Українська правда
Історична правда

Український КГБіст "Чорноволенко" у гостях у Леся Танюка

09.01.2012 _ Вахтанг Кіпіані
Версія для друку

"Зателефонував невідомий, сказав, що він з України і йому обов’язково треба зі мною зустрітися. "Это в ваших же интересах". Історія з 1980-го: як представник КГБ УРСР приїздив до Москви шукати автора книги "Грані культури".

Майже чвертьвікове "заслання" до Москви відомого театрального режисера, громадського діяча Леоніда (Леся) Танюка було цікавим не лише роботою в найпрестижніших театрах — ім. Пушкіна, ім. Станіславського, МХАТі, Центральному дитячому тощо, а й безпосередньою участю в дисидентському русі.

Танюк не був серед тих, хто зміг "выйти на площадь в означенный час". Проте через його квартиру на Великій Черкізівській пройшли десятки, а може, й сотні людей, які шукали в Москві правди і управи на свавілля щербицьких і маланчуків.

Саме в Леся Степановича зупинилися на півдорозі з Мордовії, Уралу та Якутії дружини й матері політв’язнів: Оксана Мешко, Леоніда Світлична, Атена Пашко...

Оксана Яківна, ця найстарша українська правозахисниця, колись назвала те знамените помешкання "українською нічліжкою". І в тому була правда...

"Серед українців мало було капітулянтів" - як і для чого КГБ УРСР стежив за дисидентами

Із Танюкового щоденника від 31 серпня 1980 року, неділя:

"У четвер зателефонував невідомий, сказав, що він з України і йому обов’язково треба зі мною зустрітися. "Это в ваших же интересах". Тон був такий, що не лишалося сумніву, звідки він. Я відповів, що не можу, дуже зайнятий, — у мене МХАТ, репетиції, словом, почав забивати баки, як Малахій. Він гумору не сприймав, вдався до більш наполегливих нот й скінчив тим, що вони «могут вызвать вас официально, через театр". Зараз мені тільки цього бракувало.

У п’ятницю ми зустрілись. Представився: Чорноволенко Василь Федорович, Україна, республіканське управління КГБ. Переконаний, прізвище Чорноволенко — псевдо, вигадане спеціально для мене. Та й ніякий він не Василь Федорович. І ненароком обмовився й назвав його Федором Васильовичем; він не виправив...

Суть була така. Витягає він з жовтого портфеля три коричневі книжечки "Визвольного шляху" [журнал Організації українських націоналістів-бандерівців; видавався в Мюнхені] — за квітень, травень і червень.

— Тут ваша стаття про летаргію української культури. (І допитливо їсть мене очима).

Часопис "Дукля" видавався у соціалістичній Чехословаччині, але там можна було надрукувати неможливі для СРСР речі

Граю вар’ята: не може бути! Що передрукували з пряшівської "Дуклі"? Та вона уже застріла!

— Ні, — не з "Дуклі". Новенькая, только что испекли...

Поки цей пінг-понг тривав, я трохи зорієнтувався — вони вирішили зробити мене автором статті "Грані культури", яку написав "один з визначних культурних діячів України"; це вже він тицяє мені вступ від редакції. Уважно вивчаю. І знаходжу те, що треба.

— Але ж тут сказано: "який знаходиться в ув’язненні...".

— Грим! — кидає він доволі різко.

— Слухайте, а може, я й "Собор" написав?

— Ні, "Собор" написав Олесь Гончар. І більше такого не напише.

"Вы Танюк, человек умный.. Но, думаете, этого достаточно?". І показує мені 5-й номер, де підкреслено абзац із моїм прізвищем. У загальному переліку — після Миколи Лукаша, Віктора Іванисенка, Валерія Шевчука та Ярослава Ступака — "позбавлений праці в Україні опинився на засланні в Москві один з кращих режисерів СРСР Лесь Танюк...".

— Думаєте, если вы себя сами вставите, мы не докопаемся, кто писал? Наивно. Существуют методы Сверка, анализ... Поймите, лексика — те же отпечатки пальцев.

— Ну, если опечатки, тогода другое дело.

— От-пе-чат-ки! карбує.

— І що, воно справді схоже на мою "Летаргію..."?

— Один к одному. Плюс стилизация под галицизмы — логічний адресат.

— Нічого вам не можу сказати, доки не прочитаю всього власними очима. Дозволите? — пригортав журнали до себе.

— Увидеть себя напечатанным — это щекочет, не правда ли? Авторское самолюбие! Я вас оставлю. Тут немного! Страниц пятьдесят, не больше. Да что же мне вам говорить...

— Я занурився в чтання "своєї статті".

У 1990-му Лесь Танюк і В'ячеслав Чорновіл стали працювати пліч-о-пліч у Верховній Раді

Була там публікація в обороні Юрка Шухевича. Був Олесь Бердник, у якого кожне третє слово — з великої літери. Були вірші Святослава Караванського. Дві заяви Валерія Марченка. Повідомлення про арешт В'ячеслава Чорновола та Зеновія Красівського.

Як КГБ намагався фальсифікувати спогади дисидента Данила Шумука

І закінчення "Граней культури". Кинулись в око специфічні підкреслення. Власне, й смисл їх був у тому, щоб я звернув на них увагу. Найжирнішою лінією виділено місце, де сказано про перенесення "чорнової роботи" до Москви...

Абсолютно не мій вираз "еліміновані з літературного процесу"...

"Аналітик" двічі підкреслює прізвище Леся Курбаса [видатний театральний режисер, закатований 1937 р. у Сандармосі, його творчість досліджував Танюк]. Ні, з нашими "майстрами контент-аналітики" не пропадеш. Все це було б смішно, якби не так сумно.

Коли він зайшов, я коротко й спокійно сказав, що прикро здивований і вражений тим, що вони затіяли нерозумну гру, і на цьому можуть обпектися.

"Чорноволенко» почав було підвищувати голос і неприховано погрожувати.

Я сказав, що час мій вичерпано, у мене зустріч з [режисером] Олегом Єфремовим. Отож, я маю йти. То чи не міг би він презентувати мені ці журнали?

Бідолаху аж пересмикнуло від нахабства. Він знову замурмотів про "методы исследования", "контент-анализ" (грамотних людей вони набрали!), але я рішуче заперечив продовження розмови.

— Ладно. Ми хотим как лучше. Все равно этого не скроешь. Если спешите — что ж, до свидания..

— Ви не дівчина, щоб до вас на побачення ходити. Тому жодних побачень без офіційних повісток... І немає ото у вас інших справ?

— Есть, — щиро зітхнув. — Вот хотелось в ГУМ зайти, не успеваю... Лесь Степанович, а если не вы, кто это мы быть?

— От бачите, — кажу, — ви вже зі мною й погодилися. От вам і "контент-аналіз". Це його зачепило за живе, заходили жовна.

— Видите-ли, я-то уверен, что это ваша работа. Но я могу и ошибаться. Интересно ваше мнение.

Та сама книжка Івана Геля-"Степана Говерлі" - окремим виданням

Я відповів у тому сенсі, що автора, швидше за все, треба шукати за кордоном. Писав ерудит, який має на бібліотечному столі весь самвидав, усі цифри, усі документи — в таборі чи в тюрмі такого не зробиш. Та й стиль викладу чисто американський...

Як діставався самвидав на Захід

Звісно, він мені й на копійку не повірив. Зміряв мене поглядом і махнув рукою.

Який з того висновок? Я розумів, що то лише початок партії, так би мовити, проба пера, дебют. Який ендшпіль вони готують? Комбінація примітивна, але бентежило те, що розмова була аж надто схематична.

Якби йшлося виключно про привід, то з його боку було б бажання сподобатися, розсвітити розмову. Але ні, за межі накидання мені авторства статті ми так і не вийшли. То може вони всерйоз взялися за мене?".

Залишається додати, що насправді публіцистична робота "Грані культури" належить перу відомого правозахисника Івана Геля. Це була відповідь на написану зламаним Іваном Дзюбою книги "Грані кристалу".

Написав Гель свій текст у Мордовії, в таборі особливого режиму ЖХ-385/3-5. Книга вийшла через "запретку" малої зони, а потім — і за кордони "зони великої" (так політзеки йменували СРСР). 1984 року вона вийшла друком у Лондоні, коштом Української видавничої спілки. На обкладинці стояв псевдонім "Степан Говерля".



Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

Теми: дисиденти, історія України, XX сторіччя, Москва, ЧК-КГБ, самвидав, книжки




Москва і "Празька весна" 1968 року

12.09.2018 _ Їтка Вондрова
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter