Спецпроект

Ганс Мартін Хінц: "Музей - це інструмент примирення суспільства"

"Потрапляєш у щойно оновлений і розширений Національний музей Китаю - і у відділі сучасної історії бачиш новесеньку, добре обладнану експозицію. Але ця композиція представляє одностороннє бачення історії, а саме – марксистську точку зору..."

Доктор Ганс-Мартін Хінц, президент Міжнародної ради музеїв (ІСОМ) доктор Ганс Мартін ХІНЦ прочитав у Києві лекцію “Виклики та можливості. Музеї в глобалізованому світі”.

Зустріч з українськими колегами відбулася в рамках лекційної програми проекту "Динамічний музей" фонду Ріната Ахметова "Розвиток України" та Національного художнього музею України, за підтримки Інституту Ґьоте-інституту.

Лекція була присвячена ролі історичних музеїв у минулому та у сучасному глобалізованому світі, їхнім стратегіям під час кризи, а також ролі музеїв у примиренні та вирішенні ідеологічних конфліктів минулого.

-------------

Багато років тому Міжнародна рада музеїв у Європі організувала низку конференцій уздовж ще тоді нових східних кордонів розширеного Євросозу у Вільнюсі, Бресті та Львові. Тема тієї потрійної конференції уздовж нового кордону Євросоюзу є й досі актуальною, а саме: "Пересуваються кордони – змінюються ідентичності".

Тоді основним питанням було: як музеям ставитися до проблем ідентичності в таких регіонах, як Східна Європа, які мали драматичну історію, особливо у XX столітті, де було багато воєнних конфліктів, окупація, звільнення, де пересувалися кордони, де країни ставали незалежними державами...

...і от на початку XXI століття вони стикаються з інтернаціоналізацією щоденного життя і з упливом європеїзації та глобалізації.

Глобалізація: кризові часи для музеїв?

Коли ми говоримо про глобалізацію, часто йдеться про негативне сприйняття. Багато хто пов'язує цей термін із кризами та втратою автономії, оскільки рішення, які мають великий вплив на життя окремої людини, приймаються на іншому рівні, часто за кордоном.

Глобалізація як процес триває вже 500 років, і впливає на різні суспільства. Але в регіонах, де негативний вплив є очевидним, люди втрачають віру в політичні системи сьогодення і вже не ідентифікують себе з минулим і теперішнім.

Трохи згодом я говоритиму про роль культурної політики в минулі часи, як вона стимулювала сферу культури, щоб допомогти людям стабілізувати свою ідентичність.

Ганс Мартін Хінц. Це так інші фото: Костянтин СТРІЛЕЦЬ

Нещодавна фінансова криза, особливо в південно-європейських країнах, справила колосальний вплив на державну підтримку культурних інституцій, у тому числі музеїв, порівняно з субсидіями в минулому, коли податки були вищими, а борги не становили серйозної проблеми для означених країн.

Музеї та музейні асоціації були у відчаї через нещодавні скорочення, бо в такі непевні часи вони очікують більшої підтримки від публіки, оскільки збільшується потреба в тому, аби музеї працювали й служили суспільству.

Це особливо стосується таких країн як Греція, Італія, Іспанія та Португалія, де бюджети  різко знизили. Також гірше стало в таких країнах як Боснія, де з тієї ж причини закрилися державні музеї.

Міжнародна рада музеїв та спільнота довкола неї відгукнулася на цю проблему і проведе зустріч на європейській конференції у Лісабоні на початку квітня цього року, з цього приводу. Темою конференції стане "Державна політика стосовно музеїв у кризові часи".

Ми переконані, що обов’язок держави – підтримувати культурні інституції, але це також має турбувати й інші суспільні організації. Відтак я дуже високо ціную програму "Динамічний музей" Фонду Ахметова, яка є важливим інструментом для оновлення музеїв.

Але глобалізація має далеко не тільки негативний вплив. Вона також забезпечує можливості для нових зрушень. Деякі регіони світу мають дуже велику користь від глобалізованої економіки - наприклад, Аравійський півострів, чи Китай, чи деякі латиноамериканські країни.

У більшості цих країн можна побачити величезні державні й приватні інвестиції в культурне середовище, від якого музеї мають велику користь. У цих країнах можна говорити про музейний бум внаслідок глобалізації.

Наші завдання: музеї в минулому й теперішньому

Що особливо важливо для музеїв у часи суспільних та політичних змін - це рефлексія на теми глибинних цінностей, суспільних цінностей та наших завдань. Я б хотів зосередитися на історичних предметах, але також на предметах мистецтва в історичному контексті та на історичних виставках.

У глобалізованому світі потрібно переосмислювати сприйняття музейних об’єктів та виставок і питати себе, як можна пояснити людям світ з багатьох точок зору, щоб вони могли зрозуміти своє власне минуле й культуру, але також розуміли іншого. І, більше того: переосмислення експозиції завжди потребує роздумів про роль музеїв в служінні суспільству.

В багатьох європейських країнах зараз відбувається нове зрушення, а саме: музеї, університети й партнери щільно співпрацюють довкола історичних об’єктів та виставок. В минулому далеко не завжди так робилося, але вже вже досить давно цей тип співпраці зростає, і в багатьох випадках завдяки програмам фінансування Євросоюзу. Я впевнений, що дослідники, куратори, освітяни, дизайнери виставок - і, зрештою, відвідувачі музеїв - отримають користь від плодів цієї роботи.

Хоча музеї та університети мають різні завдання, - у цьому контексті університети працюватимуть здебільшого з мовою, історичними текстами й документами, а музеї, скоріше, зосереджуються на історичних об’єктах, - але обидві області шукають більшої синергії на користь їм обом.

 Лекція

Якщо звернутися до історії за кілька сторіч, то дізнаємося, що вже в часи Давньої Греції письмові документи й об’єкти зносили в афінські школи (гімназіями) чи в Мосейон в Александрії. Ці школи мали чіткий меседж: неможливо розвивати наші знання чи пізнавати світ лише на основі письмових документів; нам також потрібні об’єкти.

У часи Середньовіччя завдання було досить інакшим: найважливішим було тлумачити священні книги й тексти. Як ми всі знаємо, середньовічне мистецтво – насичене історією, зокрема церковною. Монастирі й церкви стали важливими центрами релігійного мистецтва по всій Європі, і можна вважати їх першими музеями, хоча в ті часи не існувало понять колекціонування чи збереження.

Три інші області стали центрами колекціонування у період Ренесансу й пізніше.

Ще один центр постав у маєтках і палацах заможних купців у зростаючих містах XV та XVI сторіч. І не лише тому новий заможний клас збирав історичні та мистецькі предмети, щоб продемонструвати своє новостворене багатство - вони також намагалися пояснити історію зі своєї точки зору, для сучасних їм та майбутніх поколінь.

А для цього вони наймали знаних митців, які демонстрували заможність родин чи міст своми артефактами, щоб показати соціальний статус власника та його родини в теперішньому та в майбутньому, або щоб показати, якими багатими й розвиненими стали міста. Об’єкти створювалися для того, щоб формувати історію.

Іншим місцем, де колекціонували історичні та мистецькі об’єкти, - у часи європейського дослідження світу та експансії - були замки та палаци феодального класу. Тут можемо виявити ранню систему колекціонування, яка була типовою для періоду гуманізму, оскільки чоловіки прагнули використовувати ці явні, матеріальні документи для нового пояснення світобудови.

Четверті "точки колекціонування" - це воєнні арсенали у багатьох містах по всій Європі, де війська збирали трофеї з багатьох різних полей битви, і вони зрештою стали воєнними музеями.

В той самий період зародилося раннє музеєзнавство; воно обговорювалася в новостворених академіях, особливо в Італії (насправді, музеєзнавство – це термін XIX століття), а також початки теорії про колекціонування, і про колекціонерські стратегії, предмети, зберігання та тлумачення.

В плані тлумачення об’єктів, ранні музеєзнавці визнавали, що об’єкти не тлумачать самі себе, але це людське сприйняття надає предметам цінності, як пізнавальної, так і емоційної. Ось що ми маємо на увазі сьогодні, коли використовуємо термін "мульти-перспективність", тобто наявність багатьох точок зору.

Впродовж наступних століть та розвиток освіти як галузь, якою опікувалася держава, дедалі більше колекцій ставали доступними публіці, перші музеї відкрили свої двері (найпершим став Британський музей, в 1753 році), і історія як поле музеєзнавчої інтерпретації стала завданням культурної політики, особливо після Французької революції, з відкриттям колишніх палаців, Лувру та Версалю, як ранніх історичних музеїв.

Але бум історичних та культурологічних музеїв стався у XIX столітті, на іншому рівні: на національному рівні Національні музеї були засновані майже в усіх європейських країнах. Коли міста здобули свій незалежний юридичний статус, міські музеї стали створюватися скрізь, і на місцевому рівні музеї зростали по сусідству, щоб представляти життя в нових районах тих містечок, що відбувався цей сплекс.

Саме в часи індустріалізації, в часи формування націй та колосальних соціальних змін людям почало бракувати почуття безпеки та ідентичності. Культурна політика створила музеї, щоб давати людям перепочинок, щоб вони могли поміркувати про історію та культуру.

Якщо поглянути на експозиції Національних музеїв XIX століття, там завжди концептуалізувалася історія, і представлялася як Золотий вік. Малося на увазі, що люди мають пишатися тим, що належать до певної нації. Не було й питання про різні бачення історії в музеях, і історія представлялася як історія успіхів, бачена через мистецтво.

Hавіть будівлі музеїв, які часто розташовувалися в престижному центрі столиць, зводилися так, щоб викликати те саме почуття: гордість за свою країну. Оскільки історія виражалася через мистецтво, то керівники музеїв у ті часи були переважно історики мистецтва, а не історики. Це тривало довгий час, аж до XX-го століття.

У той час з’явився особливий тип музею історії: колоніальні музеї в європейських столицях, які згодом стали національними музеями незалежних держав.  Тут так само, домінуючою концепцією була слава країни, змішана з дарвінізмом чи ідеологією расизму.

Тим часом, тоді вже незалежні африканські держави, наприклад, мали кілька проблем, пов’язаних з музеями як європейською інституцією. Їхня культура на мала традиції вилучати предмети з їхнього первинного контексту, щоб представляти в новому оточенні, разом з іншими предметами, котрі не мали раніше зв’язку один з одним.

Глобалізований світ, у якому ми сьогодні живемо, швидко змінюється з інтернаціоналізацією щоденного життя, міграцією з економічних та інших причин, наряду з колосальними та масштабними політичними змінами, в тому числі кінець холодної війни та апартеїду, постання нових демократичних конфліктів, а також воєнні конфлікти у багатьох частинах світу.

Культурна політика реагує у подібному ритмі. Від початку 1980-х - спершу y пост-індустріальних суспільствах - були засновані нові історичні та культурологічні музеї на державному рівні, після схожих між собою дискусій та зі структурно подібними концепціями.

Цей період позначився заснуванням Національного музею японської історії, Музею цивілізації у Канаді, бі-культурний музей Те-Папа в Новій Зеландії, Національний музей Австралії та Німецький історичний музей у Берліні.

На відміну від експозиції XIX століття, ці нові музеї подавали множинне бачення культури й історії, з багатьох точок зору, часто у супроводі порівнянь з міжнародного контексту, і з підсиленою увагою на політичній історії, причому – у більшості випадків, використовуючи засоби, які є типовими для музеїв: а саме оригінальні історичні артефакти.

Одначе, спосіб подачі не вдається до традиційних критеріїв для колекцій. Об’єкти, скоріше, протиставляються таким чином. щоб робити історичні зв’язки та ситуації видимими для глядача.

Повага нематеріальних форм культурного вираження, наряду з матеріальними історичними артефактами, теж набуває дедалі більшого значення, і в багатьох регіонах світу, нематеріальна культура набуває більшого значення, ніж матеріалізована минувшина.

Понад 10 років Міжнародна рада музеїв зосереджувалася на нематеріальній спадщині, згідно з конвенцією ЮНЕСКО про збереження нематеріальної спадщини 2003 року. Під час загальної конференції Міжнародної ради музеїв у 2004 році, яка відбулася в Сеулі, ми зосереджувалися на темі нематеріальної спадщини.

Багато національних та міжнародних комітетів Міжнародної ради музеїв обговорювали нематеріальну спадщину в рамках своїх щорічних конференцій у подальші роки. У результаті цих дискусій постав Міжнародний журнал нематеріальної спадщини. І у результаті, нематеріальна спадщина стала важливим аспектом сьогоднішніх експозицій по всьому світові.

Повертаючися до теми відкриття нових музеїв упродовж 30 років: як соціологи, так і музеєзнавці аналізували цю хвилю нових музеїв, класифікуючи іх з середини 1990-х в рамках теорій "другої сучасності" чи "рефлексійної модернізації".

Згідно з цією теорією, постійно триваюча трансформація суспільств становить розрив зі структурами й цінностями, що сформували сучасність індустріальних суспільств XIX-го та початку XX-го століття – тобто, першої сучасності.

Зараз, і на відміну від сучасності індустріальної доби, згідно з цим аналізом, розвиток сталих стратегій для розвитку суспільства, сучасного та майбутнього; він визначається обмеженнями зростання, екологічними проблемами планетарного масштабу, глобалізацію ринків, зростаючу важливість рекреаційної діяльності та дозвілля, яке існує за межами зайнятості, пов’язаної з заробітками, зменшення значення національних держав, розпад традиційних зв’язків, таких як шлюб чи домогосподарство, і втрата традицій.

Це супроводжується наростанням індивідуалізації в плані стилю життя, економічної незалежності та споживацького потенціалу. Звучить, наче це європейська чи північноамериканська модель, але вона стає дедалі більш глобальною.

Як це позначається на музейній роботі? Якщо музеї бажають плекати взаєморозуміння, сталі форми поведінки та поглиблювати знання минулого своїх країн і суспільств, а також культуру та історію інших, тоді важливо, з одного боку, пояснювати історію та культуру країни, її розмаїте населення в соціальних, політичних, релігійних та інших аспектах.

