Українська правда
Історична правда

Битва під Харковом. Як місто уперше визволили від нацистів

13.03.2013 _ Андрій Парамонов
Версія для друку

Бої під Харковом носили характер сучасної маневрової війни, тому цю битву так люблять історики різних країн. У лютому 1943 року Червона армія відбила місто у німців, щоб у березні його знову втратити. Для вермахту ця битва стала останньою операцією у стилі бліцкригу.

Ще не завершилась Сталінградська битва, коли війська Червоної армії провели цілу серію успішних наступальних операцій під Сталінградом ("Уран" і "Кільце"), на Середньому Дону ("Малий Сатурн"), Верхньому Дону (Острогожсько-Росошанська та Вороніжсько-Касторненська).

В результаті, на початку лютого радянські війська вийшли на лінію Касторне – Валуйки – Сватове – Лисичанськ – Каменськ-Шахтинський, створивши передумови для подальшого наступу на захід: Курськ-Бєлгород-Харків і на південний захід: до Дніпра, Донбасу і Криму.

21 січня 1943 р. командуючий Воронезькім фронтом генерал-полковник Ф. І. Голіков подав верховному командуванню план операції з оволодіння Курськом, Бєлгородом і Харковом. Цей план отримав кодову назву "Операція "Зірка".

Загалом командування Воронезьким фронтом вірно визначило хід та можливість успішного проведення операції. Що вочевидь було не передбачене, так це можливе введення в бій німецького II-го танкового корпусу СС, котрий був виведений після переформування із Франції та спізнився на спробу деблокування 6-ї армії Паулюса під Сталінградом.

Ситуація на фронті станом на січень 1943 року

Дані розвідки не давали приводу сумніватись в успіхові операції. Після попередніх розгромів німецьке командування лише намагалось сформувати оборонний заслон з перекинутих з Заходу та інших ділянок фронту з’єднань.

Так, із Франції прибула під Харків 320-та піхотна дивізія, а з-під Ржева до Білгорода – танко-гренадерська дивізія "Велика Німеччина". Однак про створення жорсткої суцільної лінії оборони не йдеться.

В результаті бої під Харковом носили характер сучасної маневрової війни, тому цю битву так люблять історики різних країн. Зміцнені та загартовані в боях з’єднання Червоної армії, із воєначальниками, котрі швидко навчалися веденню сучасної війни, зустрілись під Харковом із поважним противником – танкогренадерськими військами СС, що відпочили і були оснащені якнайсучаснішими зброєю, обмундируванням та засобами ведення війни.

 1 лютого 1943 року

На жаль, перевагу в тактиці не востаннє довели німецькі генерали. Для вермахту битва під Харковом стало останньою операцією у стилі бліцкригу. А для Червоної армії поразка звелася до мінімуму - завдяки мужності й героїзму солдатів та офіцерів.

ЛЮТИЙ 1943 року. "Харків - наш!"

За планом операції "Зірка" передбачалось почати наступ 1 лютого, силами 40-ї, 69-ї и 3-ї танкових армій із частинами посилення, оточити німецькі війська в районі Харкова на шостий день операції та цілком оволодіти містом на восьмий - тобто 9 лютого.

Паралельно, війська Південно-Західного фронту генерал-полковника Миколи Ватутіна повинні були проводить операцію "Стрибок" – прорватися до Дніпра, з метою відрізати та оточити німецьку групу армій "Дон" в районі Донбасу.

В рамках операції 6-а армія генерал-лейтенанта Ф. М. Харитонова мала наступати територією Харківській області з рубежу Куп’янськ-Сватове до Лозової.

Операція "Зірка" почалась 2 лютого 1943 р. Термін довелося дещо посунути - щоб згрупувати та привести в порядок розтягнуті при виході на початкові рубежі й виснаженi попередніми боями війська.

 Лютий 1943 року. Уродженець Сумщини, командир 3-ї танкової армії генерал Павло Рибалко в центрі визволеного Харкова. Пізніше Рибалко стане відомим за свою тактику стрімких танкових проривів. Улітку 1944 року один із таких проривів призведе до Бродівського котла дивізії "Галичина"

Перед цим з’єднання Воронезького фронту пройшли більше 300 км в наступальних боях та мали серйозний – до 50% – некомплект живої сили і техніки. Так, наприклад, 3-я танкова армія генерал-лейтенанта Павла Семеновича Рибалко мала всього 85 боєздатних танків, ще 138 перебували в ремонті.

Тем не менше, до 6 лютого війська армії вишли до р. Сіверський Донець, де вже займали оборону частини 2-й танкогренадерської дивізії СС "Рейх" - першого з’єднання зі складу II-го танкового корпусу СС групенфюрера Пауля Хауссера, яке прибуло до Харкова.

Фронт станом на 1-8 лютого 1943 року

Цей свіжий, повністю укомплектований (до 400 танків та самохідок) корпус направлявся із Франції для деблокування Сталінграду, але оперативна обстановка різко змінилась і він розгорнувся під Харковом.

Його перша дивізія "Рейх" прибула у перших числах лютого, а друга – "Лейбштандарт "Адольф Гітлер" – розвантажувалась, коли бої ішли вже на підступах до міста. Третя дивізія корпусу – "Мертва голова" – устигла тільки до моменту, коли Харків уже здавали Червоній армії.

"Я виїхав у супроводі двох танків в бік Куп'янська, щоб самому отримати уявлення про противника. Колюча сніжна буря хльостала нас… Ліворуч і праворуч упізнавали ми тіні радянських танків, котрі повільно рухались на захід. Ці танки уникали дороги, повзучи через сильно пересічену місцевість, і точно хотіли спробувати взяти в кліщі наші передмостові укріплення".

Так описує початок операції Червоної армії німецький танкіст Курт Мейєр. Наступного дня його танковий полк прийняв бій під Чугуєвом, де передові загони Воронезького фронту потрапили в пастку, влаштовану військами СС.

Бої з 1 до 9 лютого

Однак навіть прибуття настільки потужних свіжих частин не змогло стримати наступального пориву військ Червоної армії. 6-9 лютого 1943 р. Сіверський Донець був форсовано, а 10 лютого звільнені Чугуїв і Печеніги.

Успішно розвивався наступ у сусідів 3-й танкової армії: 6 лютого 340-а и 183-я дивізії 40-ї армії генерал-лейтенанта К. С. Москаленка увірвались в Білгород, частини 6-ї армії генерала Харітонова зайняли Ізюм і Балаклію, а 69-ї армії генерал-майора М.Казакова – Вовчанськ.

 Ситуація на фронтах станом на 11 лютого

З наближенням радянських військ до оборонних рубежів довкола Харкова опір есесівських дивізій зростав. 9 лютого німцями була зроблена контратака в районі с. Великий Бурлук, а 10-й, 12-й і 15-й танкові корпуси 3-й танкової армії зав’язали тяжкі бої за Рогань і Тракторний завод.

В цей момент командир 3-ї танкової армії Рибалко увів у прорив другий ешелон свого угрупування – 6-й гвардійський кавалерійський корпус генерал-майора С.Соколова, с завданням обійти Харків з півдня та перерізати ворогові дороги відходу на південний захід, через Мерефу.

 Прорив під Мерефою 10 лютого

Командуючий II-го танкового корпусу СС Хауссер оцінив цей маневр як украй загрозливий і кинув на його відбиття свої останні резерви.

Тим часом, 40-а армія, відкинувши підрозділи дивізії "Велика Германія", увела в прорив свій маневрений резерв – 5-й гвардійський танковий корпус генерал-майора Андрія Кравченка, котрий до 14 лютого дістався Люботина й Богодухова, відрізавши гарнізону Харкова відступ на Полтаву.

Одночасно 25-а гвардійська и 340-а стрілецькі дивізії 40-ї армії упритул наблизились до міста з заходу й півночі. Східна та південно-східна околиці також планомірно переходили в руки 69-ї та 3-ї танкової армій.

 Бойові дії 14-15 лютого

15 лютого, прагнучи врятувати частини свого корпуса від оточення, незважаючи на особистий наказ Гітлера утримувати Харків "до останньої людини", групенфюрер Хауссер наказав залишити місто. Вихід військ проходив по трасі Мерефа-Красноград, яку з останніх сил утримувала дивізія "Лейбштандарт".

До полудня 16 лютого Харків був повністю зайнятий військами Червоної армії. Взвод автоматників лейтенанта Шевченка з 1142-го полку 340-ї стрілецької дивізії підняв над будівлею Держпрому червоний прапор.

Під час звільнення Харкова солдати й офіцери Червоної армії виявляли героїзм та мужність. Вочевидь, варто навести кілька прикладів.

15 лютого на східній околиці селища Основа, противник укрився у кам'яницях і чинив сильний вогневий опір наступаючим військам армії. Стрілецькі полки 48-ї та 62-ї дивізій залягли. Тоді командир 179-ї віддільної танкової бригади наказав командиру танка Володимиру Хало зайти в тил противнику та знищити його вогневі точки, які заважали просуванню стрілецьких підрозділів.

 Радянська піхота у битві за Харків, лютий 1943 року

Колишній курсант Харківського танкового училища, Хало вивів свій танк у тил опорного пункту та влучним вогнем із близької відстані підбив дві штурмових гармати і два бронетранспортери. У становищі ворога спалахнула паніка.

"Тридцятьчетвірка" продовжувала рухатись вперед, механік-водій старший сержант Олександр Чаузов побачив за 40-50 метрів 105-мм гармату, націлену на танк. Не розгубившись, він швидко розвернув машину і на повній швидкості таранив ворожу гармату. Від сильного удару Чаузов втратив свідомість. Тоді стрілець сержант Євген Черняєв негайно зайняв місце механіка-водія і швидко почав виводити танк заднім ходом в укриття.

Тим часом командир танка продовжував вогневий поєдинок із ворогом. Йому вдалося знищити одну 75-мм гармату та два кулемета. За проявлений героїзм і воїнську майстерність указом президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1943 року Володимиру Олексійовичу Хало було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Механік-водій Чаузов і стрілець Черняєв були нагороджені орденами "Червоного Прапора".

Позиції нацистської артилерії під час битви за Харків

14 лютого зав'язалися наполегливі бої на підступах до Харкова. В районі с. Олексіївка 183-тю стрілецьку дивізію контратакували частини моторизованої дивізії СС "Велика Німеччина". Головний удар противника прийняв 227-ий стрілецький полк майора Енвера Бімболатовича Ахсарова.

Перебуваючи в бойових порядках своїх батальйонів, мужній командир вміло та енергійно керував діями підрозділів, особистим прикладом надихав воїнів полку, що відбивали запеклі атаки ворога і 15 лютого поліг смертю хоробрих на очах своїх воїнів. Майор Ахсаров був похований у Харкові, а в 1944 р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Командир 1850-го винищувального протитанкового артилерійського полку 16-ї винищувальної протитанкової артбригади підполковник Олександр Васильович Чапаєв (син героя Громадянської війни) - учасник боїв за Харків, його полк у складі інших з’єднань 40-ї армії наступав на Харків через П’ятихатки.

Противник у кам'яницях вів прицільний вогонь по Бєлгородському шосе, перешкоджаючи просуванню 100-ї стрілецької дивізії. "Чапаєвці" викотили на пряму наводку 20 дивізійних 76-міліметрових гармат и відкрили вогонь по противнику. Під прикриттям артилерії піхота оволоділа міським парком та іподромом. Полк Чапаєва одним з перших увійшов у Харків.

 Радянська зенітна установка на нинішній площі Свободи у Харкові, лютий 1943 року

Тоді ж сталася і трагічна подія. В середині лютого 1943 р. у Дмитрівській церкві села Єфремівка Первомайського (на той час Олексіївського) району були живцем спалені жителі сіл Єфремівка та Семенівка.

За версією радянської сторони карателем був батальйон СС Йоахіма Пайпера з II-го танкогренадерського полку дівізії "Лейбштандарт". У Харківской області він прославився швидкими атаками на своїх бронетранспортерах, з'являючись в найнесподіваніших місцях.

Сучасні дослідження говорять про те, що частини СС дійсно зайняли Єфремівку, зокрема 2-й і 3-й батальйони полку "Дер Фюрер" під командуванням Отто Кумма - саме за атаку Єфремівки і за інші бої лютого-березня 1943 р. він був нагороджений у квітні 1943-го, отримав підвищення і покинув "Лейбштандарт".

У Єфремівці невідомим червоноармійцем був смертельно поранений офіцер штабу дивізії. На пропозицію здатися або видати стрільця жителі мовчали. Силами поліцейського підрозділу було вбито і спалено 865 мирних жителів.

Місто почало налагоджувати мирне життя. Знов запрацювали лікарні та школи. Спішно вирішувалося питання про постачання жителів продуктами харчування та пальним. Постало питання про те, щоб до звільнення у Києві столичні установи Української РСР розмістити в Харкові. Місто відвідав Хрущов.

Однією з нагальних проблем було водопостачання, пошкоджене ще при відступі в жовтні 1941 р. частинами Червоної армії. Німцями було відновлено водопостачання з артезіанських свердловин і частково водопроводи з них. Єдина діюча насосна станція - № 7 - подавала близько 4 тисяч кубометрів води на добу. Більшість мешканців, як і раніше, набирали воду з річок.

 

Другою, не менш важливою проблемою, були знищені і пошкоджені мости (всі 11 булі підірвані в 1941 році Червоною армією, в 1943 році - вермахтом). Це ускладнювало організацію руху - як військ, так і цивільного транспорту.

Електропостачання ще було сяк-так налагоджено, працювали в половину своїх потужностей ГЕС-1 і ГЕС-4, також були запущені декілька енергетичних установок заводів та установ.

Планувалося введення двох трамвайних маршрутів з загальним числом 30 вагонів. І хоча рух було відкрито наприкінці лютого 1943 року, говорити можна лише про поодинокі вагони.

У вуличних боях лютого 1943 постраждало близько 25% житлових будинків міста. З 1300 довоєнних торгівельних точок на 1 березня в Харкові працювали 61 промтоварний магазин та 57 продовольчих. Також були відкриті 26 їдалень із пропускною спроможністю на день до 15000 чоловік.

З усіх існуючих до війни млинів працював тільки кустарний з загальним обсягом до 10 т на добу. Випічка хліба здійснювалася також на кустарних і напівкустарних підприємствах (всього 66), які випускали близько 218 т хліба на добу.

На 6 березня працювало 50 шкіл в яких навчалося 16875 дітей. 37 із мали викладання українською мовою. Були відкриті всі 18 бібліотек міста, працював бібколектор.

На 1 березня в місті працювало 13 лікарень і 20 шпиталів, 17 поліклінік, 7 амбулаторій та 4 диспансери. Станція швидкої допомоги також працювала, але у неї в наявності був тільки один автомобіль.

Мешканці регіону ішли добровольцями в Червону армію. Тільки місто Харків направило у війська 14591 призовники. Щоправда, в армії не були готові прийняти таке поповнення - у військ не було можливості не те що навчити і озброїти призовників, але навіть годувати. Більша частина призовників загинула в першій половині березня на території Харківської області.

У лютому 1943 року німецьким командуванням був озвучений наказ про заборону брати в полон солдатів Червоної армії. Причини його були очевидні для німців - у них були відсутні можливості для охорони та супроводу, доставки харчування полоненим.

 12 лютого 1943 року штаб групи армій "Дон", яка так і не змогла допомогти оточеному під Сталінградом Паулюсу, перемістився з Донецька (Сталіно) в Запоріжжя. 18 лютого в Запоріжжя прилетів Гітлер. На цьому фото з Федерального архіву Німеччини Гітлер (ліворуч) тисне руку командиру групи армій "Дон" Еріху фон Манштейну, бажаючи йому успіху у планованому контрнаступі

Цей жорстокий наказ призвів до численних трагедій в Харківської області. Тисячі призовників, зібраних польовими військкоматами, гинули беззбройними, ще не поставленими на бойове забезпечення, поблизу своїх рідних сіл. Сотні з них досі вважаються зниклими без вісті, розстріляні і розчавлені танками.

Десятки призовників з с. Старовірівка були спалені в сараї сусіднього с. Мелихівка наступаючими есесівцями дивізії "Дас Райх".

Разом із частинами Червоної Армії в місто прибула і 17-та окрема бригада військ НКВД під командуванням полковника Івана Олексійовича Танкопія. Як і всі частини Управління внутрішніх військ НКВД СРСР з охорони тилу діючої армії, вона повинна була забезпечувати у щойно відбитому місті охорону громадського порядку, боротися з німецькими диверсійно-розвідувальними групами, надавати населенню допомогу у відновленні мирного життя.

Була у бригади і особлива задача. До звільнення Києва Харків повинен був стати столицею визволеної від окупантів Української РСР. У ньому мали розміщувалися найважливіші державні органи республіки - зокрема, ЦК Компартії України і Раднарком УСРР. Прийом, розміщення та охорону цих установ і повинна була забезпечити 17-та бригада, що складалася з шести окремих батальйонів і налічувала близько шість тисяч чоловік.

Тим часом частини Червоної армії продовжували наступ. Тепер Верховне командування ставило завдання якнайшвидшого оволодіння Сумами, Полтавою та виходу до Дніпра до початку весняного бездоріжжя.

Але ці цілі були важкодосяжні для виснажених дивізій. Якщо людьми вони отримували поповнення за рахунок місцевого населення, то нестача техніки, боєприпасів і пального була вкрай гострою. Залізниця Валуйки - Харків була зруйнована німцями при відступі, а автотранспорту катастрофічно не вистачало. Не сприяли підвозу і суворі погодні умови.

Весь лютий стояли сильні морози. Частини Червоної армії були одягнені в ватні куртки і штани, на ногах валянки. Однак на початку березня почалася відлига, Тили безнадійно відстали. Вдень валянки намокали, а вночі замерзали, багато в таких умовах не навоюєш.

Поширена думка про те, що німці не були готові до зимової кампанії, залишилося в 1941-42 рр.. Розквартировані в Харкові частини звикли до зимових умов, а перекинутий із Франції німецький танковий корпус СС отримав нові види обмундирування, що дозволяло його солдатам прекрасно рухатися, а значить, успішно воювати в зимових умовах.

БЕРЕЗЕНЬ 1943 року. "Останній бліцкриґ"

19 лютого назріла криза у сусідів Воронезького фронту - Південно-Західного фронту.

2-й танковий корпус СС, який отримав поповнення у вигляді своєї третьої дивізії "Мертва голова" спільно з 1-ю і 4-ю танковими арміями вермахту почали спланований генерал-фельдмаршалом Е. фон Манштейном контрнаступ на місто Павлоград, з метою знищити з'єднання 6-й і 1-ї гвардійської армій, які вирвалися вперед.

 21 лютого 1943 року

Інтенсифікація дій Воронезького фронту мала змусити німців перекинути війська з напрямку контрнаступу. Військам 3-ї танкової армії наказувалося допомогти сусідам, організувавши удар у фланг 2-го танкового корпусу СС в районі Карлівка - Красноград.

Зусилля 6-го гвардійського кавкорпусу і трьох стрілецьких дивізій 24-26 лютого успіхом не увінчалися. Тільки після посилення групи 15-м танковим корпусом вдалося 28 лютого вибити німців з Кегичівки. Але було вже запізно.

 Удар на Карлівку-Краснодар 26-28 лютого 1943 року

Війська 6-ї і 1-ї гвардійської армій змушені були прориватися з оточення на рубіж річки Сіверський Донець.

Ударна група 3-ї танкової армії сама була оточена дивізіями "Лейбштандарт" Адольф Гітлер "Рейх", яка підійшла з південного заходу. Після дводенних боїв у кільці група змогла пробитися до своїх, втративши майже всі танки, але зберігши 80% особового складу.

 2-3 березня, удар дивізій "Рейху"

3 березня битва остаточно переросла в масований німецький наступ по всьому фронту. Щоб прикрити місто, з півдня були спішно перекинуті 48-а і 62-а гвардійські дивізії, з 40-ї армії прибули 25-а гвардійська стрілецька дивізія, 104-а і 253-я стрілецькі бригади, а 69-а армія розгортала фронт оборони на півдні.

Радянські воїни продемонстрували безприкладну стійкість, утримуючи свої рубежі: 48-а гвардійська Комишувате - Старовірівка, 25-а гвардійська - Таранівку, 208-й батальйон НКВД - Мерефу.

Відлига, яка саме розпочалася, дозволяла колонам німецьких військ рухатися головним чином шосейними дорогами. На шляху однієї з таких колон 6-ї танкової дивізії стали бійці взводу лейтенанта Широніна з 8-ої роти 78-го гвардійського стрілецького полку 25-ої ​​гвардійської стрілецької дивізії, протягом доби обороняючи залізничний переїзд у Безпальчому від переважаючих сил противника. А доба в умовах маневреної війни - це тисячі життів.

 Німецький наступ 4 березня

3 березня полковник 17-ї бригади НКВД Танкопій за наказом командувача обороною міста направив 208-й окремий батальйон своєї бригади під командою майора Миколи Івановича Клюя для оборони Мерефи.

П'ять діб бійці батальйону утримували зайнятий рубіж, відбивши всі атаки ворога, який зосередив на цьому напрямі велику кількість танків. Вони здійснили подвиг не менший, ніж чехословацькій батальйон у Соколово.

6 березня 2-й танковий корпус СС завдав удару в стик між 69-ою і 3-ю танковими арміями. Війська Червоної армії понесли важкі втрати, продовжуючи чинити опір. До вечора 7 березня було захоплено м. Валки і наступ німців розвивався далі. Вирвавшись на оперативний простір, частини 1-ої танкогренадерської дивізії СС "Лейбштандарт Адольф Гітлер" рушили до Харкова з заходу.

На добу їхній рух на рубежі Коротич - Буди зупинила 303-тя стрілецька дивізія. Тим часом 3-тя танкогренадерська дивізія СС "Мертва голова" продовжувала рух на північ, до ранку 9 березня зайнявши Вільшани.

До середини дня 9 березня "Лейбштандарт" захопив Дергачі і почав готуватися до штурму Харкова з півночі, в той час як "Рейх" групувався для атаки з заходу. "Мертва голова" повинна була продовжувати рух в обхід Харкова для оточення військ 3-ої танкової армії. Тиск на північ на 40-у і 69-у радянські армії було доручено частинам армійського корпусу "Раус".

 7-10 березня

З самого дня визволення Харків готувався до оборони. Жителі допомагали військам будувати оборонні рубежі. Командування Воронезького фронту прагнуло посилити гарнізон - напередодні німецького наступу на допомогу 17-ій бригаді НКВД до міста прибули 19-та стрілецька дивізія і 86-а танкова бригада, три протитанкові артилерійські полки.

2 березня розпорядженням командувача Воронезьким фронтом заступник командуючого фронтом генерал-лейтенант Дмитро Тимофійович Козлов був призначений начальником оборони Харкова.

10 березня почався німецький наступ на Харків. По Бєлгородському шосе до міста просувалися підрозділи 1-ї танкогренадерської дивізії СС "Лейбштандарт Адольф Гітлер" обергруппенфюрера Йозефа ("Зеппа") Дітріха - найвідомішого есесівського з'єднання, яке вело свою історію від особистих охоронців фюрера.

Північні підступи до міста захищала 19-та стрілецька дивізія полковника Г. Гоголіцина. Авангарду "Лейбштандарту" - полку штандартенфюрера Ф. Вітта - вдалося збити її заслони біля П'ятихаток, Померок і Сокольників.

Відступивши, радянські частини закріпилися в парку ім. Горького і по вулиці Весніна. На зміцнення їхньої оборони були негайно відправлені підняті по тривозі підрозділи 17-ї бригади НКВД. Першими вступили в бій роти 210-го батальйону бригади, під командою майора Захара Чебоєва і танкісти 86-ї танкової бригади.

В район Лисої гори і сортувальної станції наступав полк "Дойчланд" оберштурмбанфюрера Хармеля з дивізії СС "Рейх", тут його зустрів 206-й батальйон НКВД майора Івана Олексійовича Грицаєва, який заздалегідь зайняв цю позицію за наказом полковника Танкопія.

Битва на всіх напрямках тривало до глибокої ночі, але ворогові не вдалося серйозно посунутися на жодній із ділянок, які займала бригада.

Вночі 11 березня всі частини Харківського гарнізону отримали наказ розгорнути контрнаступ в північному напрямку, вибити з міста німецькі частини, які вклинилися у радянську оборону, і просуватися далі по Бєлгородському шосе.

17-та бригада НКВД у призначений час усіма силами атакувала ворога. Але резерви, призначені для розвитку наступу, радянське командування змушене було кинути на іншу ділянку - на північний схід від міста. В результаті атака бригади захлинулася під сильним вогнем і вона, зазнавши втрат, була змушена відійти.

Німці скористалися цим - і до вечора 11 березня, потіснивши підрозділи бригади і частини Червоної Армії, змогли прорватися до проспекту Правди, Держпрому та площі Дзержинського.

 11-13 березня

Начальник оборони міста ставив завдання підлеглим з'єднанням і частинам, але, не маючи достатніх засобів зв'язку, не міг контролювати їх виконання, в результаті чого не було ясного і своєчасного знання обстановки.

Після запеклих боїв 11 березня в місто прорвалися німецькі танки, а передові загони ворожої піхоти дійшли до центру міста і зайняли будинок Держпрому. Дізнавшись про це, начальник оборони міста, не маючи зв'язку з військами, передав керування військами гарнізону командувачу 3-ї танкової армії Рибалку, сам виїхав з міста в невідомому напрямку.

Побудована ним оборона принесла мало користі, хоча ресурсів на неї витрачено було багато. Побудовані вогневі точки і барикади не були використані через відсутність розрахунку вогневих засобів для їхнього прикриття і просто через відсутність достатньої кількості вогневих засобів у начальника оборони.

Частинам, що обороняли Харків, схеми оборонних споруд штаб оборони не дав, в силу чого і не всі укріплення були частинами використані. Завчасно ці укріплення ніким не займалися, а відступаючі частини в кращому випадку випадково на них наштовхувалися і використовували. У більшості ж випадків вони не використовувалися зовсім.

Передача оборони Харкова 3-ій танковій армії була проведена з причин відсутності у начальника оборони належних засобів управління частинами і в момент, коли штабу 3-ї танкової армії вже було пізно вивчати ділянки оборони, рубежі і частини, які обороняли місто. Пізно було займатися і перегрупуванням сил, хоча це й диктувалося обстановкою.

Оборону міста очолив заступник командувача 3-ї танкової армії генерал-майор Євтихій Омелянович Бєлов. Жорстокі вуличні бої тривали п'ятеро діб. Тільки площа Дзержинського (нині Свободи) тричі протягом 12 березня переходила з рук у руки.

12 березня почалися важкі вуличні бої. Німецькі частини СС створили кілька штурмових груп, в кожну з яких входили - крім піхотинців - штурмові знаряддя і 150-мм польова гармата. Протистояли їм головним чином частини 17-ї бригади НКВД.

206-й батальйон на Лисій горі був оточений. Однак батальйон не обмежувався тільки боями в оточенні, але й раптовою атакою надав допомогу 1310-му полку 19-ї стрілецької дивізії, котрий бився за Південний вокзал. Після трьох діб боїв в оточенні проти переважаючих сил ворога, не маючи зв'язку зі штабом бригади, батальйон з боями прорвався до с. Козача Лопань.

 Німецька піхота в наступі. Характерна і для нинішньої України побілена хата

Після масованого удару бомбардувальної авіації по селищу Північний Пост і короткого вогневого нальоту артилерії підрозділи танкової дивізії СС "Лейбштандарт Адольф Гітлер" о 16-ій годині прорвали оборону 315-го стрілецького полку і в 17 годин захопили Південний вокзал міста.

Для ліквідації прориву командир 19-ї стрілецької дивізії полковник Гоголіцин направив свій резерв у складі 9-ї стрілецької роти 1310-го полку, 1-ї роти навчального батальйону, взводу протитанкових рушниць і 3-ї батареї 45-міліметрових гармат 132-го винищувально-протитанкового артилерійського дивізіону.

Командував резервом командир 9-ї стрілецької роти старший лейтенант Силін. Цей невеликий загін рішучими і сміливими діями до 21-ої години повністю очистив від противника район Південного вокзалу. Ворог утратив три танки, два бронетранспортери. Було знищено понад 50 солдатів і офіцерів противника. До загону приєдналася 6-а батарея 90-го артилерійського полку, яка до того опинилася в оточенні.

Перший же німецький танк, який спробував увірватися на площу Дзержинського близько опівночі 12 березня, був негайно знищений батареєю лейтенанта Василя Степановича Петрова з 595-го винищувально-протитанкового полку.

207-й батальйон НКВД під командуванням капітана Олексія Саніна і 208-й батальйон НКВД майора Клюя почали наступ з парку Шевченка. В результаті наступу сил бригади до середини дня противник був із чималими втратами вибитий з усіх будівель, прилеглих до площі Дзержинського.

Цей успіх коштував життя командиру 207-го батальйону капітану Саніну. Щоб ліквідувати цей прорив, командуванню "Лейбштандарт" довелося стягнути на вулицю Сумську практично всі свої танки, артилерію і всі резервні підрозділи. Серйозно турбували есесівців снайпери 17-ї бригади, що засіли на дахах багатоповерхових будинків.

Найжорстокіші бої розгорілися по всьому центру міста. Воїни-чекісти відстоювали кожен будинок.

До вечора 207-й батальйон НКВД відійшов за річку Харків і зайняв рубіж оборони лівіше Харківського моста.

208-й батальйон майора Клюя займав оборону в парку Шевченка, де був оточений. Батальйон продовжував битися в центрі міста ще 13 березня, чекаючи загального наступу і витіснення німців з міста.

209-й батальйон, який під командуванням майора Василя Гордійовича Кальника займав оборону по вул. Пушкінській, у другій половині дня відійшов до площі Повстання і займав оборону до Харківського мосту. Підбивши вдалим пострілом з протитанкової рушниці на мосту ворожий танк, чекісти змогли перепинити шлях через річку ворожої техніки. Потім вони разом з іншими підрозділами бригади відбили шість спроб есесівської піхоти перебратися на інший берег льодом.

210-й батальйон бився на вул. Плеханівській, повністю зберігши свої позиції. За зразкове виконання бойового завдання і проявлені при цьому героїзм і відвагу командир 1-ї роти старший лейтенант Василь Максимович Соловйов, лейтенанти Павло Єфремович Тереханов, Іван Степанович Нефьодов, старшина Семен Іванович Леванкін і рядовий Сергій Петрович Савушкін були нагороджені орденами Червоного Прапора, старший сержант Микола Васильович Абрашин і сержант Іван Іванович Макаров - орденами Червоної Зірки.

13 березня за наказом командира 3-ої танкової армії Павла Рибалка 17-а бригада НКВД спільно з 86-ю танковою бригадою підполковника Засєєва очистили від фашистів південно-східну частину Харкова до річок Харкова та Лопані.

Ще 12 березня командарм Рибалко ввів в Харків останній резерв - 179-ту окрему танкову бригаду полковника Ф. Н. Рудкіна, яка прославилася в боях біля Таранівки і Соколово. Розпочатий вранці наступ розвивався успішно, але дозволив тільки потіснити супротивника і нанести йому втрати.

Сил для повного очищення міста було недостатньо. Не вистачало пального, боєприпасів, дуже мало було артилерійських знарядь, важкі втрати у вуличних боях несли танкісти. Частини 17-ї бригади НКВД і інших формувань Харківського гарнізону були не в змозі зіпхнути супротивника, який серйозно перевершував їх силами і вогневими засобами.

В результаті 13 березня всі наступаючі радянські підрозділи були змушені повернутися на свої позиції.

Командування 2-го танкового корпусу СС також поспішало. У лютому корпус залишив місто, порушивши особистий наказ Гітлера про оборону Харкова "до останньої людини". Тепер же необхідно було в найкоротші терміни загладити провину, зламавши героїчний опір захисників міста.

Розвиваючи наступ, в ніч на 13 березня німецькі війська зайняли села Сороківка і Рогань, атакували с. Кам'яна Яруга і перерізали основні комунікації 3-ї танкової армії.

О першій ночі 14 березня, зібравши для вирішального удару всі сили дивізій "Лейбштандарт" і "Рейх", після запеклої артпідготовки і декількох ударів авіації есесівці таки прорвали оборону 17-ї бригади НКВД біля Харківського моста і змогли обхопити її правий фланг.

 14 березня

Знову закипіли відчайдушні сутички за кожен будинок, кожен під'їзд, кожен сходовий проліт. Противнику вдалося розсікти бойові порядки бригади на кілька вогнищ оборони.

Двічі за день, підтягуючи підкріплення, німецькі війська відновлювали наступ. До вечора їм вдалося відтіснити радянські частини до рубежу завод ім. Малишева - станція Основа, тобто практично повністю оволодіти містом.

У цій складній обстановці командуванню бригади вдалося зібрати свої підрозділи в дві групи і продовжувати опір.

210-й батальйон НКВД і окремий батальйон бойового забезпечення вели бої під командуванням начальника штабу 17-ї бригади НКВД підполковника Андрія Сергійовича Зевякіна в районі заводу ім. Малишева.

Вцілілі частини 207, 208 і 209 батальйонів 17-ї бригади НКВД під командуванням полковника Танкопія утримували рубіж оборони в районі ХТЗ.

Наприкінець дня 14 березня противник зайняв Тернову, Лизогубівку, Борове і Водяне, перервавши всі шляхи підвозу боєприпасів.

 Танки PzKpfw IV танкового корпусу СС на Холодній Горі у Харкові. Березень 1943 року

До цього моменту в місті продовжували оборонятися частини 19-ї стрілецької дивізії і 17-ї бригади військ НКВД за підтримки 179-ї окремої і 86-ї танкових бригад. 62-а гвардійська стрілецька дивізія і залишки 303-ї і 350-ї стрілецьких дивізій оборонялися в районі сіл Жихор, Безлюдівка, 104-а стрілецька бригада утримувала район с. Лелюк, 253-а стрілецька бригада оборонялась в районі с. Кулиничів.

Щоб уникнути загибелі частин Харківського гарнізону в оточенні, командування фронту дозволило організувати прорив з кільця за маршрутом Безлюдівка - Лизогубівка - Мохнач - східний берег Сіверського Дінця. В ніч на 15 березня частини 17-ї бригади під командуванням підполковника Зевякіна прорвали оточення і вийшли до с. Безлюдівка. Друга частина 17-ї бригади з полковником Танкопієм проривалася в ніч на 16 березня.

Командир 17-ї бригади Іван Танкопій із перших хвилин боїв за місто перебував безпосередньо на передових позиціях бригади, показуючи бійцям і командирам приклад мужнього і вмілого виконання військового обов'язку. Усіма силами намагався він в кровопролитті вуличних боїв не тільки завдати максимальної шкоди супротивнику, але і зберегти своїх бійців.

Навіть в останній момент, біля переправи через Донець, будучи пораненим, полковник відмовився перейти міст, поки хоч один солдат бригади буде залишатися на ворожому березі. Саме тут, біля Сіверського Дінця, він і отримав смертельну рану.

Стікаючого кров'ю полковника бійці на руках перенесли на східний берег - там і був похований цей мужній і високопрофесійний командир. Посмертно Іван Танкопій був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

Коли 23 серпня 1943 Харків був остаточно звільнений від ворога, в місто увійшла саме 17-та бригада НКВД. Бійці бригади урочисто перепоховали свого командира на міському кладовищі Харкова.

Радянські війська під пам'ятником Тарасові Шевченку в Харкові

Незважаючи на опір противника і важкі погодні умови, прорив пройшов успішно, керував ним начальник оборони Харкова генерал-майор Євтихій Бєлов. Долаючи опір противника, частини 3-ї танкової армії вивели в південному напрямку до 5000 осіб і в північно-східному напрямку до 3500 чоловік.

62-а гвардійська стрілецька дивізія вийшла, маючи без тилів близько 2500 чоловік. 350-та стрілецька дивізія - крім тилів, раніше виведених із бою - вийшла в числі невеликих груп солдатів і офіцерів. Всі частини зайняли рубежі оборони по річці Сіверський Донець. До 19 березня битва за Харків закінчилася. Положення на фронті стабілізувалося.

Радянське командування не збиралося здавати місто й готувало контрудари. Однак ослаблені з'єднання, перекинуті з інших ділянок, не могли виконати поставлених завдань. Не змогли запобігти - хоч і затримали на добу - оточенню міста 18-й танковий корпус і 113-а стрілецька дивізія, які прибули з Південно-Західного фронту.

Для запобігання подальшого прориву противника в розпорядження Воронезького фронту надійшла 21-а армія, але ще до її прибуття 18 березня есесівці змогли захопити Бєлгород.

Після цього на цій ділянці німецько-радянського фронту настало затишшя - аж до битви на Курській дузі улітку 1943 року.

16-18 березня 1943 року

16 лютого 1943 року не судилося стати днем остаточного звільнення Харкова від німецьких окупантів. Цим днем стало 23 серпня 1943-го.

Проте пам'ять про перших визволителів і захисників міста живе в серцях харківчан. Вулиці міста носять імена генерала Рибалка (3-я танкова армія), майора Ахсарова (340-ва стрілецька дивізія), полковника Танкопія (17-та окрема бригада НКВД), лейтенанта Широніна (25-та гвардійська стрілецька дивізія), надпоручика Яроша - першого іноземця, який став Героєм Радянського Союзу.

Дивіться також:

Харків під "першими" і "другими" німцями. Кольорові ФОТО

Таємниця шостого кварталу. Злочини НКВД у Харкові

Сталінградська битва. Як це було. ФОТО

Харків 200 років тому і зараз. Історична екскурсія містом. ФОТО

Від Дніпра до Ельби. Як українці звільняли Європу від нацизму



Андрій Парамонов
Краєзнавець, журналіст.
Директор приватного музею міської садиби (Харків)

Теми: Харків, XX сторіччя, Друга світова війна, Велика вітчизняна війна, Харківщина, Третій рейх, УРСР



АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter