Кобзарська Січ. 95 років Національній капелі бандуристів

Перегорнемо окремі сторінки історії музичного колективу, життя якого не можна відділити від трагічної долі народу у минулому столітті. Від Петлюри і через еміграцію й до наших днів.

Національну капелу бандуристів можна назвати свого роду кобзарською січчю, бо зачиналася вона у часи гетьмана Павла Скоропадського (нащадка гетьмана Івана Скоропадського), котрий у часи Української визвольної революції узявся по-справжньому розбудовувати національну державу.

Відтак, зокрема за сприяння Голови Директорії УНР Симона Петлюри засновано першу капелу кобзарів. Вона називалася Кобзарський хор, який очолив Василь Ємець. Це був перший мистецький професійний колектив на Україні. З нього була започаткована нова традиція у бандурному мистецтві − гуртовий професійний спів зрячих артистів у супроводі бандур.

За давньою кобзарською традицією, капеляни поєднували виступи з лекційною працею. Ведучий концертів розповідав глядачам про походження кобзарського мистецтва, видатних співців минулого.

Учасники капели Михайлова, 1920-ті рр.

У 1935 році на основі Кобзарського хору та Полтавської капели створили показову "Українську державну зразкову капелу бандуристів". Керівником призначили Миколу Михайлова, а його помічником став відомий бандурист Данило Піка (учень Гната Хоткевича і Опанаса Сластіона).

Об’єднана капела успішно гастролювала по країні. Проте, репресії НКВД завдали відчутного удару по кращих артистах. За даними Уласа Самчука з книги "Живі струни", у 1935-му 16 учасників капели із 28-ми загинули у в’язницях та засланнях.

Василь Ємець та його учні в еміграції

Полтавську капелу бандуристів під керівництвом Володимира Кабачка було організовано у 1925 році. Митець народився в селі Петрівцях нині Миргородського району. З п’яти років жив у Полтаві й уже 7-річним хлопчиком співав у архієрейському хорі, де отримав перші знання з тромбона у місцевому музучилищі.

Протягом 1913-1917 рр. навчався в Московській консерваторії по класу контрабаса, а потім повернувся до Полтави, став регентом собору, викладав спів у школах. У цей час він захопився грою на бандурі й за короткий час створив і зробив високопрофесійним колектив бандуристів.

Популярність капели зростала, стали частими гастролі по СРСР. Але у 1934 році її керівника заарештували за доносом. Звільнившись через три місяці, до колективу він уже не повернувся, а невдовзі залишив Полтаву та знайшов роботу в Ленінграді у Великому драматичному театрі ім. М. Горького. Там же закоханий в українське мистецтво подвижник організував хорову капелу й капелу бандуристів.

Та у 1937 році він був знову заарештований і понад 6 років провів на Колимі. Після звільнення виступав як соліст-бандурист у концертах Ташкентської філармонії, а переїхавши у 1944 році до Києва, віддав себе справі виховання мистецької молоді.

Кабачок виховав понад п’ятдесят професійних бандуристів, створив два широковідомі жіночі тріо бандуристок. Прославився і як віртуозний виконавець українських народних дум та пісень.

Володимир Кабачок

Тридцяті роки були трагічним часом для бандури. До цькування кобзарів активно долучали українських письменників. Так, Микола Хвильовий писав про те, що варто покласти край "закобзаренню України", "вибивати колом закобзарену психіку народу", а Микола Бажан у поемі "Сліпці"  називає кобзарів "скигліями", "смердючими недоносками". 

З початком німецько-радянської війни усі провідні колективи евакуювали на Схід, проте капелу бандуристів у повному складі направили на фронт, де загинула частина провідних бандуристів, в тому числі і Данило Піка.

Один з керівників капели, Григорій Китастий, у 1941 році потрапив у полон. Протягом деякого часу перебував у концтаборі на Сумщині. За нез'ясованих обставин йому вдалося втекти. Розповідають про цікавий факт: коли Григорій, переховуючись, тікав до Києва, проходив через рідне село легендарного бандуриста Остапа Вересая − Сокиринці, ночував у його родини.

У кінці 1941 − на початку 1942 рр. Китастий зібрав у Києві усіх бандуристів, створивши ансамбль, який гастролював на окупованих територіях. Він розумів, що НКВД йому цього не подарує.

У 1944 році колектив виїхав до Німеччини з надією на продовження гастрольної діяльності. Та сталося зовсім інакше: музиканти тривалий час були зайняті на важких фізичних роботах як остарбайтери. Через певний час колектив зміг зібратись знову й продовжити гастрольну діяльність.

Троє Китастих - Григорій, Іван та Петро. Фото з табору переміщених осіб у Регенсбургу, 1948 р.

По війні почали вирішувати питання про еміграцію до США, користуючись давнім знайомством дружини Китастого з дружиною Рузвельта Елеонорою.

Лише у 1949 році їм вдалося виїхати в Сполучені Штати, де наші земляки створили всесвітньо відому Детройтську капелу бандуристів.

Посмертно Григорій Китастий нагороджений званням Героя України.

Одна з платівок капели Григорія Китастого, випущена в Сполучених Штатах

В часах війни вимушений був емігрувати ще один відомий полтавець − Василь Гляд − майстер бандурної справи. Саме він виготовив інструменти для Детройтської капели, і назвав їх "Полтавками".

35-струнні "Полтавки" мали свою особливість: перемикачі під кожною струною (а не традиційний 1 перемикач на 4 струни), що давало додаткові можливості переходити в інші тональності, урізноманітнюючи музичне забарвлення пісні.

Попри загибель та еміграцію багатьох артистів Українська державна зразкова капела бандуристів відновила свою концертну діяльність, у 1951-му їй присвоїли звання "заслуженої".

У повоєнний час стародавній інструмент почали освоювати жінки. Жіночі квартети чи тріо бандуристок набули особливого поширення у провінційних містечках та селах. Ніде правди діти, управління освіти й органи КГБ примушували їх творити "пісні" та "думи", які звеличували б радянську дійсність. Проте, варто пам’ятати, що саме завдяки таким жіночим колективам сотні автентичних творів кобзарського епосу не пішли у забуття.

З 1995-го року капела бандуристів носить ім’я відомого композитора, диригента, педагога Георгія Майбороди. У 1997 році капелі надано статус Національної. За роки свого існування вона провела понад 10 000 концертів по Україні, республіках колишнього СРСР та за кордоном.

Мистецтво українського народу капела репрезентувала в Японії, Канаді, Франції, Швейцарії, Англії, Югославії, Німеччині, Аргентині.

Національна капела бандуристів сьогодні

Капела має свою жанрову особливість − усі артисти (на сьогодні їх 72) співають та одночасно грають на бандурах. Причому застосовується так званий Зіньківський спосіб гри.

Хоровий спів у супроводі ніжно-сріблястого тембру бандур, театралізація кожної пісні створюють незабутнє видовище, полонять серця і душі всіх, хто хоч раз торкнувся джерел української пісні у виконанні цього колективу.

У різні роки з капелою виступали українські провідні майстри вокалу − Діана Петриненко, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Марія Стеф’юк, Ольга Басистюк та інші.

Днями Національна заслужена капела бандуристів України відзначила своє 95-річчя.

P.S. Щира подяка подружжю Ярославу та Раїсі Чорногуз − подвижникам українського бандурного мистецтва − за сприяння у підготовці публікації.

Дивіться також інші матеріали за темами "Музика" та "Фольклор"

Путч у Москві у серпні 1991 року. Як реагувала Україна

Очевидці з радістю згадують момент, коли донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження путчистів із ГКЧП і оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС.

Список розстріляних українців у Сандармоху

5 серпня 1937 року вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи». Розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від реальних та потенційних опонентів владі, від елементів, які «не годилися для будівництва комунізму». Теоретичне обґрунтування цих заходів здійснив новий нарком НКВД Ніколай Єжов, а вдосконалив особисто Сталін.

Бомби, облави, містика. Львів напередодні вигнання нацистів

"Людей опанувало шаленство молитви. На подвір'ях вибудовували маленькі вівтарці, повсюди були квіти, свічки, релігійні пісні. І ми у нашій "кімнатці навкарачки" зробили собі маленький вівтарик і цілими днями молилися. Чотки, новенни, рорати, релігійні піснеспіви, святі іконки; то тривало годинами, більше того, цілими днями. Навіть як на дитину, охрещену три і пів рази, було того всього трохи забагато...".

Олег Штуль. Забутий провідник мельниківської ОУН

"Нехай сьогодні ми пишемо найсумніші речі – спогади. Але боротьба триває. І вона триватиме аж до перемоги. Чи ми її побачимо? Чи скоро? Це для історії мало важить. Але побачить її Київ – Золотоверхий наш натхненник. І коли не зустріне нас, то кращих від нас", – писав Олег Штуль у 1962 році.