Але з іншого боку, важливо рефлексувати щодо впливу історії сусідніх держав та суспільств на власний розвиток, і навпаки, щоб мати міжнародне бачення історії.

Музеї наслідують цю стратегію. Експозиції та інша музейна діяльність може ставати інструментом для покращення розуміння сьогоднішнього світу і задовольняє запити людей сьогодення. Зростаюча кількість відвідувань таких музеїв підтверджує нове сприйняття музеїв, а також потреби більш освіченого населення.

Я б хотів навести кілька прикладів з Німецького історичного музею в Берліні, - музею, де я працював на керівній посаді 27 років.

Кілька років тому була представлена виставка під назвою "Міфи про нації". В цей проект були задіяні багато європейських музеїв, щоб подати свій погляд на різні країни Європи. Основна ідея була довідатися, звідки походить імідж країн, особливо у XIX-му столітті, і як можна ставитися до цього іміджу в реальному сьогоденному світі. На виставці були представлені численні відомі хрестоматійні твори живопису та скульптури.

Ще одна виставка, пов’язана з міфами, стосувалася 1945 року. Загалом 28 країн було запрошено в цей проект, щоб пояснити, що означає 1945 рік для суспільств і країн зараз. Відвідувачам найцікавіше було відчути, як багато існує уявлень про цей рік, який для когось означав воєнну поразку чи перемогу соціалізму над фашизмом, для інших – звільнення чи початок демократії, чи початок нової диктатури, і так далі.

Після возз’єднання Німеччини у 1990-му році багато виставок робилося на німецько-німецькі теми. Такі виставки як "Розділи життя" - порівняння різних життєвих етапів на Сході та Заході від народження й школи до роботи й будинків престарілих, - такі виставки сприймалися глядачами як автентичні, тому що східно-німецькі куратори та західно-німецькі куратори дуже щільно співпрацювали.

Їхня головна мета була не пояснювати, яка система є кращою, але давати людям уявлення про те, яким було побутове життя, щоб викликати взаємоповагу. Це дуже сильно допомагало в загальному процесі об’єднання.

Музеї як місця для примирення

Ще далі, й особливо впродовж останніх десятиліть, музеї дедалі більше перетворилися на місця примирення. Примирення з минулим, і між колишніми конфліктуючими сторонами, але не намагаючись гармонізувати історію. Де-не-де музеї вже функціонують як авангард і такі, що задають тон в цій дуже важливій для суспільства роботі.

Наприклад, за цей період, музеї в Німеччині працювали з такими темами як нацистська Німечинна, Голокост, фашизм і Друга світова війна. Вони проводили чудову освітянську роботу, щоб допомогти суспільству, особливо молодим поколінням - щоб подібне ніколи не повторювалося.

В найперший раз у Японії, Національний японський історичний музей, відкрив галерею, присвячену XX століттю, два року тому, і працював з такими темами як колоніалізм, окупація іноземних територій та Друга світова війна, - у країні, де раніше не було місця для відкритої дискусії щодо цього аспекту історії.

У багатьох австралійських музеях сьогодні існують галереї, пов’язані з аборигенною культурою, де можна побачити, як мейнстрімне суспільство обійшлося з корінним населенням - з точки зору аборигенів, які жили на континенті тисячі років, до того як прийшли європейці.

Лекція відбувалася в залі Національного Художнього музею, чиї артефакти додавали деякого шарму заходу :)

У Південній Африці, музеї відіграють важливу роль у процесах примирення, - надають та поширюють інформацію про часи, структуру та несправедливості апартеїду, щоб вилікувати суспільство від цієї трагічної минувшини.

В латиноамериканських країнах, впродовж останнього десятиліття засновувалися музеї, щоб відзначити жертв воєнних диктатур другої половини XX століття. Тут так само, музеї грають важливу роль у служінні суспільству. Вони є невід’ємною частиною процесів примирення в своїх країнах.

Але також правда, що в деяких частинах світу такі теми залишаються табу. В таких випадках ще, мабуть, рано сходитися на національних чи міжнародних музейних, форумах та співпрацювати заради подолання минулого. Це було і це є актуальним на Балканах, де рани ще не загоїлися, і потрібен час.

Деякі Національні музеї та музеї національної історії у колишніх югославських державах, досі стоять зачинені, бо неясно, які суспільні цінності потрібно подавати: нові національні ідентичності молодих держав, чи спільну балканську приналежність, чи міжнародну ідентичність притаманну часам європеїзації.

Але навіть у цьому регіоні музеї роблять перші кроки в нове майбуття. Після міжнародної музейної конференції у Белграді 2008 року на тему "Музеї як місце для примирення", яку організовувала Міжнародна асоціація історичних музеїв (що є філіалом Міжнародної ради музеїв), працівники музеїв, колеги з різних балканських держав розпочали виставковий проект під назвою "Уявляємо Балкани", підтриманий ЮНЕСКО і Міжнародною радою музеїв, яку відкриватиме Генеральний директор ЮНЕСКО у Любляні в квітні 2013 року.

