Українська правда
Історична правда

Чекає на ката ганьба й домовина. Непрестижна професія убивці

28.07.2011 _ Володимир Пархоменко
Версія для друку

Суд ухвалив відсікти злочинцю руки й голову. Але у місті не було ката. Стали шукати, і виявилося, що такого майстра має лише Кам'янець! Але Кам'янецький магістрат відмовлявся відпустити цінного кадра, побоюючись, аби чортківці не зманили ката назовсім.

Вже стала набутком історії одна з дискусій, що розколювали українське суспільство протягом 1990-х років. Мається на увазі полеміка про смертну кару.

Мені також довелося взяти участь у тій полеміці. В статті "Пожаліймо ... ката!" ("Хрещатик", 16 березня 1996 р.) була висловлена думка, що від застосування смертної кари слід відмовитися не стільки для полегшення долі злочинців, як задля того, щоб не перетворювати навіть мізерної частини наших громадян на катів - убивць, найнятих державою.

Адже смертну кару треба комусь виконувати. Тобто тупо ходити на роботу спеціально, щоб там убивати незнайомих беззбройних людей, про яких нічого певного не знаєш, хіба те, що хтось їм виніс вирок.

Чи може таким займатися людина моральна? Очевидно, що ні. То що, ми, суспільство, маємо перетворювати своїх українських нормальних хлопців на моральних калік?.. Або мусимо наймати готових моральних калік, убивць на державну службу?..

Сповідь ката. Як виконувалися вироки підпільного трибуналу Армії Крайової

Аж нарешті Конституційний Суд України 29 грудня 1999 року визнав, що смертна кара суперечить Конституції, чим поставив крапку в дискусіях. За неперевіреними даними, при цьому було взято до уваги й міркування щодо ганебності самого катівського ремесла, висловлені у моїй згаданій вище статті.

Здавалося б - діла давно минулих днів, навіщо їх згадувати. Але днями, під час перегляду цифрової копії комплекту журналу "Киевская старина", в грудневому числі цього журналу за 1899 рік трапилася на очі стаття Ор. Левицького "Взгляд на ремесло палача в старой Малороссии".  

Цей от "взгляд" виявився навдивовижу близьким до висловленого колись мною самим на сторінках газети "Хрещатик", він є цікавим і сьогодні, тому пропоную виклад статті з "КС" та деякі ремарки читачам "Історичної правди".

Початок статті Левицького в "Киевской старине"

Отже, старовинне законодавство, що діяло в Україні (Литовський статут, відповідні норми Магдебурзького права), за вчинення багатьох злочинів передбачало смертну кару. Однак такі вироки, виявляється, нечасто виконувалися.

Причин цього було дві. По-перше, засуджений нерідко досягав мирової з потерпілими, заплативши, наприклад, за вбивство так звану "головщину" (тобто відкуп) родичам убитого. І, по-друге, - увага! - далеко не завжди можна було знайти особу, що погодилася б смертний вирок виконати.

А йдеться ж про період ХVІ-ХVІІІ століть, коли суспільства, і  українське в тім числі, не відзначалися особливою гуманністю. Людське життя, як власне, так і чуже, цінувалося невисоко. Кров людська на війні, в поєдинках, в хвацьких наїздах, та просто в дружніх пиятиках проливалася скрізь і всюди, як водиця. І в той же час загальна огида до ролі ката була такою одностайною, що нерідко смертні вироки залишалися невиконаними через неможливість знайти виконавця!

Хоча Литовський статут прямо передбачав обов'язок міських урядів утримувати "містра, тобто ката, для карання злочинців", але в українських землях при жодному гродському чи земському суді, стверджує Ор. Левицький, такої посади ніколи не існувало.

Коли таким судам доводилося виносити смертні вироки, то вони відсилали їх разом з засудженими до місцевого магістрату для виконання. В містах же, де магістрату не існувало, особам, зацікавленим у виконанні вироку, взагалі пропонувалося самим знаходити і запрошувати ката, а також виплачувати йому винагороду.

1989: добровольці-кати страчують Чаушеску і його дружину (ВІДЕО)

Але й при магістратських урядах місце ката часто-густо виявлялося вакантним через відсутність охочих його обіймати, і за потреби в катові члени відповідного магістрату повинні були їздити до інших міст і уклінно просити, щоб їм ката позичили. Ось декілька прикладів, наведених Ор. Левицьким за архівними джерелами:

1703 року в Чорткові було обікрадено костел. Злочинця спіймали, суд ухвалив відсікти йому руки й голову. Але у місті не було ката. Стали шукати, і виявилося, що у всій великій окрузі такого майстра має лише Кам'янець! Але Кам'янецький магістрат відмовлявся відпустити цінного кадра, побоюючись, аби чортківці не зманили його назовсім.

Зрештою, після тривалих переговорів, дійшли згоди: кам'янчани погодилися позичити Чортківському свого "містра" та недавно виготовлений і вже випробуваний міський меч, але за умови, що чортківські переговірники - бурмистр Олександр Злотницький і лавник Антоній аж до повернення позиченого їм ката залишаться у Кам'янці заручниками. Чортківці, хочеш - не хочеш, погодилися і видали кам'янчанам формальну в тому розписку.

В 1707 році міщани міста Баворова так само видали Кам'янецькому магістрату розписку, що залишатимуться в Кам'янці до повернення туди ката, позиченого для виконання страти.

Середньовічний кат із Музею Тортур у Польщі

У ще тяжчій ситуації опинився 1710 року магістрат Кременця, де засудили до страти селянку Химу за участь у вбивстві свого чоловіка. За законом такий тяжкий злочин в жодному разі не міг залишитися безкарним, а місто не мало ката.

Побоюючись передбаченої законом серйозної відповідальності за зволікання, члени магістрату їздили до Бродів, до Дубно, в інші міста, щоб ката позичити, але виявилося, що у всьому Волинському воєводстві та в суміжних з ним містах такого "майстра" ніде не було.

Тим часом у Бродах відбувався ярмарок. Через Кременець переїжджало туди багато торговельного люду. Кременецькі цехи, яким засуджену Химу було віддано під варту аж до виконання вироку, недбало її стерегли, хоч і тримали в кайданах, і Хима втекла з кимось із переїжджих.

Банда Гапки. Як грабували і відкупалися від суду в часи Котляревського

Боячись відповідальності, магістрат вніс у книги місцевого гродського суду "маніфестацію", в який присягався Богом, що він не винен у тому, що трапилося, оскільки зі свого боку зробив усе можливе, щоб ката знайти, і не його вина, що такого ніде не виявилося.

А тим часом ремесло ката виглядало доволі вигідним. Крім визначеного грошового утримання, що виплачувалося магістратом, кат і гицель (його помічник) отримували від позивачів особливу винагороду не лише за смертну екзекуцію, але й за катування, які зазвичай цій екзекуції передували.

Закони не обмежували таких доходів, перекладаючи визначення розміру цього своєрідного гонорару на "давні звичаї", що розпалювало апетити катів. Ось чому реально віддати свого "шкодника" на муки і домогтися виконання присудженої йому смертної кари могли тоді тільки заможні люди. І все ж суспільна зневага до професії ката була такою, що це вигідне ремесло мало кого приваблювало.

В основі цього загального почуття огиди до кривавого ремесла були, вважає Ор. Левицький, а ми можемо до нього в цьому приєднатися, споконвічні  українські м'якість і добродушність.

Можна погодитися і з думкою, що ці народні якості зміцніли і набули певних форм вираження не без впливу етичних підходів, що панували в Європі. Адже відомо, що протягом ХV і ХVІ століть в українських землях засвоювалися Магдебурзьке право та цехова система міського господарства, запозичені у німців. А в цеховій практиці середньовічної Німеччини панував усталений і для всіх обов'язковий кодекс понять як про чесну, такі про безчесну працю.

 Напис на лезі катівського меча одного з німецьких міст (15-16 сторіччя): Wan Ich Das Schwert Huie Auffheben - So Wünsche Ich Dem Sünder Das Ewige Leben - "Коли б я не підняв цього меча, хай Грішнику буде дароване вічне життя"

За тим кодексом всі ті промисли та зайняття, де доводилося, хоч і проти власної волі, з примусу властей тощо, мати справу зі злочинцями, з шибеницею чи знаряддями катувань; будь-яка  участь у спорудженні тюрем, причетність до поводження зі здохлятиною, убивства собак тощо - все це вважалося ознакою безчестя і було перепоною для вступу до цехів.

Цехові рішуче відмовлялися брати участь у похованні катів, шкуродерів і навіть їхніх родичів. Прийняття  сина ката або шкуродера до певного цеху призводило до бойкоту всіх членів цього цеху в громаді і викликало презирство до них з боку інших цехів.

Ці поняття залишалися в Європі надзвичайно живучими та стійкими навіть у кінці ХVІІІ століття. Наприклад, тодішній уряд Пруссії після майже столітніх намагань утвердити в суспільстві принцип, за яким кожне корисне зайняття і праця мали визнаватися однаково почесними, все ж був змушений зробити виняток щодо промислів шкуродерів і катів.

Про катів у книзі "Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII-XVIII століття"

Такі ж погляди панували і в середовищі українських міщан, від яких поширилися і серед інших класів. Ще в другій половині ХІХ століття у заштатному місті Глинську (тепер моє рідне село в Сумській області) ремісницькі цехи суворо дотримувалися давнього звичаю, за яким прийнятий до цеху не повинен був ні вбивати тварин, ні знімати з них шкуру, інакше його "витруть з бумаги" - тобто викреслять зі списку своїх членів.

В 1705 році ковельський міщанин Іван Горбачик був виключений з цеху з забороною займатися своїм ремеслом лише через те, що містом пройшла чутка, нібито він убив собаку. Виключений рішуче заперечував правдивість цієї ганебної чутки, та й з судового слідства, зазначає Ор. Левицький, видно, що його звинувачували у випадковому вбивстві собаки і аж ніяк не в професійному шкуродерстві, однак Горбачикові ледве вдалося домогтися відновлення свого чесного імені.

То що було би з тим міщанином, який спокусився б вигідним ремеслом ката? Вічна ганьба і відторгнення спіткали б не лише його особисто, а й і весь його рід. Та таких випадків, стверджує Левицький, ніколи й не було. В судових актах тих часів кати зазвичай згадуються мимохідь, під одним лише загальним іменем: "кат", "містр", "оправця".

Зрідка їх називали самими тільки іменами, але без прізвищ і без позначення станової приналежності. З цього випливає, що рекрутувалися вони з найнижчих шарів суспільства, так званих його "подонків".

Людина у шкіряному фартусі. Головний кат Луб'янки Васілій Блохін

До того ж висновку привела Левицького і відсутність серед багатьох тисяч судових актів, проглянутих ним, хоча б одного випадку, де б кат виступав позивачем чи відповідачем у цивільному позові, щось дарував, продавав, заповідав чи сам отримував за заповітом якесь майно, і взагалі щоб він за допомогою закону здійснював будь-які свої громадянські права.

Оскільки Литовський статут формально не позбавляв катів цивільної правоздатності, залишається припустити, що вони нею не користувалися за своїм походженням, рекрутуючись, вірогідно, з середовища тих бездомних і безправних паріїв, які в Статуті називаються "лезними людьми", "гультяями" і майже позбавлені прихистку закону.

Відторгнуті суспільством кати з ганьбою виганялися і звідти, куди з любов'ю та всепрощенням приймалися затяті грішники - маються на увазі церква та коло релігійного спілкування парафіян. Там відбувалося те ж саме, що і в сфері цивільних правовідносин.

При цьому даремним було б шукати в церковних законоположеннях якихось обмежувальних норм стосовно катів. Їх не було. Але сила громадської думки і народних понять про чесне й безчесне ремесло була такою потужною, що владно опановувала й цю сферу і, наперекір писаному закону, відносила і тут катів до розряду відторгнутих.

 Страта піратів у Гамбурзі. 1573 рік

Не тільки сільське, але й міське духовенство позбавляло катів молитов, таїнств і навіть забороняло їм входити до церкви. Ось ще один факт, наведений Ор. Левицьким:

На початку ХVІІІ століття в Полтаві при змішаному суді, який складався з полкових та магістратських урядників, посаду ката займав якийсь Федір - знову чоловік без прізвища. Жорстоке ремесло не вбило в ньому набожності, і його не стільки засмучувала загальна зневага, скільки гнітило відлучення від участі в церковних молитвах і таїнствах.

Багато разів молив він місцевого протопопа отця Луку Семеновича зняти цей тягар з його совісті і дозволити хоча б заходити до церкви, але той хоч і жалів його по християнському милосердю, не вважав, однак, можливим відступити від, як йому здавалося, церковного закону. Він лише порадив тому Федору іти до Києва і просити дозволу у вищої духовної влади, а сам узявся написати за нього клопотання до консисторії.

Полтавщина часів Мазепи. Справа про сексуальне домагання

Федір так і зробив. Він побував у Києві, уклонився отцям консисторам, був у самого митрополита Варлаама Ясинського і привіз полтавському протопопу наступний письмовий консисторський висновок, у якому вказувалося, що позбавлення ката входу церковного, святої сповіді і причастя святого є протиправним. Адже хоча катівство є нечесним зайняттям, однак кат нікого не судить, не вбиває невинного, але осудженого і звинуваченого магістратом, і те саме не йому, а тим, хто рішення приймає, належить.

Можна думати, що така відповідь, яка була ще й доволі гострою, більше здивувала, ніж напоумила полтавського протопопа, - до такої міри вона розходилася зі звичними для нього та його оточення поняттями. Лист передавався з рук до рук грамотними полтавцями, а полтавський городовий писар Роман Лозинський на пам'ять нащадкам вніс його у міські актові книги, де його і знайшов Ор. Лозинський.

За російських цариць Анни Іоаннівни та Єлизавети Петрівни в Україні готувався кодекс "Права, за якими судиться малоросійський народ". Його укладачі, стояли перед необхідністю узаконити, зокрема, інститут ката. Знаючи, яким ганебним і яким огидним вважається в Україні це ремесло, вони все ж виступили на його захист, і до 13 артикулу 25 глави Прав включили бачення, тотожні з тими, які висловлював згаданий вище консисторський суд.

 Солдати стають катами. Розстріл нацистами польських громадян

Це було першою в українському праві й невдалою спробою законодавчого визнання за катом прав громадянина і християнина.

З дальшим інкорпоруванням України до складу Росії серед тонкого шару освічених українських верств старе негативне ставлення до катівського ремесла якщо не змінювалося корінним чином, то, як зазначає Ор. Левицький, принаймні ставало менш радикальним. Однак серед маси простого українського народу і наприкінці ХІХ століття це криваве ремесло викликало ті ж зневагу і огиду, що й у середні віки.

Тарас Шевченко у поемі "Сон" стосовно петербурзького монумента, на якому викарбувано "Петру Первому - Екатерина Вторая", розмірковує: "Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доканала вдову-сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, накралися..."

Є підстави стверджувати, що пережитий нашим народом досвід кривавого комуністичного терору ці почуття лише загострив.

Доноси, самогон і байдужість до майна. Як Голодомор змінив життєвий уклад селян

Та й саме ім'я "кат" в українській мові й сьогодні є не лише лайливим словом, але в багатьох виразах є синонімом поняття "чорт", "нечистий". Побутує багато лайливих приказок і виразів, у яких згадується ім'я чорта.

Делікатніші з українців, уникаючи згадувати ім'я нечистого, замінюють його саме словом "кат". Кажуть: "кат його бери", "ка(т)-зна-що", "до ката" (тобто дуже багато) і т.п. Такою ганьбою, як ототожнення з нечистим, затавровано в нашій мові, крім "ката", хіба ще одне історичне ім'я - Ірода, губителя невинних немовлят.

Таким чином, цього року можемо відзначити вже 12-ту річницю України без смертної кари. Однак чи й без ката? На жаль, не можемо цим похвалитися через латентну проблему міліцейських катувань, яку нашому суспільству ще належить подолати.

І ефективним видом зброї тут може стати традиційна українська огида і зневага до катів. Її лише треба знову взяти на озброєння.



Володимир Пархоменко
Інженер-авіабудівник, краєзнавець (Київ). Редактор сайту, присвяченого історії Глинська

Теми: суспільство, XVII сторіччя, XVIII сторіччя, страта



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter