Українська правда
Історична правда

Варвара Ханенко. Вона зробила зі свого дому музей мистецтв

31.07.2013 _ Ганна Рудик
Версія для друку Коментарі 3

Богдан Ханенко помер весною 1917 року, на початку великого зламу епох. Його заповітом дружині було перетворити приватне зібрання на публічний музей. Варварі Ханенко було тоді 65 років. Вона могла емігрувати і створити музей за кордоном. Але Варвара ризикнула...

9 серпня 1852 року народилася видатна українка, засновниця Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

Імена київських колекціонерів та меценатів Богдана та Варвари Ханенків, відколи 1999 року їх повернено до назви провідного художнього музею Києва, все більше утверджуються y свідомості громадськості.

Написано книги про видатні київські родини Терещенків та Ханенків, збираються конференції, відкриваються тематичні виставки, знімаються фільми і телепрограми, мандрують шпальтами та ефірами популярні легенди про Ханенків. "Біла пляма", умисно створена радянською ідеологією, поволі розчиняється і крізь її рвані пасма вже вгадується картинка.

І все ж є потреба знову й знову повертатися до теми Ханенків. Для того, щоб краще пізнати їх самих і зрозуміти ту дивну, фантастичну київську епоху кінця 19 – початку 20 століття, яка створила Ханенків, та яку продовжили творити вони.

Епоху, коли в Києві з’явилися і згуртувалися люди, для котрих потреба віддати, поділитися, подарувати своє власне, найдорожче, плекане протягом усього життя, стало не лише модно й славетно, але й життєво важливо.

Епоху, коли поширена європейська ідея відкриття публічного музею на основі приватної колекції цінностей, та, ширше, ідея вагомості культури для поступу суспільства та особистої відповідальності за культурну розбудову свого краю сколихнула українську еліту.

Тож поговоримо про Варвару Ханенко - знану і незнану.

НЕЛЕГКИЙ ВИБІР. Емігрувати або залишитися в Києві

Серед тих, хто започаткував музейну справу в Києві, були люди різного віку та соціального походження, але близького ідейного покликання: Нікола, Федір, Іван та Олександр Терещенки, Володимир Антонович, Василь Тарновський, Микола Петров, Адріан Прахов, Богдан Ханенко, Вікентій Хвойка, Микола Біляшівський, Василь Кричевський... .

Єдине жіноче ім’я в цій видатній когорті – Варвара Ханенко. Єдина жінка-музеєтворець, "засновательніца Музею", як згадувано її в документах перших років роботи Музею Ханенків.

В чому найбільша заслуга Варвари Ханенко, унікальність її історичної ролі? Гадаю, у тому виборі, який вона зробила в тяжкі 1917 – 1919 роки. У великій жертві, назва якій "Музей Ханенків у Києві".

Навесні 1917 року, на самому початку великого зламу епох, помирає Богдан Ханенко - і Варвара Ханенко у віці 65 років залишається сама. Одне з кращих в Російській імперії приватних зібрань світового мистецтва опиняється в її одноосібному розпорядженні. За їхнім з Богданом задумом, засвідченим його заповітом, вона мала завершити упорядкування колекції, створити музей і подарувати його киянам.

Однак Велика Історія підготувала для цієї літньої жінки набагато складніше випробування.

Варвара Ханенко – чи не єдина з власників крупних приватних колекцій Києва, хто опинився перед таким жорстким вибором: вберегти себе та їхнє з Богданом "дитя", безцінне зібрання мистецтва і старожитностей, та виїхати разом із ріднею з неспокійного Києва до Європи і десь там з честю і славою заснувати "Das Khanenko Museum" чи "Le Musée fondé par B. & W. Khanenko", – або ж ризикнути залишитися і таки здійснити Музей Ханенків тут, у Києві.

Дім Ханенків (споруджено в 1880-х) на вулиці Терещенківській у Києві. Нині - Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. В часи УРСР - Київський музей західного та східного мистецтва. Фото: uk.wikipedia.org

Це був вибір між збереженням життя і збереженням смислу. Між цілістю зовнішньою і внутрішньою. Остання передбачала жертву, значно більшу за ту, до якої Варвара Ханенко була давно готова, до якої її вела вся попередня культурна епоха: віддати колекцію місту, заснувати публічний музей. Тепер ішлося про жертву собою, своєю безпекою, честю, життям. Про те, щоб у 65 років поставити на кін усе.

Донька своїх батьків, ідеалістка, палка шанувальниця старої християнської ікони Варвара Ханенко тоді обрала жертву. Як уже потім, по її смерті просто і вичерпно пояснив хранитель музею Сергій Гіляров, "вона не хотіла лишати Київ і Музей, який був для неї дорожчим за саме життя".

Що уможливило в нашій історії Варвару Ханенко? Що скерувало її історичний вибір, дало їй снагу?

Ці питання вимагають роздумів, відповідей, дискусії. Не тільки через великий борг пам’яті й шани перед Ханенками. А й для нашого власного опритомнення, "з-цілення" себе через пригадування тих шляхів, які ми, українці, вже колись пройшли. Для відновлення нашої історії гідності.    

ТЕРЕЩЕНКИ. Родина, в якій народилася Варвара

Якщо розглядати джерела і чинники формування особистості Варвари Ханенко – то першим серед них, без сумніву, буде її батьківська родина.

Варвара Ханенко була старшою донькою у великій і діяльній сім’ї найзаможнішого українського підприємця й видатного філантропа Ніколи Терещенка. Лише в Києві на рахунку старших Терещенків, їхніх дітей та онуків – левова частка закладів соціальної та культурної сфери: лікарні, притулки, університети, училища, гімназії, музеї, храми….

Їхнім коштом постали нинішній Охматдит та Політехнічний інститут, будівлі Національного художнього музею та Театру оперети, Театрального та Транспортного університетів, Інституту психологі, тощо.

Розписи і іконостас Володимирського собору, будинки трьох та колекції щонайменше п’яти найбільших національних музеїв столиці, заснування художньої школи, консерваторії, товариства захисту дітей – годі перелічити в короткій статті навіть найзначніші здобутки родини. Тим паче, що тему докладно висвітлено київським істориком Віталієм Ковалинським у його книзі "Сім’я Терещенків" 2003 року.

Від батьків та рідних найстарша дочка Ніколи Терещенка в повній мірі ввібрала цей дух турботи, обов’язок ділитися, допомагати, підтримувати. Вочевидь, саме Варвара і прищепила цей дух благодійності родині Ханенків.

Ханенківські маєтки на Київщині та Поділлі завдяки її зусиллям і коштам стали осередками соціального захисту, освіти, культурного та господарського розвитку: в селах було відкрито ремісничі та художні майстерні, дитячі школи та училища для молоді, лікарні та сиротинці, там працювали за підтримки власниці самодіяльні театри, постала одна з перших в Україні сільських електростанцій.

З цього ж, родинного джерела – інтерес і смак до мистецтва. Усі Терещенки – сам Нікола, його брат Федір, сини Іван та Олександр, донька Ольга, онук Михайло – збирали свої приватні колекції мистецтва і старовини. Спеціалізація їхніх захоплень почасти відбилася у профілях провідних київських музеїв сьогодні – російське мистецтво, українські старожитності, шевченкіана.

Ще в 1880-х роках дядько Варвари Ханенко Федір Терещенко першим у місті розчинив двері своєї багатої приватної галереї мистецтва для широкої публіки. Як пишуть історики, подивитися виставку в домі Терещенка за день встигало до 1000 киян.

"БОГДАША" і "БАСЯ". Чоловік Варвари

Другим потужним джерелом ідей, натхнення, енергії життя став для Варвари Ханенко її чоловік, Богдан Ханенко.

Щасливим благословенням для Києва був їхній шлюбний союз. Зустрілися вони в Петербурзі на початку 1870-х, побралися 1874-го, ще зовсім молодими: Богдану було 25 років, Варварі – 23.

На час одруження молодий адвокат Богдан Ханенко вже був захоплений світом мистецтва. Член петербурзького Товариства заохочення художників, завсідник зібрань митців, колекціонерів і меценатів, він уже мріяв про власну художню колекцію. В душі дружини його задуми знайшли найщиріший відгук.

Провідна роль Богдана Ханенка в культурному перетворенні Києва перевершує, з нашого погляду, його численні здобутки на ниві юриспруденції, державної служби, політики, міжнародної культурної і меценатської діяльності.

Власник і ревний дослідних цінних зібрань археології та світового мистецтва, упорядник і видавець наукових каталогів, організатор і донатор музеїв, спонсор археологічних досліджень в Києві та по Україні, саме він як Голова міського Товариства старожитностей та мистецтв, у 1890-х роках очолив і привів до успішного завершення надзвичайно складну, як політично, так і фінансово, справу відкриття в Києві першого публічного музею.

Вони з Варварою до кінця життя залишалися постійними жертвувателями цього музею. Енергія, інтелект, видатний організаційний хист – ось головні риси образу Богдана Ханенка, який постає з архівних документів та публікацій дослідників.

І лише рік тому нам відкрився приголомшливий факт, що всі ці воістину титанічні зрушення в царині культурного будівництва змогла здійснити людина, здоров’я якої з молодих літ підточувала серйозна і підступна недуга. І що, на жаль, багато з подорожей Ханенків до Європи були пов’язані насамперед з потребою лікування Богдана, а не лише з жагою пізнання світу та придбання нових творів.

Турбота про здоров’я найдорожчої для неї людини впродовж десятиліть від початку 1890-х стала постійною справою Варвари Ханенко. З її листів рідним, сповнених тривоги про стан здоров’я чоловіка, відчуваємо, скільки власних сил вклала вона в життя і визначні здобутки Богдана Ханенка. "Мой дорогой Бог.Ив.", "Богдаша", "Бася" – так любовно-благоговійно згадується Богдан Ханенко в листах дружини.

А він, урочисто відкриваючи 1904 року перший музей у Києві, в тріумфальний момент свого життя включає до промови таку разюче "приватну", і, водночас, звернену до кожного думку: "Не только процветание общественного учреждения, но само его существование, как и жизнь всякого существа в нашем мире, немыслимы без любви, без той любви, которая связывает, дает силу и веру в работе и обеспечивает ее успех".

Ханенки не мали дітей, чому – Бог знає. Вже сам собою цей факт додає чимало до роздумів про джерела і чинники. "Дитям", плодом їхнього шлюбу були колекція, Дім Ханенків, він же майбутній Музей.

Всередині Музею. Фото: museumsofukraine.com

У міру реконструкції історії їхнього життя, все більш вагомою виглядає роль Варвари Ханенко в справах подружжя. Сформований на першому етапі ханенкознавства образ "дружини колекціонера" сьогодні поступився місцем постаті самостійної культурної діячки, водночас однодумцю та сподвижниці чоловіка.

За численними свідченнями, Варвара Ханенко мала свої власні царини збирацького захоплення – європейська кераміка і фаянс, українське народне мистецтво, давні ікони.

Про силу цього захоплення вона зізнавалася у листах до московського колекціонера Остроухова: "Во мне горит страсть к коллекционерству, и страшно жаль упустить хорошую вещь!" До нього ж, питаючи його експертної поради, писала вона про старі ікони: "Я чувствую их красоту и получаю, глядя на них, истинное удовольствие..., это для меня целое откровение".

Улюблені твори мистецтва були ще одним важливим джерелом життєвої наснаги для Варвари.

ОДНОДУМЦІ. Учителі, помічники і хранителі смислу

Варвара Ханенко була органічною частиною київського культурного середовища кінця 19 – перших десятиліть 20 століття. Його ключові персони, події, ідеї та дискусії формували її особистість, інтереси, діяльність.

В цьому переважно чоловічому світі були і яскраві жіночі постаті, такі як письменниця і народознавець Олена Пчілка або меценатка княгиня Наталія Яшвіль, спільно з якими Варвара Ханенко поклала початок кустарному рухові в Україні, покликаному зберігати й підтримувати традиції народного мистецтва.

Авторитетною фігурою в київських колах була знаменита московська вчений-археолог та меценатка Прасков’я Уварова. Ці та інші культурні діячки, а серед них і сама Варвара Ханенко, впроваджували в життя нову для того часу модель жіночого лідерства в суспільстві, і, на наш погляд, значенням цього плану в особистості засновниці Музею Ханенків також не варто нехтувати.

Якщо ж вести мову про тих, хто справляв найбільший вплив, про вчителів і однодумців, котрі були поруч з Варварою Ханенко у ключові періоди її життя, то сьогодні ми назвемо п’ять імен: вчений і музейник Микола Біляшівський, археолог і збирач Вікентій Хвойка, художник і колекціонер Василь Кричевський, мистецтвознавець і музейник Георгій Лукомський, учений, музейник, пам'яткоохоронець Микола Макаренко.

Видатні діячі нашої історії, люди найширшої, за вимогою часу, культурної кваліфікації, вони складали найближче, поза членами родини, коло спілкування Варвари Ханенко.

Саме Микола Біляшівський, Василь Кричевський та Вікентій Хвойка відіграли провідну роль  у "наверненні" Варвари Ханенко до колекціонування народного мистецтва та підтримки його традицій.

Георгій Лукомський та Микола Макаренко, перші хранителі Музею Ханенків, були поруч з нею у найтяжчі останні роки її життя й допомогли їй улаштувати музей, вберегти від знищення безцінну колекцію і Дім. По смерті Варвари Ханенко вони залишилися хранителями її пам’яті.

Візитна картка Варвари Ханенко з новорічним привітанням Миколі Біляшівському. Датована 28/12/? (з огляду на згадку про відставку київського генерал-губернатора В.О. Сухомлінова – 1908 рік).

Не так давно розпочато відновлення забутих історій дружби і співпраці цих людей з Варварою Ханенко. На щастя, в київських архівах збереглися її листи, зокрема до Миколи Біляшівського та Вікентія Хвойки. Опубліковано цінні спогади першого хранителя Музею Ханенків Георгія Лукомського про роботу в музеї на запрошення Варвари Ханенко в 1919 році.

Про її знайомство та співпрацю з Василем Кричевським розповідають біографи художника Вадим Щербаківський та Вадим Павловський. Їхні книги, видані в 1950-70-х в Лондоні та Нью-Йорку, тепер доступні й в Україні.

Пам'ять про Миколу Макаренка, про роки його самовідданої праці в Музеї Ханенків, зберігають архівні документи музею. Усе значення цієї людини для культури України нам ще належить осягнути.  

НЕЗНАНА. Загадка портретів і фото Варвари

Здається, ми вже чимало знаємо про Варвару Ханенко. І в той же час – як  феноменально мало!

Величезний пласт пам’яті про неї – особистий, приватний план її життя: її дитячі і юнацькі роки, виховання і навчання, почуття і захоплення – до сього дня залишається недоступним для нас. Щодо цього ми не маємо жодних свідчень і документів.

"Отримала домашнє виховання", "вихована в добрих традиціях благочестя" - так загально подаються дитинство та юність Варвари Ханенко в історичних публікаціях. Єдиний артефакт її юності, що зберігся в Музеї Ханенків – грубий том-конволют "Повного російсько-французького словника" 1867 року з монограмою "В.Т." - "Варвара Терещенко".

Ба більше, її зовнішні риси – обличчя і постава, голос і манера говорити, стиль вбрання та зачіски – усе, що складає зовнішню подобу, крізь яку промовляє душа і характер особистості – і понині відкрито для нас у поодиноких і скупих, часто не вповні достовірних свідченнях.

Що казати, коли цьогорічну ювілейну виставку в Музеї Ханенків, яка підсумувала все, що ми знаємо сьогодні про Варвару Ханенко, вінчав, по суті єдиний відомий нам достеменно її образ – старе фото з yтраченого живописного портрету, написаного на рубежі століть російським художником Олексієм Харламовим.

В.Ханенко. Фото з утраченого в 1940-х роках живописного портрету Олексія Харламова. З архіву Музею Ханенків

Другий портрет – молодої Варвари Ханенко, що так само є фотокопією з утраченого живописного оригіналу, належить пензлю іспанця Ульпіано Чеки.

В. Ханенко. Фото з утраченого живописного портрету Ульпіано Чеки. З архіву Музею Ханенків.

Про портрет роботи Чеки ми знаємо додатково лише те, що на початку 1900-х він стояв на мольберті в робочому кабінеті Богдана Ханенка.

Кабінет Богдана Ханенка. Фото початку 1900-х років. Справа внизу – портрет Варвари Ханенко роботи У.Чеки. З архіву Музею Ханенків.

Є й третя фоторепродукція, з іще одного живописного портрета. Вперше її опублікувала мистецтвознавець Наталія Крутенко в спецвипуску "Пам’яток України" за 1998 рік за підписом: "В. Ханенко. Репродукція з портрету художника Макарова, 1872 рік". При цьому зазначено, що "місцезнаходження портрету невідоме".

Репродукція портрету В. Ханенко з публікації Наталії Крутенко

На жаль, сьогодні не вдалося простежити не тільки місцезнаходження оригіналу портрету, а й джерело походження репродукції, а тому стверджувати напевно, що жінка на фото – Варвара Ханенко, ми не маємо достатніх підстав.

Окрім трьох репродукцій з утрачених живописних портретів, є лише дві фотографії Варвари Ханенко у складі групових фото. Здавалося б, є фото – є достовірний образ людини. Однак і тут, на жаль, не все так просто.

Одне з цих фото зображує членів комітету з організації першої кустарної виставки в Києві 1906 року. Фото належить колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва. У 1980-х його опублікували Борис Біляшівський та Юрій Лащук в розвідці про Київське кустарне товариство (журнал "Народна творчість та етнографія", № 7, 1987).

Члени комітету з організації першої кустарної виставки в Києві 1906 року. Фото з архіву НМУНДМ

В останні роки фото ввійшло до експозицій кількох виставок НМУНДМ. На звороті фотографії міститься напис, ймовірно, радянського часу, з якого випливає, що крайня ліва особа в нижньому ряду – Варвара Ханенко. Праворуч від неї сидить Вікентій Хвойка, далі – Микола Біляшівський; над нею стоять Данило Щербаківський та Олена Пчілка.

Але чи справді жінка, що сидить зліва – Варвара Ханенко? Адже у 1906 році Варварі Ханенко було вже 54 роки, а зображена на фото особа виглядає значно молодшою.

Сумнів дедалі зростає, якщо зіставити цього фото з другим, на якому, як вважається, також фігурує Варвара Ханенко. Це фото з приватного архіву києвознавця Віталія Ковалинського, воно опубліковане ним у згаданій вище книзі "Сім’я Терещенків".

Під фото подано такий підпис: "Пелагея Терещенко, В.Н. Ханенко, Михаил Терещенко, ?, Елизавета Терещенко". Фото не має дати, однак, судячи з вигляду молодих Терещенків, племінників Варвари, та років їхнього народження (1884 – Пелагея, 1886 – Михаїл, 1888 – Єлизавета), фотографію можна датувати найпізніше початком 1910-х років.

 Родина Терещенків. Фото з архіву Віталія Ковалинського, опубліковане в його книзі "Сім’я Терещенків"

На той час Варварі Ханенко було під 60 років. Вигляд літньої пані на фото цілком дозволяє таке припущення. Інша річ, що риси її обличчя мають мало спільного з обличчям Варвари Ханенко на портретах Олексія Харламова та Ульпіано Чеки…

Якщо ж порівняти обличчя і фігуру жінки, яку вважають Варварою Ханенко, з першого і другого групових фото, то ми ясно побачимо, що це навряд чи одна і та сама особа. І з обличчя, і за віковою різницею, яка видається значно більшою за 4-5 років – різницею у часі створення фотографій.

Отже, сьогодні в нашому розпорядженні є три старих фото з живописних портретів Варвари Ханенко, одна фоторепродукція невстановленого походження, а також дві фотографії, жодна з яких не може остаточно вважатися фотографією Варвари Ханенко. І більше нічого.

Втім, фрагменти опису того, як виглядала Варвара Ханенко, ми знаходимо у спогадах її сучасників. Вадим Щербаківський, свояк Василя Кричевського, в 1912 році кілька разів бував з Кричевським у Ханенків:

"Коли я приїздив до Полтави, завжди заходив до Василя Григоровича, щоб подивитися на його речі та побалакати з ним на багато мистецьких тем і часом піти з ним до Варвари Миколівни. Оце деколи мені прийшлося чути, як Варвара Миколівна доручала зробити те чи інше Василеві Григоровичу. Вона платила йому за рисунок ¼ килима 75 рублів.

От одного разу, прийшовши до неї, я чув, як вона говорила: "я би хотєла, Василь Ґриґоровиц, цто би ви мнє здєлалі ампірцик розовий, такой 4 на 5 аршин" (вона шепеляла). Василь Григорович згодився і сказав, що зробить за місяць".

Цей скупий коментар – єдине свідчення про особливості манери мовлення шістдесятилітньої Варвари Ханенко.

Окремі враження від Варвари Ханенко залишив нам Георгій Лукомський. Згадуючи першу зустріч з В. Ханенко у 1919 році, він пише:

"Повновида, низенька, солідна…, схожа на ігуменю старовірського монастиря запальна жіночка; говорила вона повільно, майже пестливо, проникливо оглядаючи мене. Вона почала просити: "Допоможіть зберегти таке цінне добро!", мовляв, "воно все одно належить рідному місту". Скаржилася на свою самотність і… розплакалася!".

На час їхнього знайомства Варварі Ханенко було вже 68 років.

Однак із початком їхньої співпраці з улаштування музею перед Лукомським відкривається вже інший образ: "Ми обійшли й докладно ознайомилися, разом з В.Н. з її чудовим зібранням. Я захоплювався і дивувався її енергії, вмінню купувати, вправності, постійному, неослабному інтересу, навіть паланню мистецтвом.

Вона показувала мені свої улюблені речі, розповідала про те, де, коли, за яких умов було їх придбано, і розповідь її так просилася під перо! Як я шкодую тепер, що тоді ж не записував усі ці подробиці і пояснення…".

УТРАЧЕНИЙ АРХІВ. Залишилися тільки листи

Як гірко шкодуємо про це й ми сьогодні, досі не виявивши ані сліду втраченого (спаленого? схованого?) ще 1922 року всього приватного і ділового архіву родини Ханенків.

Втім, як було сказано вище, збереглися її листи. Особисті і ділові. Її почерк – важкорозбірливий, проте усталений, що з часом "відкривається" наполегливому читачу.

Навіть ділові листи рясніють цезурами, крізь які відчувається емоційна натура авторки. Інтонації залежать від теми листа та адресата: ніжність, турбота, захоплення, ентузіазм, занепокоєння, обурення, наполеглива воля і навіть "залізо".

Загадкою залишається особливість написання деяких листів Варвари Ханенко до близьких, зокрема до сестри Ольги Терещенко: спершу аркуш записано вздовж рядків, а потім – впоперек по написаному, рясно, геть нерозбірливо. Начебто авторці бракувало паперу. Чому так, для чого? Де – чи в іграх дитинства, в секретах юності чи вже в тому часі, коли листи написано – на рубежі 19-20 століть – приховано "ключі" до цього "палімпсестного" стилю?

Сторінка листа Варвари Ханенко до сестри Ольги, написаного з Парижу в 1891 році. Лист зберігається в ЦДІАУ

…За останні роки в архівах Києва вдалося розшукати кількадесят листів Варвари Ханенко до різних осіб. Роботу над їхнім вивченням вже розпочато.

Можливо, саме в цих автентичних  фрагментах історії, колись ретельно, слово за словом розібраних і розтлумачених, нам вдасться відчитати ті частини образу, особистості, історії Варвари Ханенко, яких нам сьогодні так бракує для глибшого розуміння джерел і чинників її особливого шляху, її великого вчинку.

Ганна Рудик
Заступник гендиректора Музею Ханенків (Київ).

Теми: музеї, культура, живопис, історія України, Російська імперія, УНР, УРСР, СРСР, XX сторіччя



powered by lun.ua
chato _ 04.08.2013 08:01
У 1921 році вона добилася повернення колекції з Москви, куди її вивезли до Києва. При цьому три десятка картин безслідно зникли, повністю було пограбовано квартиру в Санкт-Петербурзі, де зберігалися прекрасні твори мистецтва. в тому ж році Варварв Ханенко "померла", або їй допомогли
chato _ 04.08.2013 07:56
Нещасна жінка навіть уявити собі не могла. які то тварюкт комуністи.. Навіть не здогадувалася.. Тре було виїзжати і робити цей музей десь у парижі чи лондоні.. а так - розікрали, знищили.. Нікому не потрібний героїзм окремо взятої особи.. Своє життя. то її справа особиста, а ось все інше треба було рятувати від більшовицькох чуми
Olesь _ 01.08.2013 15:06
Попри те, що постаті неспівмірні - ХАНЕНКО і якийсь Янукович. Але непоганий натяк для останнього, коли прийде час замислитися над долею Межигір'я. Як можливість реабілітувати себе в очах майбутніх поколінь.
АВТОРИЗАЦІЯ
Для авторизації використовуйте ті самі ім'я і пароль, що і для коментування публікацій на "Українській правді".


УВІЙТИВІДМІНИТИ
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter   Вконтакте