Проект задумувався як мандрівна виставка - через 20 років після незалежності та воєнного конфлікту у регіоні.

Один з найновіших трендів у музейній дискусії – те, як музеї можуть ставати прийнятними партнерами в публічних дебатах, коли йдеться про контраверсійні та складні теми не лише минулого, а й сучасності.

Культурна політика завжди реагувала на суспільні потреби і була рушійною силою нових музейних зрушень.

Але політичні партії бачать сучасну історію як політичний інструмент, чию силу не можна переоцінити. Кон’юнктурна роль, яку грають міркування теперішніх політичних партій у таких музейних проектах, очевидно ще є надто великою. І інколи веде до конфліктів.

Далі – кілька прикладів:

У Нідерландах заснування нового Національного історичного музею вже розглядалося в парламенті, коли раптом проект закрили після зміни уряду кілька років тому.

У Франції, хоча підготовка до втілення давно задуманого музею національної історії, пройшла великий прогрес, і обговорювалася жваво, інколи з суперечностями, - але нещодавно обраний уряд закрив проект.

Польський національний історичний музей у Варшаві був заснований у 2006 році, але після зміни уряду проект загальмувався, і ще не був доведений до кінця. Відкриття нового Корейського музею сучасної історії відклали у листопаді 2012 року принаймні до президентських виборів наприкінці 2012 року в результаті потужних політичних розбіжностей у країні, які позначилися на музейній концепції.

Отже, коли чверть століття тому засновувався Німецький історичний музей, то нам було легше в тому плані, що не відбувалося змін в уряді. І що дуже важливо, - уряд згодився стояти осторонь від жвавої публічної дискусії щодо потреб музею і не втручався у розробку проекту національного історичного музею. У середині 1980-х Німеччина ще була розділена, і заснування музею в 1987 році позначило виборювання країни власної національної ідентичності.

Однак з точки зору музеїв, правомірним є лише підхід з точки зору академічної та наукової свободи, хоча політики часто вважають культурні інституції як такі, що представляють державу.

А втім, багато історичних музеїв були, і деякі ще перебувають у повному державному контролі в плані контенту та концепцій, як це було у так званих Музеях революції в колишніх комуністичних країнах Європи.

Багато з тих музеїв, - а вони існують донині, - розвилися і стали музеями сучасної історії, і роблять прекрасну роботу. Але коли потрапляєш у щойно оновлений і розширений Національний музей Китаю, який відзначив своє століття у 2012 році, то у відділі сучасної історії бачиш новесеньку, добре обладнану експозицію, але яка представляє одностороннє бачення історії, а саме – марксистську точку зору.

І не лише однопартійна система не дозволяє подавати різні погляди на минуле. Навіть у країнах з демократичною політичною системою, музеї та інші культурні інституції страждають, коли втручаються політики, і дозволяють працювати лише в одному певному напрямку.

У деяких країнах точаться дискусії про роль держави як спонсора чи інвестора культури, і наскільки рівень державних інвестицій у культуру є достатнім чи ні. Шкода, що в конституціях не записано, що культура потребує публічної турботи; це б значно полегшило можливість дискусій щодо відступу держави від фінансування культурних інституцій у кожній країні відповідно.

Глобальна історія – глобальна культура

Новий тренд в епоху глобалізації: дедалі більше музеїв працюють над тим, аби подавати глобальну історію та глобальну культуру - поле досліджень, яке вже давно відкрили для себе університети.

Це спричинило дискусію: з одного боку, постає нове сприйняття історії чи культури, згідно цієї глобальної перспективи, що дає глядачам змогу зрозуміти довго траєкторію минулого, наприклад, глобальний взаємовплив історичних явищ, таких як колоніалізм, работоргівля та імперіалізм, - так само як соціальні, культурні та художні явища.

З іншого боку, залишається домінантною подача історичних, культурних та суспільних явищ з точки зору так званих переможців чи переможених в історії, чи з регіональної, чи національної точки зору. Такі дебати простежуються на багатьох музейних конференціях.

Ще один цікавий проект зараз розробляється у Берліні, і базується на глобальному підході, - це Гумбольдт-форум. Проект стане основним мешканцем перебудованого історичного Берлін-Палацу в центрі міста, де при глобальному підході буде приділено особливу увагу не-європейським культурам, а не місцевим. Але це не єдиний приклад; по всьому світові є багато прикладів.

В часи нових викликів, що постають перед музеями у світі, який змінюється, - а викликів і завдань ще є багато інших, - зараз їх неможливо всі описати, - ви можете подумати: де взяти натхнення розбиратися з такими завданнями?

Роль Міжнародної ради музеїв

Як президент Міжнародної ради музеїв, я маю чітку відповідь: Міжнародна рада музеїв є адекватним форумом на виконання цієї місії. Ми маємо мережу з понад 30 тисяч членів у майже 140 країнах, що спрощує обмін досвідом з колегами з різних регіонів з різними історіями та культурами. Ми забезпечуємо необхідний фундамент, який допомагає нам у нашій щоденній роботі у музеях та інших інституціях.

Дозвольте мені подати деякі факти про Міжнародну раду музеїв.

Міжнародна рада музеїв має 31 міжнародний комітет, які задіюють широкий спектр тем від теорії музеїв до дуже практичних аспектів музейної роботи, від освітянської роботи до менеджменту, від колекціонування до документації, для всіх типів і рівнів музеїв.

Це – скарб Міжнародної ради музеїв – надавати колегам змогу зустрічатися принаймні один раз на рік на конференції у комітеті, і спілкуватися і вчитися, представляти один одному різні виклики, досвіди та проекти.

Стратегічний план Міжнародної ради музеїв і традиція відповідних комітетів забезпечує для цього необхідні рамки. А участь у загальних конференціях Міжнародної ради музеїв, що відбуваються кожні  три роки, дає змогу для спілкування й діалогу з багатьма колегами, які представляють інші Міжнародні комітети, Національні комітети та Регіональні альянси.

Дозвольте додати, що Міжнародна рада музеїв відіграє дуже важливу роль у країнах, де вона є присутньою. Оскільки у багатьох країнах існують конфліктні ситуації пов’язані з музейними колекціями та культурною спадщиною загалом, всередині та за межами музеїв.

Код музейної етики Міжнародної ради музеїв – це дуже важливий, не так юридичний, скільки етичний інструмент, у відповідь на такі конфліктні ситуації у повсякденній роботі в музеях, або коли колекції та предмети культурної спадщини є в небезпеці.

У більшості випадків першим, до кого звертаються, буде відповідний національний комітет ради, він звернеться до Етичного коду і зможе надати інформацію з першоджерела, і дати пораду адміністраціям з культурної роботи, конфліктуючим сторонам і медіа, чи може представити випадок у виконавчій раді Міжнародної ради музеїв.

Комітет з питань етики Міжнародної ради музеїв є найкращою структурою, куди можна звертатися по рекомендації. Часто конфліктуючі сторони приймали точку зору Міжнародної ради музеїв.

Щодо юридичних аспектів, особливо авторського права, Міжнародна рада музеїв та Організація інтелектуальної власності WIPO проводять міжнародні семінари для музейної спільноти.

Міжнародна рада музеїв активно документує та береться до дії, якщо культурній спадщині загрожує небезпека, - наприклад, під час воєнного конфлікту, в умовах політичного неспокою та природних катастроф. Ми маємо підрозділ для боротьби з наслідками природних катастроф, який намагається збирати всю необхідну інформацію негайно, щоб рекомендувати певні дії на захист культурної спадщини.

Для багатьох країн Червоний список культурної власності, що перебуває в небезпеці, є корисним інструментом, щоб інформувати аукціони, музеї, поліцію, міністерства та інших. Вони друкуються мовами країн, звідки походять, і мовами тих країни, де існує значний арт-ринок.

У тих країнах, де нема законів про музеї, Етичний код ради музеїв може бути важливим інструментом на політичному рівні. Наприклад, у 2007 році німецький парламент прийняв Етичний код Міжнародної ради музеїв як основний документ для регулювання музейної роботи в країні. Це дуже допомагає у щоденній музейній роботі, а також якщо відбуваються конфлікти довкола колекцій.

Повертаючися до нашої дискусії про переосмислення об’єктів та експозицій. Багато експозицій, особливо в Європі, вже подають багатовимірний погляд на минуле, - принаймні у сучасних музеях. Відвідувачі  вже пізнають, що є не лише одне тлумачення історії та культури, і що існує спільне міжнародне минуле.

Бачити, як країни-сусіди впливали на нашу історію та культуру, і навпаки, - на краще чи на гірше, - важливо для нової міжнародної ідентичності. Відвідувачі з різних країн мають полишати такі експозиції з таким відчуттям: так, це моя історія, це наша спільна історія.

Але щоб створити таке враження, вкрай важливе значення у подачі та інтерпретації об’єктів мають деталі.

Спілкування після лекції

У багатьох країнах розвинена галузь музеєзнавства, яка надає дослідницькі програми на цю тему на академічному рівні в університетах, академіях та інститутах музеєзнавства. Міжнародний комітет з музеєзнавства Міжнародної ради музеїв, працює над цим аспектом музейної експертизи.

Міжнародний комітет історичних музеїв є місцем зустрічі історичних музеїв з усього світу, і теми інтерпретації історичних об’єктів та експозиції становлять частину постійних дискусій.

Міжнародна асоціація історичних музеїв, IAMH, є професійною структурою, де колеги обмінюються досвідом про найновіші тенденції - наприклад, примирення, яке стає важливою музейною темою. Інші теми – це міграція, втечі, вигнання та інтеграції,  - дуже важливі теми не лише з історичної точки зору, але також як величезна суспільна проблема в теперішньому.

Музейний освітянин – важлива фігура, яка має забезпечувати належне пояснення та інтерпретацію. на цю тему існує великий масив знань, завдяки міжнародному комітету музейно-просвітницької та культурної дії Міжнародної ради музеїв. Що сприяє міжнародному обміну та діалогу на цю тему.

Результати міжнародного обміну серед комітетів Міжнародної ради музеїв та спільні дослідницькі проекти, що проводять музеї та університети, мають використовуватися щоб піднятися на вищий рівень абстракції щодо предметів та експозицій, і про численні підходи, які вони можуть подати.

Музеї та інституції-партнери, - такі як університети, академії та прихильники у світі, який стрімко змінюються, мають і надалі відігравати значущу роль у тематичній дискусії щодо майбутнього наших суспільств. Ми з нетерпінням чекаємо результатів роботи і той вплив, який вона може справити на майбуття.

Бажаю музеям в Україні усього найкращого і сподіваюся, що колеги – музейні працівники вашої країни дедалі активніше будуть долучатися до міжнародного діалогу щодо майбутнього наших музеїв у глобалізованому світі.

ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ

Про роль новітніх технологій: Якщо йдеться про нові технології - звісно, музеї і культурні інституції повинні і поважати, і використовувати їх. Особливо - для нових поколінь, інакше вони не сприймуть інформацію. Вони мають уявлення, що музей - це нудно, і не ходять на виставки, на яких не використовуються сучасні засоби.

Років 10 тому у нас була дискусія про те, чи не заважають нові медіа людям відвідувати музеї. Адже люди можуть дивитися експозиції дистанційно, через інтернет - і, здавалось би, потреба ходити в музеї відпадає.

Однак виявилося, що все навпаки: якщо порівняти нову тенденцію, скільки людей відвідує музеї у багатших країнах світу, то ці цифри зростають. І одна з причин - що люди дізнаються про те, що побачать у музеї, до того, як піти туди. Вони отримують інформацію в інтернеті і йдуть у музей, щоб побачити оригінал, відчути його, а не лише читати про нього.

Загалом, у сучасному світі люди більш освічені - гарну освіту отримує не лише буржуазний клас, як раніше. Для музеїв тут є великий потенціал, оскільки освічені люди активно інтегруються в культурне життя, активно відвідують культурні інституції, у тому числі й музеї.

Про роль музеїв у вихованні та освіті у наступні 10-20 років: Освіта стає для музеїв усе більш важливою. Спочатку найважливішим компонентом музею була колекція. Але з ХІХ століття, коли держава взяла освіту під свою опіку, відбулося зрушення - і відтоді освіта є найважливішим складником у багатьох музеях світу.

У музеїв є й інша роль: захищати культурну спадщину та проводити дослідницьку роботу, і це теж важливо. Але в часи змін, у які ми живемо, освітній аспект ставатиме дедалі важливішим.

Щоб музеї могли виконувати цю роботу, необхідна державна підтримка, урядова підтримка. Шкода бачити, що багатьом музеям цього не вистачає, тоді як в інших країнах у цьому є успіх. Втім, музеї не повинні лише чекати на підтримку - вони повинні лобіювати свої інтереси перед політиками, перед публікою. Й інформувати про важливість своєї роботи, особливо в часи кризи.

В минулому політикам завжди було цікаво стабілізувати суспільство через освітню роботу: музеї, інститути, школи. Треба гучніше заявляти про себе, говорити про те, що музеї допомагають людям зрозуміти, якою є сучасність. Адже, якщо люди втрачають віру в сучасність, віру у структуру і філософію суспільства - ми втрачаємо цих людей. 

Про увагу до нематеріальної спадщини: Якщо проаналізувати виставки останніх десятиліть, можна побачити, що існує певний рівень нематеріальної спадщини, задіяної в експозиціях. Втім, матеріалізовані об’єкти завжди були в центрі уваги.

Впродовж останніх 10 чи більше років  музеї і різні культурні центри з’ясували, що нематеріальна спадщина викликає все більший інтерес у світі (крім Африки та Океанії, бо в них апріорі небагато матеріальної спадщини).

З огляду на цей інтерес, від самого початку створення концепції виставки важливо зробити так, щоб глядач більше дізнавався про нематеріальну спадщину. І такі виставки вже є.

Пару років тому я був у Зальцбурзі, на виставці, присвяченій Моцарту. Там була дуже цікава експозиція з портретами Моцарта та його родини. А з іншого боку, було пояснення про музику, танці того часу.

В одній із зал була вчитель танців, вона пропонувала глядачам танцювати танці тієї епохи та пояснювала, як це робити, а на стінах експонувались портрети та демонструвалось відео. Відвідувачі охоче приєднувались і вчились танцювати, а потім відбувалось обговорення.

Давати людям можливість вивчати нематеріальну спадщину таким або подібним чином - дуже важливо.

Про концепції примирення на прикладі ідеологічного протистояння між прибічниками та противниками УПА: Якщо йдеться про трагічні періоди минулого - я гадаю, найважливіше, щоб люди дізнавалися про погляди та позиції різних сторін конфліктів. Виставка не повинна бути пропагандистською, показувати лише один погляд на історію.

Візьмемо тему Другої світової війни - всюди по світу відбувалися ідеологічні конфлікти. Примирення щодо цих конфліктів означає взаєморозуміння, а не осуд. Ми маємо пізнавати і розуміти, яким було політичне та історичне тло тих подій, яким був контекст - і давати можливість відвідувачам музеїв зрозуміти, що відбувалося.

Наведу приклад не з української історії. Багатьох німців вигнали з їхньої колишньої батьківщини - зараз це землі Чехії та Польщі. Довгий час це була табуйована тема. Багато років обидві сторони працюють над цим, обговорюють те, що сталося - хоча спершу всі намагалися лише довести свою правоту.

Для наших поколінь важливо дивитися у вічі проблемі і говорити про різні погляди на минуле. У Мюнхені ми готуємо новий музей на тему Богемії - від Середньовіччя до нашого часу. Там також буде висвітлюватися тема про 2 мільйони німців, які були вигнані урядом соціалістичної Чехословаччини з причини того, що вони буцім-то співпрацювали з нацистським урядом.

Під час Холодної війни не було розуміння між двома сторонами, але в останні два роки ми працюємо над цим. У подібних питаннях музеї можуть відігравати важливу роль, можуть показувати різні позиції та погляди на одну й ту саму історичну ситуацію.

Ганс Мартін ХІНЦ – президент Міжнародної ради музеїв (ICOM), заступник голови Міжнародної асоціації історичних музеїв, голова Консультативної ради міських музеїв Берліна, голова Асоціації німецьких історичних дослідницьких інститутів, член журі конкурсу "Динамічний музей".

Дивіться інші лекції в рамках проекту "Динамічний музей":

"Потреби та очікування публіки". Лекція Ксеркса Мазди

"Сучасні тенденції музейної справи". Лекція Давіда Лордкіпанідзе

"Куди прямують європейські музеї?". Лекція Міхаіла Ґнєдовского

Рудольф Вайль: вакцина від Голокосту

Чистокровного етнічного німця Рудольфа Фредериковича Вайгля викликали до німецького губернатора Львова та передали пропозицію Гіммлера — переїхати до Німеччини, створити в Берліні власний інститут, очолити кафедру в університеті та отримати по війні Нобелівську премію. Йшов 1942 рік, німецькі війська стояли під Москвою, відмовлятися від такої блискучої пропозиції не було сенсу. До того ж Вайглю вже було 59, у такому віці не сперечаються з гіммлерами.

Перелом у Громадянській війні у США: Геттісберг й Віксберг

Кожне око бачило легіони ворога, могутню непереборну хвилю океану озброєних людей, яка неслася на нас! Полк за полком, бригада за бригадою виходять із лісу й поспішно займають своє місце в строю напоготові до штурму. Горда дивізія Пікетта і ще якісь частини стоять на їх правому фланзі. Багряні прапори лопотять, їхні вершники мчать галопом угору-вниз; стволи й багнети вісімнадцяти тисяч бійців виблискують на сонці — похилий ліс блискучої сталі.

Карл XII в Україні. Розповідь кароліна

Нашому Королю ворожили більше, ніж будь-якому іншому королівському сину у Європі. Усі ворожіння сходилися в одному: йому не посміхатиметься вдача і перемоги до тих пір, поки він не завоює Рим. І через те, що між назвами Рим і Ромни була не така вже і велика різниця, всі подумали, що передбачення здійснилося

Як ми перемогли тої весни?

Весна 2014-го. Завдяки чому Україна вистояла? Як віднайшла сили встояти серед підлих ударів, у хаосі зради і слабкості, помилок і дурниць, віроломства й невпевненості?..Відповідь лише одна — завдяки Людям! Завдячуючи Українцям — відомим і ні — сильним і звичайним, тим, котрі роблять те, що повинні. Тим, які знайшли в собі сили і мужність дати відсіч потужному й підступному ворогові.