виставка в Українському домі була присвячена "польським та єврейським жертвам УПА".

Волинська трагедія. Рада і Сейм готують спільну заяву

Патроном виставки, який вирішив, що має право говорити від імені "російськомовних українців", виступив депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко.

Даний захід не мав нічого спільного з критичною рефлексією з приводу темних сторінок своєї історії. Мета виставки була інша - спровокувати внутрішньоукраїнські тертя, протиставити винятково героїчну пам'ять про Червону армію однозначному засудженню "посібників фашистів".

Господін Колесніченко сотоварищи легко затаврував традицію, з якою він не відчуває жодного зв'язку. Втім, цікавіше інше: його спільниками виступила частина польських націоналистичних "кресових" організацій, що активно використовують тему "Волинської різанини" та інших злочинів проти поляків (зокрема, скоєних радянською владою).

В даному випадку ці люди не додумались спочатку поцікавитися в українських викривачів УПА їхнім ставленням, наприклад, до Сталіна чи пакту Молотова-Ріббентропа. Так вони стали союзниками людей, що часто виправдовують сталінські злочини (з Катинським розстрілом польських офіцерів включно).

Найважливіше в цій історії те, що безвідповідальні політичні маніпуляції вкотре ускладнили саму можливість серйозної рефлексії про Волинь 1943 року. Тим більше, що специфіка Волинської теми полягає в тому, що українці в ній постають не як жертви або, щонайменше, як не тільки жертви.

У радянському пропагандистському образі "бандерівців-посібників фашизму" про Волинську різанину не згадували. У націоналістичному наративі війни цю тему також оминали увагою, розмах антипольської акції применшувався, а роль жертв відводилася винятково українцям.

Сповідь ката. Як від рук підпілля гинули українці і поляки

У пострадянських інтерпретаціях Волинських подій одним із ключових став аргумент: "хто перший почав".

Волинську акцію УПА інтерпретували як відповідь на політику дискримінації українців у міжвоєнній Польщі (яка, поза сумнівом, мала місце, але таки ніколи не сягнула методів "антипольскої акції" УПА чи репресій в СРСР).

Українські історики згадали й польську політику нищення православних церков на Холмщині 1938 року, коли за 60 днів знищили 127 храмів. Хоча довести прямий зв'язок між подіями на Холмщині й на Волині більш ніж проблематично, у літературі навіть з'явився вираз: "Холмсько-Волинська трагедія".

Головний сенс таких побудов простий: почали не ми, отже, й головна відповідальність лежить не на нас. Такю ж функцію виконують посилання на спроби німецьких окупантів "зіштовхнути українців і поляків Волині". Остання теза доречна, але вона аж ніяк не вичерпує феномену спланованих масових убивств мирного населення.

Мабуть, відчуваючи це, відомий публікатор документів Володимир Сергійчук вважав за потрібне применшити сам масштаб убивств й заодно поставити з ніг на голову тезу про геноцид: "Збройні виступи проти окремих польських сіл на Волині були спричинені тим, що їх жителі стали допомагати як німцям, так і радянським партизанам у геноциді українців".

Не всі українські публікації такі.

Андрій Заярнюк в одному із львівських збірників статтей про Волинську трагедію назвав цю подію "етнічною чисткою" і закликав колег досліджувати поведінку учасників убивств, спираючись на наявну традицію вивчення проблеми "звичайних людей" - виконавців масових убивств в історіографії Голокосту. Автор найсерйознішої української монографії про польско-українське протистояння часів війни Ігор Ільюшин кваліфікував дії УПА як однозначно злочинні.

Янукович і Коморовський спільно вшанують жертв Волинської трагедії

Але не ці публікації задають тон в Україні. Одна з причин - контекст розвитку політичного та культурного життя сучасної України, який прочитується багатьма інтелектуалами як "незавершена деколонізація".

Саме виходячи з такої логіки, Микола Рябчук писав: "Українська ліберальна інтелігенція не може ставитися до українського націоналізму так само, як польська - до польського, чи російська - до російського: адже становище українців у сьогоднішній Україні є далеко не таким самим, як становище росіян у Росії чи поляків у Польщі".

Тому багато хто переконаний, що говорити про темні сторінки історії націоналістичного підпілля можна і треба тільки після офіційного визнання УПА (як відомо, усі спроби ухвалення відповідного рішення у Верховній Раді закінчувалися невдачею).

Ярослав Грицак запропонував "компромісну" тезу про те, що відкриття темних сторінок історії УПА важливе для збереження її антирадянських і антинімецьких операцій як символу українського патріотизму.

Логіка Грицака не пов'язує напряму обговорення антипольских чи антиєврейських акцій УПА із її офіційним визнанням. Але для абсолютної більшості і істориків, і політиків будь-які півтони в образі історії просто малозрозумілі. Додам, що "антипольску акцію" на Волині Грицак оцінює як воєнний злочин, "безглуздий з військово-політичної точки зору".

Шкільний підручник, як і масова свідомість, загалом відтворює образ України як колективної жертви - жертви і комуністичного, і нацистського режимів, і "польсько-шляхетського панування", і "турецько-татарської агресії".

Чи можна різати поляків?

В такій перспективі питання про відповідальність за власну історію видається просто недоречним - тим більше, що, як написав один з найвизначніших українських націоналістичних істориків, "методи боротьби нав'язує нація-поневолювач".

Принципово важливою особливістю української пам'яті про Другу світову війну видається відсутність суспільного консенсусу та спільного для абсолютної більшості населення країни образу війни.

Націоналісти охоче говорять про злочини СРСР, але не націоналістичного підпілля; комуністи - про жертви УПА, але не про радянизацію Східної Галичини чи поведінку Червоної армії у Східній Прусії; а більшість населення - досить байдуже до воєн пам'яті, до котрих його постійно намагаються втягти.

Так виникає ситуація нації без спільної історичної пам'яті, але з білосніжно чистим сумлінням.

Перший варіант тексту опубліковано на Уроки истории



Андрій Портнов
Кандидат історичних наук (Київ-Берлін).
Редактор порталу Historians.in.ua

Теми: Волинська трагедія, XX сторіччя, історія України, історична пам'ять, Польща, ОУН, УПА, Друга світова війна

АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter