Українська правда
Історична правда

Дашкевич і Ісаєвич. Два історики в одному Львові

14.12.2011 _ Андрій Портнов
Версія для друку

Інтелектуальний простір Львова десятиріччями визначали дві постаті, чиї інтелектуальна рівновеликість, ерудованість та винятковість в українському контексті не могли не перетворитися на конкуренцію. Обидвох – Дашкевича і Ісаєвича – звали Ярославами.

Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові в родині генерала армії Української Народної Республіки Романа Дашкевича та хорунжої Українських Січових Стрільців Олени Степанів.

Майже на десять років молодший за нього Ярослав Ісаєвич прийшов на світ 7 березня 1936 року в селі Верби на Волині в родині колишнього члена Української Центральної Ради, делегата УНР на Паризькій мирній конференції Дмитра Ісаєвича, який 1930 року повернувся з еміграції з Франції. Коли майбутньому професорові виповнилося вісім років, родина переїхала до галицького Стрия.

Дашкевич закінчив філологічний факультет Львівського державного університету 1949 року, через три роки на історичний факультет того самого університету вступив Ярослав Ісаєвич.

Уже під час навчання Дашкевич працював у Львівській бібліотеці Академії наук УРСР. Там, на робочому місці 10 грудня 1949 року його заарештували, як сина "відомої української націоналістки, бувшого сотника галицьких стрілків Олени Степанів" й звинуватили у зберігання та розповсюдженні "контрреволюційної літератури".

Дашкевич повернуся до Львова після звільнення з ув’язнення 1956 року. 1957 року він влаштувався на роботу бібліографа відділу історії України Інституту суспільних наук Академії наук УРСР, директором якого на той час був академік Іван Крип’якевич. Наступного, 1958-го, року на запрошення Крип’якевича в Інституті почав працювати Ярослав Ісаєвич, який роком раніше закінчив університет.

1961 року Ісаєвич захистив кандидатську дисертацію "Місто Дрогобич у XV–XVIII ст.". Дашкевич захистився два роки потому, в Еревані в тамтешній Академії наук за темою "Вірменські колонії на Україні в джерелах та літературі XV–XIX ст.". 1962 року в столиці Вірменії російською мовою була видана його монографія під такою самою назвою. Ярослав Ісаєвич її відрецензував.

А 1964 року уперше і востаннє два Ярослави виступили співавторами – невеликої рецензії під назвою "У истоков многовековой дружбы" в ереванському часописі "Коммунист".

1965 року їхні кар’єрні шляхи перетнулися. У конкурсі на посаду старшого наукового співробітника. Сходознавець Андрій Ковалівський, один із небагатьох інтелектуалів, якому вдалося вижити у 1930–40-ті роки, і який після війни працював професором Харківського університету, у січні 1965 року в листі до Дашкевича писав:

"Мені не зрозуміло, чому Я[рослав] Д[митрович] зробився "сліпим знаряддям" у чиїхось руках. З листа можна зрозуміти, що він пройшов по конкурсу на ту посаду, на яку подавали Ви. Але в такому разі хіба Ви не могли заздалегідь погодитися з ним, щоб не виступати конкурентами у цій справі…

Та все ж, як я міг переконатися особисто, Я[рослав] Д[митрович] дуже гідна людина й, очевидно, заслуговує зайняти відповідну посаду. Звичайно, абсурд полягає в тому, що у такому центрі української культури як Львів, роботи у нашій галузі вистарчило б не на два, а на десятки отаких науковців, тим часом як є лише одне місце".

У наступному, червневому листі Ковалівський дав свою оцінку науковому рівневі Дашкевича:

"Занадто високий рівень Вашої ерудиції, Вашої наукової "дозрілості", що просто неможливо без кінця тримати Вас у становищі "молодшого наукового співробітника" абощо. Мабуть у Львові ще є якась міра для порівняння з Вами. Наприклад, я міг би згадати хоча б Я. Ісаєвича. (...)."

1966 року у київському видавництві "Наукова думка" вийшла друком книжка Ярослава Ісаєвича "Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст.". Того самого року Дашкевича звільнили з Інституту суспільних наук "у зв’язку із скороченням посади бібліографа". 1969 року йому вдалося влаштуватися на роботу до Державного музею етнографії та художнього промислу, згодом – до Центрального державного історичного архіву у Львові.

1969 року у "Науковій думці" вийшов укладений Дашкевичем збірник документів "Украинско-армянские связи в XVII веке". Через три роки там само побачила світ книжка Ісаєвича "Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI–XVIII ст.".

Публікації і Дашкевича, і Ісаєвича швидко привернули увагу і в межах СРСР, і за кордоном, передусім, в українських наукових осередках. Директор Українського Наукового Інституту Гарвардського університету Омелян Пріцак кількаразово намагався запросити і першого, і другого до Гарварду. Звісно, дозволу на це радянська влада не дала.

Формальна наукова кар’єра Дашкевича у радянському Львові була неможлива і через його походження з родини "буржуазних націоналістів", і через непоступливість. Формальна наукова кар’єра Ісаєвича розвивалася набагато спокійніше. Він не зазнав прямих переслідувань.

Навіть після публікації 1970 року в газеті "Будівник комунізму" пасквільної статті про його 82-річного батька під назвою "Хай знають люди" 1975 року Ісаєвич опублікував чергову книжку: "Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні", а 1978 року захистив у Московському університеті докторську дисертацію "Історія друкарства на Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках" (у брежнєвські роки саме у Москві захищалися роботи, що їх у Києві "не пропускали" за "прояви буржуазного націоналізму").

З 1980 по 1990 рік Ярослав Дашкевич був знову безробітний. У цей час він регулярно публікував джерелознавчі розвідки у наукових виданнях Москви, Варшави, Еревану, Гарварда, Парижа. У грудні 1988 року він зірвав овації на дискусії про Михайла Грушевського в київському клубі "Спадщина". 1 листопада 1990 року Дашкевича поновили на роботі в Інституті суспільних наук.

Ярослав Дашкевич

На той час інститут очолював Ярослав Ісаєвич, обраний директором на загальних зборах колективу установи 1989 року. За рік Академія наук обрала Ісаєвича своїм членом-кореспондентом, а 1992 року – академіком. Сам Ярослав Дмитрович не раз казав, що його кар’єрний зліт був значною мірою випадковістю, можливою тільки за умов лібералізації часів "перебудови".

Інакшою дорогою, але також у перші ряди пострадянської української історіографії вийшов Ярослав Дашкевич. На відміну від Ісаєвича, який 1988 року таки поїхав викладати до Гарварду, Дашкевич більшість часу присвятив виступам і публікаціям в Україні, а також створенню під своїм керівництвом Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського.

На початку 1990-х Дашкевич опублікував низку знакових статей, зокрема, про українсько-єврейські та українсько-польські стосунки. Особливе значення мала концептуальна стаття "Україна на межі між Сходом і Заходом", яка порушила проблему усебічного вивчення Великого кордону та розмаїття контактів України зі Сходом.

Як і тогочасні публікації Омеляна Пріцака, текст Дашкевича наголошував на потребі відходу від примітивних, підтримуваних у радянський час, схем "споконвічного" протистояння України зі Сходом, й, водночас, непрямо полемізував із занадто оптимістичним "окциденталізмом".

Висновок історика був такий:

"Великий Кордон на Україні був зоною різноманітних етнічних контактів, що діяли за принципом вибіркового фільтра: не все те, що було характерне для Сходу, без спротиву сприймалося на Заході і навпаки… Здається, західні цивілізації сприйняли більше елементів Сходу, ніж східні цивілізації – елементів Заходу".

Значною мірою, під впливом цього тексту Дашкевича, метафора про "Україну між Сходом і Заходом" посіла одне з центральних місць у переосмисленні української історії на початку 1990-х.

Статті донедавна опального історика почали з’являтися в офіційному "Українському історичному журналі" з почесною для автора приміткою, що "положення, викладені в даному повідомленні, поділяють не всі члени редколегії". 1994 року Дашкевичеві присудили науковий ступінь доктора історичних наук за сукупністю публікацій.

Утім, дві спроби Дашкевича балотуватися у члени-кореспонденти Академії наук закінчилися невдачею. Вочевидь, академічний офіціоз вирішив, що для нього вигідніше тримати цього "єретика зі стажем" (самоокреслення Дашкевича) поза вузьким гроном упривілейованих гуманітаріїв. Попри зміну політичної системи та визнання заслуг, формальний академічний статус Ісаєвича залишився для його старшого колеги недосяжним.

Від початку 1990-х саме присутність Дашкевича і Ісаєвича, значною мірою, визначала статус і рівень наукових конференцій. А особиста конкуренція набула інституційного виміру, і тон у ній, значною мірою, задавав Ярослав Дашкевич.

1993 року вийшла друком збірка його статей "Україна вчора і нині", через три роки Ісаєвич випустив власну збірку "Україна давня і нова". Видання Львівського відділення Інституту археографії "Україна в минулому" конкурувало з "Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність", періодичним виданням Інституту українознавства (саме так перейменували Інститут суспільних наук у січні 1993 року).

1996 року на 70-річчя Дашкевича видали вишуканий збірник наукових праць "Mappa Mundi". Через два роки, з нагоди 60-річчя Ісаєвича, видали навіть більшу за обсягом збірку "Просфонима". Ці збірники не тільки відбивали міжнародне визнання доробку обох істориків, а й закріпили їхній першорядний статус в історіографії незалежної України.

Обидвоє повернулися до тематик з початків наукової кар’єри. Дашкевич видав збірку своїх вірменознавчих студій під назвою "Вірменія і Україна". Ісаєвич підготував доповнену й очищену від цензурних обмежень монографію про православні братства (вийшла друком 2006 року англійською мовою у видавництві Канадського інституту українських студій), а також підсумував свої дослідження друкарства і книги у книжці "Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми" (2002).

***

Автор цих рядків мав щастя знати і Ярослава Дашкевича, і Ярослава Ісаєвича. Ярослав Романович вражав своєю аристократичною зовнішністю: довгим сивим волоссям, масивним перснем-печаткою на пальці, задумливо нахиленою головою і теплою усмішкою тонких вуст. Він був підкреслено небагатослівний, давав зрозуміти вагу кожного його слова, і тактовно тримав дистанцію. Ярослав Романович ніколи не говорив багато, але умів знайти добре слово і дати добру (а часом, безцінну) наукову пораду.

Ярослав Ісаєвич, на відміну від Ярослава Дашкевича, був відкритим, експресивним, вразливим на нове. Нерідко він ділився дуже особистими спостереженнями і не приховував своїх сумнівів. Мав жвавий ритм мовлення, часто перестрибував з теми на тему, захоплювався чимось сказаним, почав розвивати думку, викликану самою згадкою про якесь прізвище, слово чи країну. Любив повторювати, що єдиною радою на безмежний хаос навколишньої реальності є спрощення. І наука також є нічим іншим, як спрощенням.

***

В історичних дискусіях 1990-х Дашкевич і Ісаєвич відстоювали часто близькі до себе погляди, зокрема, на походження і розвиток української нації. Вони стали уособленням "примордіалістів", тобто прихильників тези про давнє (середньовічне) формування української нації, тяглість різних етапів її розвитку та вирішальний вплив мовних й етнічних кордонів (зони поширення української мови та переважання етнічно українського населення) на виникнення української державності.

Обидвоє критично ставилися до щоразу популярнішої та впливовішої "модерністської течії", яка прагнула підходи до історії українського національного руху з перспективи, заданої книжками Бенедикта Андерсона, Ернеста Гелнера та Ерика Гобсбаума.

Дашкевич, як завжди, формулював свої тези категорично: "у підході сучасних етносоціологів модерністського напряму проявилася своєрідна хитрість: важкодоступність історичних джерел з далеких століть, труднощі їх інтерпретації довели до нігілістичного підходу і заперечення можливості знайти суб’єктивістичні елементи визначення нації в минулому", наголошував, що висновки про національну свідомість у певний історичний період слід робити не лише із текстів, а й із "політичних дій, вмотивованих національною свідомістю, без публічного пояснювання таких дій за допомогою оголошених національних декларацій".

Ісаєвич був обережніший і знюансованіший. Визнаючи продуктивність багатьох спостережень модерністів, він таки висловлювався за подальше використання поняття "національне відродження", закликаючи, водночас до перегляду "імпліцитного (для теорії послідовних національних відроджень) уявлення про те, що кожне наступне відродження означало в усіх сенсах кращу якість, порівняно з попередніми".

Ярослав Ісаєвич

Він нагадував, що "…всяке відштовхування від традиції виростає на ґрунті традиції і неможливе без неї", наполягав, усупереч поширення "певної ідеалізації українських еліт": "Селянство було фактором континуїтету, тяглості української культури, завдяки чому кожна чергова денаціоналізація еліт не закінчувалася зникненням етносу".

Як медієвісти, вони не могли не відчувати однієї з підставових слабкостей "модерністських" інтерпретацій – незнання їхніми прихильниками середньовічних джерел. Як українські інтелігенти з "антирадянських родин", вони не могли погодитися із однозначно конструктивістським тлумаченням національної свідомості.

Стилістичні відмінності "примордіалізму" Дашкевича і Ісаєвича відбивали принципові різниці у способах висловлення ними своєї думки та способах самопрезентації.

Ярослав Дашкевич не без задоволення називав себе "єретиком за стажем", умів і хотів бути інтелектуально непередбачуваним, упевнено виголошував нерідко дуже радикальні тези й акцентував свій позитивізм, "поставлений на службу українському народові".

"Вважаю, що найбільший патріотизм – говорити своєму народові, і писати також, правду". Це Дашкевич. "Учений-історик зобов’язаний себе постійно контролювати, чи не подиктовані ті або інші його оцінки, інтерпретації якимись підсвідомими реакціями, чи не тисне на нього колективна свідомість його рідного народу, його виховання". Це Ісаєвич.

"Велич справжнього історика (…) полягає у тому, щоб говорити не тільки іншим націям, але, в першу чергу, своїй власній правду, приємну і неприємну, про її історію". Це знову Дашкевич.

"Іноді, коли намагаєшся бути об’єктивним, тебе не розуміють. Ми самі виховані в умовах тоталітарного періоду, коли від суспільних наук вимагали, щоб вони обслуговували офіційні доктрини. І деякі з нас тепер думають, що ми повинні такими самими методами діяти, тільки в іншому напрямі. Це, звичайно, глибока помилка, і дуже небезпечна". А це ще раз Ісаєвич.

Обидвоє не приймали псевдоісторичної міфотворчості, що просто накрила Україну своєю хвилею у 1990-ті і гостро критикували фантастичні публікації про доісторичні витоки українців або Україну як "батьківщину аріїв".

***

Ярослав Дашкевич у певний момент став регулярним коментатором політичних подій, виступав з критикою глобалізації та Євросоюзу, багато уваги приділяв національному питанню в Україні. З його публіцистики постає картина світу як арени боротьби націоналізмів (часто-густо "закамуфльованих" під універсалістські ідеї европеїзму, екуменізму, "громадянського" чи "відкритого" суспільства).

Хоч від безпосередньої політичної діяльності Дашкевич "самоусунувся", про нього, поза сумнівом, думали як про можливого харизматичного провідника правого руху.

Ярослав Ісаєвич ролі політичного коментатора уникав, хоч мав небуденне чуття поточних політичних подій. Він також ніколи не намагався зобразити себе дисидентом, жертвою комуністичного режиму чи людиною, яка має право на те, аби до неї дослухалися ширші верстви суспільства. Патріотизм Ісаєвича був критичний, проєвропейський і, значною мірою, приватний.

 Обкладинка книжки Андрія Портнова, звідки взято цей уривок

Дашкевич прагнув задати стандарт мислення про певні проблеми українського минулого і сьогодення. При чому, він нерідко вдавався до неочікуваних його читачами тез. В одному з текстів, наприклад, він рішуче підважував міф про "державу Богдана Хмельницького", говорячи, що де-юре вона такого статусу ніколи не мала і саме тому увійшла до складу Московського царства "не як окрема держава, а як відірвана від Польсько-Литовської держави територія з козацьким самоврядуванням".

На відміну від Дашкевича, Ярослав Ісаєвич не писав про Євгена Коновальця, Дмитра Донцова чи Романа Шухевича. Він цінував півтони і контекстуалізацію. А ще прагнув зрозуміти мотиви поведінки різних людей і волів уникати узагальнювальних категоричних висновків.

Дашкевич про радянську історичну науку висловлювався так: "Історіографію т.зв. радянського періоду слід вивчати так, як вивчають поширення ошуканчих ідей, психопатологію псевдонаукової творчості, а також як підневільну, рабську працю".

Ісаєвич неодноразово наголошував на важливості "розрізняти безпринципних (або й "ідейних") прислужників режиму від тих, які використовували легальні можливості для рятування української культури, плекання національної свідомості". Про свої власні тогочасні публікації казав: "…інколи (сподіваюся, не надто часто) я у своїх текстах дещо виходив поза межі тих поступок, які були абсолютно необхідними для опублікування праць".

У 1990-ті роки Дашкевич уникав прямої полеміки з поглядами і текстами, що не вкладалися до його розуміння завдань і вимог до історичних текстів. Ісаєвич не раз виступав опонентом модних книжок чи привабливих тез, виступаючи від імені Традиції, але завжди шукаючи можливості для продовження дискусії.

***

В українській історичній науці десятиріччями енциклопедичність мала два обличчя.

У брежнєвські роки джерелознавчі публікації Ісаєвича і Дашкевича (як і Івана Бутича, Миколи Ковальського, Олега Купчинського) забезпечували, нехай і обмежену рамками радянської цензури, тяглість із документалістською школою Михайла Грушевського та Івана Крип’якевича.

У незалежній Україні історики змогли звернутися до набагато ширшого кола тем, але не запропонували власних синтез української історії. Натомість, вони були нагадуванням про те, що історія таки пізнавана, релятивізм – релятивний, а розрив із традицією все одно випливає із цієї традиції.

Непрості стосунки двох Ярославів не були таємницею.

У публікаціях Дашкевича раз за разом траплялися жорсткі і здебільшого несправедливі закиди на адресу Ісаєвича, зокрема, щодо браку патріотизму та прояви конформізму.

Ісаєвич тактовно заперечував спроби зобразити його як "угодовця", по-філософському зазначав, що "і така критика була корисною, адже спонукала до кращого формулювання своїх думок".        

Два великих історики доповнювали одне одного у своїй неминучій і по-людському зрозумілій конкуренції. Вони роками були мірою для порівняння одне одного.

Ярослав Дашкевич помер 25 лютого 2010 року. Менше ніж за півроку, 24 червня 2010 року, відійшов у вічність Ярослав Ісаєвич.

Без них Львів осиротів, а український інтелектуальний простір став непоправно блідіший та передбачуваніший.

--------------------------

Повну версію цього тексту читайте у книзі: Андрій Портнов. Історії істориків: Обличчя й образи української історіографії у ХХ столітті. Київ: Критика, 2011.



Андрій Портнов
Кандидат історичних наук (Київ-Берлін).
Редактор порталу Historians.in.ua

Теми: memoriam, XX сторіччя, XXI сторіччя, історія України, історики, Львів, книжки



20 фактів з минулого, які ви не знали про Волинь

08.01.2019 _ Тетяна Яцечко-Блаженко
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter